Культура

  ▪   Спілкувалася: Дарина Феденко

Софія Волянюк: Головна мета - дати право підліткам жити в суспільстві

Фото організаторів конференції “Завтра.
Поки одні намагаються приховати своє життя від батьків, вона, навпаки, закликає однолітків ділитися сокровенним з родиною. 16-річна киянка Софія Волянюк зняла 12-хвилинне ігрове кіно про підлітків “Про що мовчимо ми"

Це результат соціального експерименту, який школярка сама вигадала та реалізувала в рамках освітньої конференції KIDx (аналог всесвітньовідомих публічних лекцій TEDx). Стрічку вже двічі показували в освітніх хабах Києва, а незабаром вона з’явиться у відкритому доступі в youtube. В інтерв’ю Тижню Софія Волянюк розповіла про те, чи був експеримент вдалим - чи вдалося достукатися до однолітків та їхніх батьків. І як вона ставиться до так званих підліткових груп смерті.  

 

Вам 16 років і ви вже маєте кілька успішних проектів. У 14 років ти зібрала 56 тисяч гривень через фандрейзинг і облаштувала майданчик  для вигулу собак в Броварах . А нині презентувала авторське ігрове кіно. Це перше ваше інтерв’ю?

 

Не перше і не десяте. (посміхається)

 

Розкажіть про фільм “Про що мовчимо ми”. Коли відбулась прем’єра, як створювали фільм?

 

Коли були президентські вибори...21 квітня 2019 року на конференції  KIDx, на якій я стала золотим спікером. В мене був місяць на роботу. Зйомки та монтаж тривали шість днів. Режисером монтажу та оператором були професійні телевізійники. Це мамині друзі. Вони відгукнулись на мій пост про те, що мені потрібна допомога. Я дуже вдячна своєму оператору, бо він бачив ті ракурси, які я не бачила. Це було дуже круто. В мене був досвід тільки в театральних студіях ставити етюди. Тому коли оператор пропонував зробити не так, як я бачила, я прислухалась. Режисеркою і сценаристом була я. Вийшло так, що я і стала головною акторкою. Хоча я не хотіла грати в цьому фільмі. Але, як я вже казала, все що не робиться, робиться на краще. Якби не я зіграла цю роль, невідомо як би цей фільм подали. 

 

 

Ви вчитесь в школі, досвіду у кіновиробництві не маєте. Напевне зіткнулися з новими для себе моментами. Який був найскладніший момент під час створення фільму?

 

Сценарій було важко писати. Треба було його переписувати, він мені не йшов. В мене було чотири тижні всього. Потім оператори відмовлялися, це також було важко. Головний актор також відмовився. У кожного були свої причини, але люди дуже пізно відмовлялися. В мене завтра зйомка, а мені треба щось вирішити. Я стикнулася з реальністю дедлайнів. А ще з тим, що бувають такі ситуації, які не залежать від мене і на які я не зможу вплинути. Таке життя. Не за все я можу брати відповідальність, не все я можу виправляти. Моїм пріоритетом був фільм. В інших  - ні. Це нормально. І мені це важко було зрозуміти одразу. 

 

Чому ви взяли для реалізації саме тему взаємовідносин підлітків з батьками та недосказаність у стосунках?

 

Чесно - я навіть не згадаю. Деякі мої ідеї приходять до мене досить спонтанно. Я пишу тексти в Instagram та Facebook десь один раз на три місяці. В мене виникає якась емоційна ситуація, я пишу про неї. А потім читаю і дивуюсь - невже це я написала, я така  глибока і розумна?! (сміється) І ця ідея звідти. Щось прийшло, написала і потім, коли я вдруге прочитала, зрозуміла, що це має бути круто. Головна мета - дати право підліткам жити в суспільстві. Це може грубо прозвучить. Але, варто вже зрозуміти, що ми не малі. Ми вже робимо круті проекти, можемо працювати на рівні з дорослими, можемо висловлювати круті думки. Ми маємо право, щоби нас почули. Насправді, є багато успішних підлітків, які придумують круті ідеї, неймовірні проекти на дорослому рівні, які приносять гроші і роблять світ краще. Моя знайома Міра в 13 років робила календари-планери  і  продавала їх по 50 гривень. Це річний планер з наклейками. Дуже зручний. Я користувалась ним. Вона заробляла, співпрацювала зі школами. А продавала все в соцмережах.   

 

Читайте також: Слабке покоління

 

 В фільмі головна роль у дівчинки-підлітка, яка наче спостерігає за буденними ситуаціями: як батьки ігнорують дітей, як знецінюють їхні думки, як нехтують спілкуванням заради роботи. Як би ти охарактеризувала цю роль, хто цей спостерігач? 

 

Це звичайний підліток, який ходить по звичайній вулиці, навчається у звичайній школі, має звичайних батьків. Йдучи  на роботу ви могли його бачити. Це образ всіх підлітків з мого оточення. Я спілкувалась з багатьма підлітками і вони також надихнули мене на цей образ. Я багато разів передивлялась цей фільм і зараз бачу, що там є що переробити. В одному місці недограла, в іншому треба було перезняти. Але я дуже вдячна, що люди не помічають всіх цих недоліків і люди плачуть. Це дуже круто коли до тебе підходить мама підлітка і каже,-  я тобі вдячна, бо я раніше не помічала, що я так само поводжуся зі своєю дитиною. Що в них  змінилися стосунки після перегляду фільму, що вони почали більше спілкуватися.

