Економіка

  ▪   Ганна Трегуб

Чарльз Інґрао: «Європа не занепадає, просто розвивається і зростає значно повільніше»

Фахівець з етнічних конфліктів та історичної пам’яті в країнах Цент­рально-Східної Європи та на Балканах ХХ століття, дослідник Австро-Угорщини Чарльз Інґрао розповів Тижневі про сутність кризи сучасної Європи, можливість утрати нею винятковості, визначення її справжніх кордонів за ціннісним, а не географічним параметром, та історію як деконструктивну й реконструктивну силу.
Матеріал друкованого видання
№ 49 (369)
від 4 грудня, 2014

У. Т.: Яким є ваше розуміння сучасної Європи? Де вона нині розміщена територіально, цивілізаційно, економічно? Чи справджується прогноз Освальда Шпенґлера про «сутінки Європи»?

– Європа – це ідея про певний тип цивілізації, цінності якої переважно домінують у світі. Для деяких його частин, зокрема Росії, вони є привнесеними й адаптованими. Як на мене, то, поглянувши крізь призму націоналізму, можна побачити дві Європи. Західна включає всі країни континенту аж до Польщі та Балтії, які географічно містяться на його Сході. До Західної Європи вони належать, бо поділяють цінності й принципи функціонування демократії та права особи і громадянина, певного типу організації суспільства. На Сході простяглася та Європа, у якої зі згаданими речами певні проблеми. Запитаєте, як бути з європейськістю Росії, котра на мапах і в Європі також? У неї із цим не склалося. Греція теж виняток із загального правила: дуже трайбалістська, націоналістична й антисемітська держава, де можлива низка речей, неприйнятних для Західної Європи.
Якщо говорити про занепад Європи, то тут, як на мене, до неї повертаються речі, посіяні ще в далеких 1500-х, наслідки колоніальної експансії в Індії, Китаї та деінде. Справді, всі ми фіксуємо проблеми із соціоекономічною, оборонною, демографічною сферами життя Європи. Німеччина чи Італія тут не винятки, і Україна – теж. Якщо нині ситуація в інших частинах світу, зокрема в Китаї, лібералізується, то Європа припинить бути чимось винятковим, ставши одним із низки рівних регіонів світу. Як на мене, вона не занепадає, просто розвивається і зростає значно повільніше, зокрема в демографічному й економічному вимірах, ніж той-таки Китай чи якась із країн Південної Азії.

У. Т.: Говорячи про нинішню кризу і слабкість Європи, мають на увазі її як тип цивілізаційного проекту чи як ЄС, політико-економічну організацію? Яке майбутнє чекає на цей регіон?

– За свою тривалу історію Європа пережила низку криз, наприклад падіння Римської імперії. Коли змінювалося щось значне, наставала криза. Це момент, котрий сигналізує про істотні зрушення в ому, як суспільство щось робить чи про щось думає, скажімо, в політичній, філософській сфері. Європа – це сильно урбанізована частина світу, де на обмежених територіях в одну конденсовану масу збивається велика кількість людей, що часто призводить до конфліктів, але перебіг їх є швидшим, ніж в інших частинах світу.
Європа нині – це добре організована структура, особливо її суспільство. Попри зменшення природного приросту населення, воно не деградує, бо має потужні імпульси для залучення мігрантів. Це суспільство дуже добре управляє своїми ресурсами, має високі стандарти життя на тлі решти людства й добру освіту.

У геополітичному плані, як на мене, Європа не стоїть перед прямими загрозами. Так, Путін – це проблема. Є ще й ісламський тероризм, але він не завдасть шкоди, зрівнянної з вибухом ядерної бомби. Таким чином, у Європі як ЄС бачимо тривання позитивних тенденцій, хоча вирішувати структурні проблеми все ще потрібно.

Читайте також: Іван Іванович і толерантність на Землі Обітованій

Порівняно з іншими частинами світу Європа трохи позаду, але в недалекому майбутньому, років через 20, Індія та Китай зіткнуться зі значно більшими проблемами за нинішні європейські. Хоча для Піднебесної можлива криза теж є шляхом до змін, зокрема до подолання корупції та влаштування нового типу управління країною.

У. Т.: А як бути з тим, що ЄС нині не веде активної міжнародної політики й не має чіткої позиції стосовно нагальних зовнішніх проблем?

– Справді, це вразливе місце Європи. Але зауважте: нині вона має спільне багатонаціональне керівництво з усією повнотою суверенності, і всі важливі питання узгоджуються колегіально, зокрема й зовнішньополітичні. ЄС – історично унікальна, синтетично інтегрована організація, яка сьогодні здійснює те, що не вдавалося жодній структурі доти, скажімо, Об’єднаній Арабській Республіці за часів Ґамаля Абделя Насера.

