Культура

  ▪   Богдана Костюк

Київські старожитності: поза законом

«У нас вертикаль влади від Банкової зверху вниз будується, хто там почує про ініціативи киян про формування отакого гуманітарного простору?!»

Чи не щодня українські ЗМІ повідомляють про скандали та конфлікти довкола забудови Києва. Громадськість – від науковців до митців, від пересічних киян до відомих митців – активно протестує проти руйнування старих міських кварталів та забудованого «хаосу». Влада ж, тихцем ухваливши нову редакцію закону про містобудування, клянеться, що памятки історії та культури не чіпатиме, продовжує забудову. 

І проблема не лише у тому, що старий, всесвітньо відомий Київ знищується і спотворюється, а й у тому, що столиця держави, яка говорить про євроінтеграцію, залишається поза європейським історико-культурним контекстом. Історія та мистецька традиція Києва при усіх владах від 1991 року знаходиться поза законом, поза логікою містобудування…

«Київська ініціатива» без Києва 

У 2011 році уперше Євросоюз вирішив підтримати розроблену в Україні програму міського культурного розвитку під назвою «Київська ініціатива» (учасники – Україна, Молдова, Грузія. Вірменія. Азербайджан, Болгарія). Завдання програми – відродити історико-культурну спадщину з урахуванням європейського та національного досвідів, і таким чином утворити громадські центри для вивчення і розвитку мистецьких традицій міста, об’єднавши довкола цього громаду.

Як розповів експерт Департаменту культурної спадщини Ради Європи Террі Санделл (раніше очолював представництво Британської Ради в Україні), «ключ до здійснення цієї програми – це єднання зусиль міської влади, громади, приватного капіталу довкола створення у місті, на основі історичних кварталів чи споруд сучасного історико-культурного простору. У цьому просторі можна бачити відроджені пам’ятки історії та культури, що надають змогу городянам вивчати історію свого міста, долучатись до створення сучасної міської культури і планувати розвиток міста, його культурно-освітньої та туристичної інфраструктур…».

Проф. Санделл нагадав, що у рамках «Київської ініціативи»  здійснено низку важливих проектів: так, грузинські та українські реставратори допомагали молдавським колегам відновлювати старі православні храми; у Кишиневі та Єревані зустрічались музейні працівники й обговорювали можливості розвитку музеїв як центрів освіти, науки та комунікацій. 

Координатор програми від України Олександр Буценко розповідає: «Цього року, за підтримки Ради Європи, наша програма особливу увагу приділятиме саме створенню історико-культурного міського простору. Тобто, це реставрація і сучасне «прочитання» архітектурної спадщини – «історії у будівлях» - яка є носієм інформації та знань про минуле, яка зберігає атмосферу і дух старовини. Це і є той самий простір, який формує знання людини про минуле свого міста, свого народу. І який дозволяє людині та громаді формувати простір сучасний, щоб ці знання засвоїти, примножити і передати наступним поколінням.

В Україні міжнародні експерти визначили десять міст для участі у «Київській ініціативі», це відбувалось 2010 року. Ми отримали заявки з майже сотні міст! А критерії відбору були доволі жорсткі: наявність об’єктів культурної спадщини, наявність планів з їх реконструкції (реставрації), або ж відповідні данні про проведені реставраційні роботи; бачення, як розвивати місто з урахуванням історичних споруд та кварталів; наявність генерального плану розвитку міста з переліком заходів з охорони пам’яток історії та культури, тощо». 

Розроблена й підготовлена у Києві програма самого Києва не стосується: за словами О. Буценка, столиця України – мегаполіс, тут легше працювати з окремими районами, але … не склалось. Районні адміністрації у «перехідний період» у звязку із скасуванням районних рад з новими проектами вирішили не звязуватись. Один з екс-депутатів Шевченківської райради пояснив: «Кого зараз у Києві цікавить культура, історія, освіта?! Які тут можливі громадські ініціативи?! У нас вертикаль влади від Банкової зверху вниз будується, хто там почує про ініціативи киян щодо формування отакого гуманітарного простору?!». Насамкінець, екс-депутат попросив не називати його прізвища, мовляв, «а раптом щось…».

«Раптом щось» таки трапилось, коли експерти Ради Європи з’ясували, що будівництво у Києві часто відбувається паралельно зі знесенням будівель, які мають статус пам’яток історії та мають бути під охороною держави – відповідно до вимог чинного законодавства. «Європейці готові поділитися з Україною досвідом збереження історичних частин міст, і українська влада охоче цю допомогу, цей досвід вивчатиме», - повідомила прес-служба міністерства культури і туризму України. Щоправда, новий закон про містобудування, ухвалений Верховною Радою 13 січня («під завісу») чомусь пройшов повз експертів Мінкульту… 

Закон як «основа беззаконня»? 