Звісно, я розумію, що кожен батько чи мама приходить додому і питає - як там в тебе в школі,  як твої оцінки?  А якщо запитати у батьків - ви знаєте, про що мріє ваша дитина? Знаєте, що вона плаче вночі? В мене були такі ситуації, коли всі заснули я чекала цього моменту, коли зможу висловити свої емоції. Я навчилася тихо плакати. Зараз звісно я це виправляю. І це якраз після фільму. Ми також почали більше говорити з батьками і це реально круто.      

 

Тобто навіть в твоєму житті був якийсь момент, який змінився завдяки фільму? Що це було?

 

 

Я плакала тому, що я не знала чи можу я виговоритися. Розумієте, цей фільм не тільки про батьків, але й про бабусь,  про хресних, про тіток і дядьків, про всіх рідних. В моїй ситуації це була бабуся. Я не хотіла би розповідати подробиці. Я казала батькам, не беріть на себе, це не про вас. В моєму випадку це не про вас. В інших дітей це про батьків. І реально люди дивляться і розуміють, що це їхня ситуація.   

 

Першими стрічку “Про що мовчимо ми” побачили актори-аматори школярі, які вам допомагали.  Якою була їхня реакція? І чи обговорювали ви з однолітками, як цей фільм з посилом не мовчати, не замикатися може допомогти зменшити вплив так званих груп смерті, що пропагують суїцид?    

 

Про ці групи самогубства ми з однолітками принципово не говоримо. Але я вважаю, що дітьми маніпулюють саме через непорозуміння, недосказанність з батьками. Адже, батьки впливають на нас. На те чи будемо ми друзями, подружками, чи будемо ми замкнутими чи н. Тому мені було приємно, побачити першу реакцію на фільм “Про що мовчимо ми”. Підлітки, які знімалися в фільмі всі разом сказали - покажіть це нашим батькам. Потім, коли я показувала іншим підліткам, вони теж говорили - покажіть це нашим батькам. Я почала думати, що реально цей фільм не для дітей. Він для батьків. Фільм простий, непрофесійний, але він глибокий і влучає прямо в точку. Я не можу звісно на це претендувати, але мені здається, що його можна було більш масштабувати і показали на всеукраїнському рівні. Бо він реально змінює. Батьки не задумуються, що роблять щось не так.  До мене зараз ( після презентації фільму “Про що мовчимо ми” в ДіалогХабі - Ред) підійшли і сказали, що хочуть познайомити з однокласниками сина. Я рада і залюбки покажу фільм всім.  

 

Читайте також: Там, де не знайдуть

 

Яке майбутнє у фільму “Про що мовчимо ми” і як ви збираєтесь розвиватися далі?

 

Я поки не думала, але знімати новий я навряд чи буду. Я себе бачу в сфері економіки і бізнесу. Режисура це не моє. Але цей фільм я би просувала якомога більше.. Я мабуть почну новий проект, і пройдусь з цим фільмом по школам. 

 

 

Ви позитивно налаштовані, але як діяти в умовах коли підлітки стикаються з жорстокою реальністю в школі, на вулиці, в метро, як з цим справлятися?

 

Я навіть можу сказати, що в мене був депресивний стан через вигорання. Я на якійсь конференції казала, що ми підлітки вже не встигаємо за цим світом. Це може дивно звучить, бо нам тільки 15-16 років. Як ми можемо не встигати?! Але, дійсно світ  взяв дуже швидкий темп, і нам треба вже починати щось робити,  аби бути успішними. По-перше, віра в себе допомагає. Не треба боятися негативних емоцій, бо, якщо ти будеш їх просто приховувати - буде гірше. Не забороняйте собі плакати, гніватися. Це такі ж емоції, як і позитивні, просто з ними треба справлятися. Ви зайвий раз поплачете і завтра буде легше. Головне - не стримувати всі емоції в собі. А ще говорити та чути! Питання в фільмі були досить прості: що таке успіх, чи вважаєш ти себе успішним, який ти. І деякі відповіді були дуже глибокими. Дійсно, дорослі з нами не хочуть говорити. Я не знаю - чому. В них є робота  на якій вони втомлюються і потім цю роботу вони приносять  додому і звісно в них немає часу з нами спілкуватися.  Але, коли вони залишають роботу на роботі, емоції на роботі, в них залишається час з нами поговорити. І нам є кому виговоритися, ми не замикаємося, ми говоримо, в нас круті стосунки з батьками.   

 

Читайте також: Оборона здоров’я

 

В фільмі є фрагмент, де ви просите підлітків розповісти світу за 30 секунд щось важливе. Що би ви сказали світу?

 

Я завжди думала, що я розгублюсь на цьому питанні. В мене 30 секунд….Я би сказала людям - надихайтесь, бо це важливо. Головне - любіть себе, бо якщо ви себе не полюбите, ніхто цього не зробить.  Не бійтеся бути собою і якщо вам потрібна допомога, вона прийде . Але не треба просто на неї чекати, треба діяти. Якщо в тебе є якась мета, мрія - треба діяти. Надихайтесь від інших людей і вірте в себе.

  

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.