Культура

  ▪   Максим Солодовник ,   Максим Солодовник

Фольк як прикриття

Так званий синдром другого альбому – серйозний виклик для переважної частини гуртів, один із найвідповідальніших етапів музичної кар’єри.
Матеріал друкованого видання
№ 30 (298)
від 25 липня, 2013

Пресинг, який багато музикантів відчувають у момент написання та випуску другої платівки, не надто залежить від того, наскільки успішним був їхній дебютник, – завдання перевершити розпочате саме по собі не сприяє самовдоволеному спокою проектів, які прагнуть творчого розвитку і/або слави. Впоралася з цим завданням київська «ТаРута» чи ні – вирішувати кожному слухачеві, але Тиждень альбом «EthnoLab» не те щоб розчарував, але абсолютно нічим не вразив, понад те, переважно викликав серйозну нудьгу, а подеколи й роздратування.

На початку 2000-х років фольк і фольк-рок зокрема стрімко виходили у мейнстрим в Україні, причому дехто із сучасних оглядачів, відзначаючи масштабність тієї хвилі, називає це фольк-революцією. До того ж зазначений процес стосувався не лише музики: було засновано цілу низку фестивалів, майстерень, мистецьких товариств, які почали широко пропагувати українську фольк-культуру, нерідко модернізуючи її форми. Однак, попри заслужене визнання слухачами еталонних зразків фольк-року, незабаром стало очевидним швидке сповзання багатьох представників згаданого напряму до банального калькування самих себе, самоповторів та бігу по колу. І це дає підстави підозрювати, що «навколофольк­лор» (із залученням елементів автентики або їх імітуванням) апріорі є дуже сприятливою сферою для, грубо кажучи, творчого паразитування. Водночас «експериментальний» шлях тут не менш слизький.

І хоча кількість не завжди переходить у якість, попит на таку музику в Україні досі чималий, а якщо він є, буде пропозиція. І саме ця особливість вітчизняного музичного процесу ставить руба питання про якість самої музики, її здатність творити нову естетичну цінність, вимогливість самих музикантів до свого матеріалу та слухача.

У цьому контексті негативні враження від другого студійника «ТаРути» зовсім не компенсуються позитивними його сторонами: небідним інструментарієм, впевненою і професійною грою музикантів, саундпродюсуванням Костянтина Костенка з його знаменитою студією «Комора». Усе це мало відволікає увагу від головного провалу альбому – строкатої у своїй недоречності стильової еклектики, не вмотивованої, схоже, ані матеріалом, ані взагалі будь-чим, окрім голого прагнення гурту до експериментів і пошуків «модернішого» звучання. «Єдність традиції та новаторства», про яку кожен із нас чув колись на шкільних уроках, явно не склалася: традиція тут видається недолугою серед еклектичних аранжувань (які зриваються то в диско-етно-поп-фанк, а то й узагалі в щось схоже на низькопробний хіп-хоп, як-от у треку «Коляда») та невиразного чоловічого вокалу, який здебільшого швидко витісняється на другий план завзятим і суто фольклорним жіночим (переважно хоровим). Такий «матріархальний» підхід до вокальних партій теж не є чимось новим для українського фольк-року – у тієї самої «ДахаБрахи» це з різних причин має стильний та органічний вигляд, чого ніяк не можна сказати про альбом «EthnoLab», якому до того ж катастрофічно бракує реальних хітів (а в дебютнику таким був щонайменше один). 

Концептуально ж свіжа платівка є ще слабшою, адже її концепція, більш чи менш цілісна «історія» і меседж просто не проглядаються. Звісно, це досить звичне явище для багатьох українських гуртів та виконавців, які «пакують» малопоєднуваний між собою, сингловий за своєю суттю матеріал у повноформатник, не маючи цілісного бачення альбому в стильовому й концептуальному плані. Але часто ситуацію рятує те, що багато митців, яким властивий зазначений підхід, і не претендують на таку єдність, задовольняючись суто постмодерністськими мозаїками. У випадку з іміджем і подачею «ТаРути» це складно припустити, тому результат їхньої дворічної роботи справляє вельми неодно­значне враження.