Закон, який полегшує життя інвесторам і забудовникам, був представлений спільноті віце-прем’єр-міністром Сергієм Тигипком як такий, що зменшує рівень корупції, спрощуючи процедуру отримання дозволів на забудову, і як такий, що зменшує вартість квадратного метра житла в Україні.

«Цей закон дозволяє «розморозити» деякі застиглі забудови, а отже, люди отримають роботу, компанії – замовлення, потроху підтягнуться і супутні до будівельної галузі економіки», - упевнений лідер «Сильної кКраїни». Чи справдяться надії урядовця, забудовників та потенційних покупців «золотих метрів» - з часом зясуємо. А от сподівання міських громад, ба навіть міських влад аж ніяк не справдяться, і ось чому: закон, за словами громадських експертів Києва, Львова і Луганська, розроблявся та ухвалювався без залучення громадськості, його текст навіть не був оприлюднений для обговорення на сайті профільного міністерства (регіонального розвитку і будівництва).

По-друге, у законі немає положення про обовязковість громадських слухань, а експертиза проекту (будівництва) органами охорони історико-культурної спадщини та природи має дорадчу функцію (хоче інвестор – прислухається до експертів, не хоче – будуватиме так, як йому «архітектор накреслив»). Крім того, закон направлений на применшення ролі виборчих місцевих органів – тобто, місцевого самоврядування – у вирішенні земельних питань та питань відводів. Як стверджує координатор громадянської ініціативи «Збережи старий Київ» Ігор Луценко, «закон, таким чином. Можна вважати небезпечним. Його розробку та ухвалення про лобіювали представники великих будівельних компаній та власники супутніх бізнесі… З ухваленням Верховною Радою цього закону, усі без винятку населені пункти України опиняються у київській, або ж кримській ситуації локальних воєн за землю для забудови. Про охорону памяток історії та культури, про збереження довкілля можна забути». 

«Основою беззаконня» назвав цей закон київський історик Михайло Кальницький: «В Україні ухвалені цілком прийнятні закони, наприклад, про систему історичних ландшафтних зон, про систему охоронних зон. Але ж вони не діють, влада різних рівнів, а за нею і забудовники, їх не виконують!  Тобто, офіційно є чималі обмеження при забудові історичних центрів українських населених пунктів. Але – з цим ніхто не рахується. У законодавстві чітко сказано: будівлі мають бути спів масштабні історичному середовищу. А зняли чиновники з будівлі табличку відповідну, або ж довели бездіяльністю до руйнації історичну споруду – і ніякого історичного середовища більше немає. От знесли у Києві на вулиці Сагайдачного - 1, останній будинок з історичного середовища тієї частини вулиці – і що хочеш будуй! Що, власне, забудовник і робить, на місці садиби виростить черговий бізнес-центр…».

Як зауважує мистецтвознавець, львів’янка Ірина Магдиш, «від хаотичної забудови страждає не лише Київ. Так, Львів, проголошений культурною столицею України, страждає від спотворення центральних кварталів менше, ніж Київ чи Харків, але ще не так давно українські архітектори пропонували змінити львівський центр». А тим часом, якщо уважно подивитись на сусідні країни – Польщу чи Угорщину, – то можна побачити, як ретельно, по міліметру, будинок за будиночком, реставруються старі квартали Кракова і Любліна, Братислави і Кошице. Оговтались від радянського архітектурного соцреалізму міста балтійських держав, і вже до Таллінна їдуть архітектори та історики з усього світу вивчати досвід реставрації історичних кварталів і будівель… Шкода, але в Україні все відбувається з точністю до навпаки. З одного боку, за словами чиновників, думка незалежних експертів і громадськості у царині містобудування і збереження історико-культурних та природних пам’яток буде врахована; з іншого – щодня бачимо на власні очі геть протилежні дії. До речі, у царині містобудування чільні українські політики та чиновники про європейський приклад і не згадують, бо ж уявити руйнування історичних кварталів і побудову на їх місці сучасних будівель у центрах європейських міст – ба навіть маленьких населених пунктів, що їх «історичне обличчя» формувалось упродовж століть, - доволі складно. Охочі до таких «перепланувань» цілком можуть самі опинитись поза законом… 

В Європу – без минулого? 

