Культура

  ▪   Ярослав Підгора-Гвяздовський

Вийти із сутінків

«Ліки проти депресії – родина, – каже у своєму фільмі Майк Лі, – а проти відчаю – любов»
Матеріал друкованого видання
№ 30 (195)
від 20 липня, 2011

Страшна кінокартина. У сенсі болючості й точності удару, якого Майк Лі завдає будь-кому, хто бодай на мить задумувався про майбутнє. Ілюзія, коли така й була, про відпочинок на старість, про тихе спокійне існування згорає, мов Александрійська бібліотека від руки безпринципних варварів. Із тією лише різницею, що Лі має принципи і він не варвар, а зовсім навпаки: його культурності можна позаздрити. Настільки лаконічно, по-англійськи стримано, образно, не в лоба й без панібратства він доводить до істини, промовляючи: «Так добре з кимось поговорити». Самотність – це кошмар, доказує Лі, і змальована ним картина відчаю лякає не менше, ніж якийсь фільм жахів. Літнє подружжя Том (Джим Бродбент) і Джеррі (Рут Шин) – ідеальна система життя з огляду лишень на те, що в ній є жінка та чоловік, що вони досі разом і кохають одне одного. Це ідеал для тих, хто не має пари, як Мері (Леслі Менвілл) чи Кен (Пітер Райт). А для віку за 50 характерна відсутність поліваріантності у стосунках. Хочеться спокою, затишку та зрозумілості. Коли навколо різні родини, у яких відмінні – свої – проблеми, іншим, не членам сім’ї, майже не залишається місця. Можна випити вина, погомоніти ні про що, але раз на місяць чи ще рідше.

Лі не декларує своєї позиції, не змушує прийняти на віру його висновку, але дає змогу відчути жах самотності й цінність любові та родини через ситуації, що розгортаються без зайвого мудрування, майже в статичних декораціях і без спеціальних кінематографічних засобів. Усе просто, звичайно, впізнавано – такі діалоги, такі фрази, такі нарікання. Навіть імена в головних щасливих героїв – умовність – і водночас чіткий, усім зрозумілий образ поняття «пара». Інша річ, що концентрація уваги режисера на сімейній ідилії – досить вузький спектр барвистого людського життя. І притлумлені, вицвілі кольори стрічки – ще один елемент, котрим постановник підкреслює ідею його присмерку, – можуть виявитися браком плівки чи вадами зору. Хоча це й не спростовує твердження, що сильна камерна картина Лі примушує на хвильку задуматись, а потім мерщій прибігти до дружини/чоловіка, аби її/його поцьомати.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.