Культура

Труднощі гігантоманії

4-й Одеський міжнародний кінофестиваль демонструє просту максиму: розмір має значення. Власне, за цим принципом дійство живе вже три роки, коли 2010-го відкрилося практично на порожньому місці в розпал фінансової кризи, щоразу збільшуючи то кількість фільмів, гостей і глядачів, то місця проведення і загальний бюджет.
Матеріал друкованого видання
№ 29 (297)
від 18 липня, 2013

Зрозуміло, що частково ОМКФ фінансує держава з дірявих кишень не надто багатих платників податків. 2013-го президент фестивалю Вікторія Тігіпко на проведення кіноімпрези отримала з бюджету 1,5 млн грн. Утім, все ж таки левову частку організатори примудрилися зібрати з численних рекламодавців.

Нинішній фестиваль вирізнився поповнен­ням водночас у трьох сферах: відчутно зросла частка українських фільмів у програмах, кількість глядачів у залах і волонтерів для організації різноманітних заходів. Відбірники ОМКФ зібрали докупи все випущене за останній рік в Україні, а це загалом 20 стрічок (8 повно- і 12 короткометражних). До цього додалися ретроспектива Сергія Параджанова та окрема програма «Одеські кінематографісти представляють». Звісно, не все було ідеально – значно збільшена порівняно з минулими роками маса відвідувачів фактично штурмувала кінозали, бо, здається, ніхто не сподівався на таку глядацьку увагу. 

До списку українських фільмів увійшли й, м’яко кажучи, неоднозначні роботи. «Не хочу помирати» Аліси Павловської – це чорнушна соціальна драма, де художнє поєднане з документальним, а реальне із сюрреалістичним. Ґрунтована на фактах історія музиканта-алкоголіка так по-аматорськи знята, а документальна частина настільки нагадує божевілля, що гра режисерки з формою і драйвовий фінал не рятують від негативного сприйняття. Утім, «Не хочу помирати» – маленька тінь цілковитого провалу стрічки «Синевир» братів Альошечкіних. Полум’яна передмова продюсера Володимира Хорунжого з фактами про успіх фільму в Москві породила в аудиторії тимчасовий інтерес, та він згас за півгодини, протягом якої в містичному трилері анічогісінько не відбулося, крім бродіння туристів навколо озера Синевир і гукання «ау». Далі – гірше. Катастрофічно затягнута зав’язка з купою нелогічних моментів розв’язалася ще недоречнішим способом, який і описати важко.

У фіналі (якого майже немає) було запропоновано нарізку з нібито найстрашніших моментів стрічки, хоча позитивного ефекту, як можна здогадатися, це не додало. Гомеричний регіт після перегляду кінокартини (звичайних глядачів, а не лише критиків) поставив крапку в цій сумній історії. Утім, незважаючи на якість окремих фільмів (відбір здійснювався за принципом: все українське як воно є та найтитулованіше і найкраще іноземне), на зняття з програми однієї стрічки (Франсуа Озона) та брак українського перекладу на показах (була російська та англійська), 4-й Одеський кінофестиваль не провалився, й триває на досить непоганому рівні. Великий слон, у якого він переростає, обережно вчиться ходити відповідно до свого нового розміру.    

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.