У. Т.: Хто й навіщо створив ідею довжелезної Європи аж до Уралу?

– Творець такого кордону відомий. Це російський імператор Пьотр І.

Невизначеність меж Європи на сході справді завдає багатьом суспільствам величезного дискомфорту. Це стосується, як я знаю, і українців. Бути окраїною страшенно неприємно, бо на цьому спекулюють сусіди, а зоною перетину цивілізацій іще важче. Те саме можна сказати і про Балкани. Так само німці дивляться на поляків, а ті – на білорусів. Усе це вже трапилося з багатьма народами Австро-Угорщини – трансильванцями, румунами, словенцями, боснійцями, сербами тощо. На превеликий жаль, Україна – це країна помежів’я, так само як Сербія.

Вона не має позиціонувати себе як окраїна, кінець цивілізації. Польщі й державам Балтії вдалося стати частиною західноєвропейського світу після низки трансформацій, хоча їхнє положення на перетині цивілізацій нічим не краще за ваше. Україна потребує нових потужних лідерів на кшталт Карла Маннергейма чи Томаша Ґарріґа Масарика, щоб вони мобілізували суспільство для інновацій і воно таки позбулося радянських анахронізмів. Інколи складається враження, що для змін потрібні правителі «міцної руки», як-от генерал Франсіско Франко. Справді, він чимало зробив для модернізації Іспанії, але чи виправдує це бомбардування Герніки та розстріли опонентів за його згодою?

Читайте також: Еліав Бєлоцерковські: «Ми намагаємося допомогти Україні в тих сферах, де маємо досвід»

У. Т.: У своїх роботах ви не раз торкалися теми історії як деконструктивної та реконструктивної сили. Чому історична правда не спокушає широку аудиторію так сильно, як історичні міфи?

– Навіть у таких більш-менш рівноправних суспільствах, як американське, історичний наратив поставлено на конвеєр, а тому важко розібратися, як було насправді. Історичні оповіді у США, Франції, Німеччині після 1945 року, з одного боку, доволі цікаві, а з другого – виконують функції гамівної сорочки для суспільства, доктринального історичного наративу, який не змінюється по 100 років! Зламати такий стан речей набагато легше, коли ти, як-от Ґорбачов, є лідером авторитарного суспільства, де все робиться за помахом твоєї руки, а не в умовах демократії, де рішення ухвалюють колегіально, хоч це й парадокс. Від своїх колег в Україні я знаю про місцеву проблему підручникової історії. Але ваша ситуація не унікальна, бо такі самі дискусії точаться в решті країн світу.

У. Т.: Як ви оцінюєте норму присутності історичних міфів у широкому суспільному дискурсі національної історії?

– Міфи, тобто неправдиві наративи, завдають малої шкоди, коли створюють доброчесних героїв, гідних наслідування, або коли звеличують досягнення країни. Таким чином вони надихають громадян на любов і самопожертву заради спільноти – без нагнітання ворожості чи образ на адресу інших людей, країн чи націй. Міф про Велику хартію вольностей аж ніяк не заважає розвиватися англійському суспільству, радше надихає його. Так само згадайте, що для США й Росії спільною є ідея про виняткову, майже месіанську роль їхніх суспільств у світі. Ось тільки реалізація її американцями та росіянами має абсолютно різні наслідки. Величезну небезпеку становить культивування міфів, які розділяють людей чи країни, закладаючи підвалини ненависті. Наприклад, юго­славські війни були запущені серією руйнівних сербських міфів, які підбурювали до ненависті, помсти й злочинів у немислимих масштабах. Популярні історичні міфи, ба навіть підручники історії для початкової школи допомогли збурити презирство й ненависть до хорватів та представників інших націй, які мешкали на Балканах. ЗМІ Сербії поширили «новини», стверджуючи, що боснійські та хорватські лідери планують геноцид своїх сербських меншин (як це зробили усташі під час Другої світової війни) і вже потай чинять такі звірства: мовляв, боснійські силовики згодовують сербських дітей левам у зоопарку Сараєво тощо.

БІОГРАФІЧНА НОТА
Чарльз Інґрао професор Університету Пердью (Індіана, США), один із провідних знавців історії Австро-Угорщини, націоналізму, етнічних конфліктів та політики історичної пам’яті в країнах Центрально-Східної Європи й на Балканах у ХХ столітті. Автор та редактор книжок «Габсбурзька монархія, 1618–1825», «Німці та Схід», «Конфлікт у Південно-Східній Європі та кінець
ХХ століття: дослідницька ініціатива».

 

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.