Культура

  ▪   Спілкувалася: Ганна Трегуб

Шехбаль Шенюрт Аринли: «У сучасній Туреччині немає свободи думки й свободи слова»

Фото: Stefanie Silber
Про болючі теми турецького суспільства, про цензуру та переслідування, які змушують сучасних турецьких митців покидати батьківщину, Тиждень поспілкувався з документалісткою та журналісткою у вигнанні Шехбаль Шенюрт Аринли.
Матеріал друкованого видання
№ 8 (640)
від 19 лютого

Багато турецьких публічних інтелектуалів останніми роками зазнали переслідувань у себе на батьківщині й були змушені покинути її. Виїзд із країни — це єдина можлива для них опція, щоб працювати й звучати публічно?

 

— Політична ситуація в сьогоднішній Туреччині має значення для Близького Сходу, Балкан, України, Росії та інших країн. Уже 17-й рік там панує режим Реджепа Таїпа Ердогана, якому поступово вдалося встановити особисту диктатуру. Таке тривале перебування при владі все ж таки чогось варте.


Продемократичні турецькі письмен­ники, режисери, митці та інші діячі писали, що відбувається щось неправильне, але більшість моїх співвітчизників не бажає розуміти ту реальність, у яку вони потрапили. Реалії Туреччини зрозуміти нелегко: від падіння Оттоманської імперії минуло вже століття, а проблеми, які воно за собою потягло, досі не вирішено. За цей час моя країна пережила кілька військових переворотів, які траплялися мало не кожні 10 років. Вони подавалися як спроба армії відвернути загрозу можливої громадянської війни. Режим Ердогана ставав усе гіршим і гіршим. Навіть сьогоднішня Туреччина — це дуже різні люди, дуже різні культури. Вірмени, греки, ассирійці, черкеси, курди — всі вони мають проблеми з тим, щоб і далі жити своїм культурним життям так, як звикли. Їхні мови, як і спосіб життя загалом, нерідко заборонені.


Я досліджувала питання прав етнічних меншин, зокрема вірменів. Мені йшлося про їх геноцид 1915 року, а також про винищення ассирійців, вигнання черкесів, переселення різних кавказьких народів. Усі ці теми так чи інакше виливалися в статті або фільми, як і курдське питання, що є ключовим для демократичного життя в Туреччині та на Близькому Сході. Вирішення його зробило б регіон безпечнішим. Багато продемократичних інтелектуалів і митців говорило про це. Свого часу Ердоган навіть розпочав мирні переговори з курдами, зокрема лідером Курдської робітничої партії Абдуллою Оджаланом, нібито шукаючи спільний вихід із ситуації. Але зусилля нічим не увінчалися, бо турецька сторона насправді й не прагнула досягти реального результату. Коли перемовини зазнали фіаско, на тих, хто висвітлював цю тему, почалися гоніння. Варто було лишень щось таке опублікувати — і ти опиняєшся за ґратами. Якщо ти поширюєш новини про опозиційні дії супроти чинного режиму, тобі теж світить тюрма. Нещодавно поміж заборонених тем були воєнні злочини, зокрема використання фосфорних бомб.

 

Читайте також: Енн Бергман-Тахон: «Якщо видавці інвестуватимуть у той контент, який вони хочуть бачити опублікованим, а автори отримуватимуть плату за свої твори, то простір для думок буде ширшим»


Перед особою, яка наважилася не мовчати про все це, поставало три шляхи: в’язниця, вигнання або мовчання. Інших опцій немає. Я не могла мовчати, і мене переслідували. Саме тому переїхала до Німеччини. Сьогодні той геноцид, якого колись зазнали вірмени, чиниться щодо курдів. І до тих, і до інших турецька влада ставиться однаково. Не варто також забувати, що в протистоянні з курдами режим підтримував «Ісламську державу». На мою думку, нинішні турецькі керманичі мали б постати перед судом через порушення прав меншин.


Цензура й утиски будь-яких альтернативних думок — звичайна тема, коли йдеться про такі режими, як нацистський або більшовицький. Як давно й наскільки глибоко репресивні практики застосовуються в Туреччині?