«Ми проголосили євроінтеграцію. Ми заявляємо про проведення реформ. Але чомусь ці реформи не йдуть на користь міським громадам, принаймні, у великих містах, у вітчизняних мегаполісах,  де є великі гроші і не менші спокуси», - визнає відомий громадський діяч, правозахисник Мирослав Маринович. На його думку, міста втрачають автентичність – національну, культурну: «Великий бізнес не рахується з маленькими людьми: розтрощити садиби ХІХ століття і поставити на їхньому місці мега-маркет значно легше, ніж вкладати кошти у реставрацію цих садиб і відкривати там невеликі крамнички, ресторанчики або готелі… На місці музеїв чи бібліотек, які здебільшого розташовані у центрі, можна поставити великі бізнес-центри або дорогі готелі. Подивіться, це відбувається у містах тих держав, які не є вільними від тоталітарної ідеології. У демократичних, розвинених державах іде інакший процес – відбудови, реставрації, розвитку історичних архітектурно-природних ландшафтів». Власне, Україна мала би робити те саме – тобто, відроджувати, відновлювати, зберігати історичну забудову, - оскільки в арсеналі чинного законодавства нашої держави не лише закони, розроблені вітчизняними законотворцями, а і ратифіковані міжнародні конвенції. Заступник голови Державної служби з охорони культурної спадщини Віктор Вечерський пояснює: «Маємо абсолютно нормальні, але або не виконувані, або недбало виконувані закони - про охорону культурної спадщини України та про охорону археологічної спадщини України. Крім того, Україна ратифікувала сім міжнародних конвенції, спрямованих на охорону памяток історії, культури, архітектури. Хочемо ми чи ні, але ці документи також є частиною законодавчої бази України. і ми мусимо їх виконувати!». також, на думку В. Вечерського, новий закон про містобудування повинен дороблятись, щоб відповідати згаданим вище українським та міжнародним актам.

Як нагадує депутат Київської міської ради Олександр Бригинець, у столиці досі не вирішено питання забудови у буферній зоні Святої Софії, з виселенням музеїв з території Лаври, із збереженням знаменитих Дніпровських круч як цілісного історико-природного ландшафту: «Дніпровські кручі уже спотворені новобудовами, вздовж Дніпра будуються справжні палаци, знищуючи дерева і руйнуючи берегову лінію». Кримські екологи з неурядової організації «Зелений патруль» скаржаться, що Південний берег Криму перетворюється на «удільні міні князівства, хоча деякі маєтки за територією не менші, ніж територію Князівства Монако або Ліхтенштейн… Страждають унікальні природні комплекси та історичні пам’ятки, а влада робить вигляд, що не відбувається нічого надзвичайного, і приймає участь у земельному дери бані та хаотичній забудові приморських територій…».

Ризики будівництв

Існує ще одна проблема, яку чи не вперше за останнє десятиліття піднімає програма «Київська ініціатива»: одне з її положень стосується передачі досвіду майстрів – реставраторів, архітекторів, будівельників – представникам інших народів і держав (вище наведено приклад: реставратори з України і Грузії допомагали колегам з Молдови). Ризикну додати: і представникам молодших поколінь. Не секрет, що система професійно-технічного навчання в Україні на межі остаточного розвалу, і тривалий час так звані «середні технічні спеціальності» популярністю молоді не користались. У підсумку, нині на трудовому ринку держави маємо дефіцит будівельних професій, і маємо проблему з передачею досвіду: «кваліфіковані, навчені за часів СРСР кадри або вийшли на пенсію, або ж виїхали з України на заробітки… Дядьки «з Карпатських гір» і «степів Донбасу» у кращому випадку будують садиби «новим українцям» та «новим росіянам», у гіршому – працюють на буд майданчиках країн Євросоюзу. І якщо перші з Росії можуть повернутись у разі приватних замовлень, то наші будівельники з Португалії чи Чехії повертатись не поспішають», - зізнається один з членів Української будівельної асоціації (УБА), котрий також не побажав бути названим у цьому матеріалі. Оскільки, серед інших, висловив і вельми неприємне припущення: якщо сучасне будівництво «зав’язане» на будівельниках, які не мають належної кваліфікації, наскільки безпечними будуть збудовані ними споруди?! По-друге, якщо новий закон з регулювання міської забудови скасовує частину вимог до забудовників, наскільки безпечно, наскільки якісно вестиметься саме будівництво? І, нарешті, по-третє: хто конкретно відповідатиме за зруйнування історичних споруд у разі продовження забудови історичної частини того ж Києва, і хто конкретно відповідатиме перед громадою? Влада? Компанія – забудовник? Чиновник, який надав дозвіл на будівництво? 

Ох, як після всього написаного хотілось би рвонути до Кракова або Будапешта! А з іншого боку, якраз у Кракові та Будапешті за рік чи десять усі палаци, залишки фортець, готичні храми, ренесансні садиби та барокові квартали залишатимуться на місці, а от вузенькі затишні вулиці Києва можуть за цей же час змінитись до непізнаваності. Тож – вперед, на вулиці Києва!


Теги