Культура

  ▪   Арчіл Бежанішвілі
  ▪   Тбілісі

Софіко Чіаурелі… In Memoriam

21 травня видатній грузинській актрисі могло би виповнитися 75 років. І, попри те, що вона не любила ювілеїв, вбачаючи в них своєрідне підбиття підсумків творчої діяльності та життя, скористаємося нагодою згадати кінодіву й укотре спробувати віддати належне її багатосторонній особистості й неймовірному талантові

За кілька місяців до смерті, в жовтні 2007 року, вона влаштувала незабутній творчій вечір у рідному Марджанішвілівському театрі, наприкінці якого перед самою будівлею театру була закладена її Зірка слави. Вона була веселою й енергійною, й мало хто здогадувався про хворобу, що забирала в неї сили протягом останнього року. «Збираюся довго жити й багато чого зробити в мистецтві», – сказала вона тоді. На жаль, не довелося.

Її університети

Автору цих рядків поталанило протягом багатьох років знати й спілкуватися із Софіко… Обрати професію як для неї було нескладно. Народилася й виросла вона в будинку, який її батько – відомий кінорежисер Міхаіл Чіаурелі – звів на тому самому місці на Пікріс-гора (горі Роздумів), де він уперше поцілував свою майбутню дружину – видатну грузинську актрису Вєріко Анджапарідзе. То про яку ще професію, окрім як акторську, могла мріяти маленька Софіко в родині своїх відомих батьків, у будинку, сповненому атмосферою сцени, де в різні часи бували Кніппер-Чехова, Неміровіч-Данчєнко, Ранєвская та ще безліч видатних діячів театру та кіно?..

«Поїхала до Москви й вступила на акторський факультет ВДІКу. Я була молодою й безтурботною, вивчала улюблену справу, зустрічалася з цікавими людьми, відвідувала театри та музеї. Ніщо не затьмарювало мого життя, навіть гаманець, що час від часу порожнів. В інститутському буфеті тоді, хвалити Бога, безплатно давали чай із цукром, хліб та гірчицю. Тому й смерть від голоду студентам не загрожувала… Одного разу, напередодні мого дня народження, коли гаманець геть спорожнів, отримала від батька грошовий переказ – 300 рублів – із супровідною телеграмою: «Вітаю, донечко, цілую, висилаю грошей на торт». Я ж одразу телеграфувала у відповідь: «Дякую, татусю. Гроші на торт отримала, вишли тепер на хліб». Батько, звісно, все зрозумів, тож на святковому столі у мене був не лише торт, а й чимало всього смачненького», – із запалом розповідала Софіко в одному з інтерв’ю, записаному нами.

«Місто нашого кохання»

Там же, у ВДІКу, однак на режисерському факультеті, навчався Ґєорґій Шенґєлая. Вони закохалися один в одного, а після першого курсу одружилися. Закінчивши університет, вони повернулися до Тбілісі. Все було надто добре, у них народилися двоє синів, Ґєорґій знімав чудові стрічки, Софіко грала в театрі, багато знімалася в кіно. Утім, з роками щось розладналося в їхніх стосунках. А в її житті з’явилося друге кохання – Коте Махарадзе… Улюбленець мільйонів футбольних уболівальників працював у театрі Марджанішвілі, разом із Софіко. Майже 30 років Коте й Софіко прожили у мирі й злагоді в легендарному будинкові на горі Роздумів і єдине, про що зрідка шкодували, – не мали спільної дитини…

Багато що пов’язувало цю зіркову пару з Україною, особливо зі столицею. Частіше разом, іноді окремо, вони приїздили до Києва на гастролі та спортивні заходи, на ювілеї та родинні свята колег і друзів… «Місто нашого кохання» – так називали українську столицю Софіко та Коте. Свого часу закохав Софіко у місто на Дніпрі геніальний режисер Сєрґєй Параджанов, котрий щиро називав її своєю музою. Вони полюбляли прогулянки містом від Хрещатику до Києво-Печерської лаври. З часом це стало для закоханих своєрідною традицією, котру вони свято шанували.

Одного разу ведучий якогось гала-концерту назвав її «легендою», а Софіко відразу ж виправила його, сказавши, що цей титул із нею аж ніяк не пов'язаний.

«Моя мати – ось, хто був справжньою живою легендою. Вона померла у 90 років, як дерева, стоячи, зігравши за день до смерті спектакль. Але й вона до останнього сумнівалася, що була великою актрисою… Тільки-но повіриш в те, ким ти є, – можеш ставити на собі хрест. Я, звісно, відчуваю свою популярність. Але в жодному разі не за величиною».

Грузинська Анна Маньяні

Софіко була вправною майже в усьому. Вона була чудовим кулінаром, кравчинею. Багато років обшивала саму себе, тож на будь-яких урочистостях завжди мала оригінальні костюми, створені власноруч. Напрочуд добре проявляла себе у таких далеких від акторства справах, як будівництво та ремонт, – була і виконробом, і дизайнером у власному будинку. На додачу до цього організована, трохи вперта й самовпевнена, Софіко була добрим водієм. До речі, за кермо вона сіла ще змалку. Добре співала й танцювала, була чудовим тамадою, часом їй заздрили навіть чоловіки…

Чіаурелі завжди намагалася обстоювати активну громадянську позицію. Вона одна з небагатьох діячів мистецтва у нашій країні, хто завжди безапеляційно заявляв про свої політичні вподобання, та звертався з відвертими зауваженням до посадовців.

«Я не граю, лишень живу життям своїх героїв», – зізналася одного разу актриса. Вона прожила життя своїх героїнь у понад 60 кінострічках. Працювала у видатних режисерів – Резо Чхеідзе, Сєрґєя Параджанова, Ґєорґія Данелія, Тенґіза Абдуладзе, Ґєорґія Шенґєлая, Алли Суріковой, зіграла незабутні ролі в картинах «Інші нині часи», «Мелодії Верійського кварталу», «Колір гранату», «Древо бажання», «Аревик», «Мільйон у весільному кошику», «Шукайте жінку»… Чіаурелі була єдиною в СРСР актрисою, котра сім разів отримала на всесоюзних та міжнародних кінофестивалях приз за кращу жіночу роль. Це було у Сан-Себастьяні, Локарно, Празі, Баку тощо…

Протягом останніх років вона майже не знімалася й усі свої акторські сили «розтрачувала», як сама казала, в театрі. Й робила це доволі успішно. Одного разу гру Софіко у п’єсі Сантанеллі «Королева-мати» побачив відомий італійський драматург Тоніно Ґуерра, котрий саме тоді гостював у Тбілісі, й, вражений, порівняв її з найкращими роботами легендарної Анни Марьяні…

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.