Культура

  ▪   Брати Капранови

Література для дорослих

Книжка «Нариси бурси» Антона Санченка вражає одночасно правдивістю і неймовірністю
Матеріал друкованого видання
№ 27 (192)
від 30 червня, 2011

Нам пощастило опинитися поміж перших читачів дебютних оповідань Антона Санченка. Власне, для цього ми й створили свого часу сайт «Гоголівська @кадемія» – щоб запустити механізм взаємодопомоги, взаємочитання та взаєморецензування серед молодих. Пам’ятаємо запеклі дискусії навколо цих текстів малої прози, які по черзі з’являлися на сайті. Санченко виявився завзятим і азартним бійцем, сперечався з рецензентами, захищався, та, певно, робив висновки, бо саме тоді сформувався його фірмовий стиль: одночасно і про події, і про свої спогади, про літературу, минувшину.

На відміну від постмодерністів, які теж часто вдаються до такого змішування, Антон Санченко, однак, не забуває про героїв, сюжет, про власне історію, яку взявся розповісти. Він знає, про що пише. Автор пройшов чимало морів та океанів, бачив гроші та безгрошів’я, життя відоме йому не з телевізора й не з розповідей на кухні.

Жанр нової санченківської книжки «Нариси бурси» можна визначити як «морські побрехеньки». Хоча останнє слово тут походить зовсім не від «брехні». Бо справжні моряки не брешуть, а тільки злегка перебільшують, применшують і трошечки кепкують із суходільних слухачів.

Історії з життя курсантів Херсонського морського училища рибної промисловості (а по-простому «Тюльки») вражають одночасно правдивістю і неймовірністю. Бо ж, з одного боку, автор пише про те, що сам пережив, робить це смачно і яскраво. А з другого – все це занадто смачно і яскраво. І крім того, курсантами ХМУРП значаться відомі особистості Микола Гоголь, Іван Котляревський, Григорій Осно­­в’яненко та інші класики. Ні, це не фентезі й не антиутопія – просто Санченко нагороджує героїв відомими іменами, вчиняючи в такий спосіб невеличкий бешкет цілком у дусі «Тюльки». Однак завдяки цьо­­му читач раптом отримує додатковий «ефект присутності» – одна річ, коли йде­­ться про ніко­­му не відомого курсанта Голо­­пупенка, а інша – коли юнак зветься Іван Котляревський. Це вже не абстракція, а персонаж, знайомий усім на рівні підсвідомості.

Але насправді все почалося з курсантів Ніколая Помяловского та Івана Франка. Бо перший із них написав свого часу «Очерки бурсы», а другий переклав їх українською і таким чином перетворив на «Нариси». Саме ця книжка, як визнає Санченко, справила вирішальний вплив на його творчість. Одного разу, прочитавши Помяловского, він здивувався: як мало відрізняються побут і звички бурсаків ХІХ століття від життя херсонських курсантів у ХХ.

Отже, відкривши видання, читач опиняється в Херсоні,  слухає лекції з економіки рибної промисловості, призначає побачення під дубом, веслує на змаганнях, бере участь в авантюрах, чергує на кухні. Словом, стає херсонським хлопцем, котрий мріє про далекі мандрівки до Лас-Паль­­маса й Сінгапура, а поки що карбує крок під оркестр та усмішки дівчат, глузує з викладачів.

Сміх, яким пронизано оповідання, – це зовсім не безжальна сатира Гоголя. Це швидше доброзичливе кепкуван­­ня Степана Руданського, адже Антон Санченко по-справжньому любить своїх персонажів, попри те що не нітиться виставляти перед публікою всі їхні кумедні риси.

Окремий комплімент авторові за мову, якою спілкуються герої. Знаючи південний суржик із дитинства, ми можемо оцінити масштаб завдання, коли, не втрачаючи живого слова, треба зробити зрозумілою читачеві специфічну розмову двох мореманів. Це вам не Ніцше перекладати.

Не виключено, молоді не сподобається ані темп, ані тема оповідань, але людям, які вже пережили пубертатний період і навчилися смакувати слова, фрази, характери й цінувати справжню літературу, можна сміливо рекомендувати Санченка.

Художнє оформлення – стилізація під «дембельський альбом» курсанта. Микола Хвильовий та Григорій Сковорода у матроських гюйсах, а поруч дівчата з журналів 1980-х. Малюнки кульковою ручкою, що їх робив на парах товариш прозаїка по «Тюльці», справжні фотки училищних буднів – усе це має занурити вас в ат­­мосферу оповідань. Хоча як на нас, то для цього досить читати санченківський текст – бо у словах його більше правди, ніж у всій цій бутафорії.