 

— У сучасній Туреччині немає свободи думки й свободи слова. Там ніколи не було справжньої демократії. Проте в якісь періоди ситуація ставала кращою, ніж є нині. Існувала ціла низка приватних видавців, вони друкували літературу на теми культури та політики, які сьогодні хочуть заглушити. Наприклад, видавничий дім Belge, заснований Раґипом Зараколу. Їх також часто переслідували за діяльність. Однак якщо колись можна було видавати книжки про геноцид вірменів та інші проблеми, публікувати відповідні статті в турецькій пресі, нехай вони так чи інакше й зазнавали цензури, то сьогодні все це взагалі нереально. 


Нині дуже складно знайти літературу з опозиційними, відмінними від турецького мейнстриму ідеями. На європейських книжкових ярмарках, наприклад Франкфуртському, бачимо море різних книжок, зокрема й із діаметрально протилежними політичними меседжами. Натомість Туреччина представлена переважно туристичною, дитячою літературою або віддаленими в часі історіями, скажімо, коли султан Мехмед Фатіх завоював Константинополь. Цензуру використовують у різний спосіб: тиснуть фінансово, ув’язнюють авторів і видавців, закривають видавництва. От як це відбувається.

 

Як історія, так і сьогодення Туреччини, відтоді як вона стала республікою, для зовнішніх спостерігачів містить чимало білих плям. Чи є серед турецьких авторів ті, хто не боїться говорити про проблеми як зі своїми співгромадянами, так і з закордонною а­удиторією?


— Спротив у Туреччині чиниться багатьма доступними способами. Письменники описують дійсність довкола себе без прикрас, а режисери знімають кіно. Якщо вони належать до опозиції, їм дуже складно видати свої твори або охопити широку аудиторію. Сучасна турецька дійсність цьому зовсім не сприяє. Але хто знає, що буде завтра. Я не виключаю відродження чи пробудження, коли все створене вийде на поверхню. Якщо говорити про політичних опозиціонерів, то тут варто згадати Селахаттіна Демірташа, голову опозиційної турецької Партії миру і демократії (нині Демократична партія регіонів), який на президентських перегонах 2014 року був супротивником Ердогана. У 2016-му його заарештували за підозрою в контактах із Робітничою партією Курдистану, а на початку 2018-го звинуватили в «образі турецької нації» й ув’язнили.

 

Читайте також: Елейн Ґуріан: «Оптимізм перемоги Революції гідності є дуже крихким»

 

Та він писав навіть у тюрмі. Те саме з Гультан Кишанак, яка також належить до Партії миру і демократії. У 2014-му її було обрано мером міста Діярбакир, а в 2019-му засуджено до 14 років ув’язнення за звинуваченням у членстві в терористичній організації (мова про Курдську робітничу партію). З-за ґрат пише відомий турецький журналіст Ахмет Алтан, якого 2016 року було ув’язнено в ході чисток журналістів після невдалого воєнного перевороту. Торік опубліковано переклад його мемуарів англійською мовою «Я ніколи не побачу цей світ знову». Варто згадати й про поетів, зокрема про Ахмета Пеліта. Імена можна називати й називати. Найбільша проблема — донести написане до читачів у всьому світі, а не до якоїсь обмеженої, закритої групи.

 

Американська письменниця турецького походження, лауреатка Пуліцерівської премії 2018 року Еліф Батуман в одному зі своїх інтерв’ю зазначила, що намагатиметься в художній формі висвітлити не таку вже й давню історію, про яку, однак, і далі мовчать, — воєнний режим 1980-х. Чи багато таких нерозказаних історій, які тягнуться і впливають на життя й думки сучасного турецького суспільства?

 

— У Туреччині не бракує історій, про які не пишуть. Після воєнного перевороту 1980-го у в’язницях вчинялися масові жорстокі тортури. Це індивідуальні дуже сумні, але досі нерозказані історії. Проте їх потроху торкаються. Довелося чекати майже 40 років, щоб почати писати про це. Тоді в Туреччині існував рух за свободу, який надихався ідеями протестних акцій, що відбулися в Європі у 1968 році. Така собі революція молоді, рух хіпі, інтелектуальні рухи, страйки в університетах тощо. Як я вже казала, у Туреччині ніколи не було справжньої демократії, але турецька молодь хотіла, щоб країна стала вільнішою, демократичнішою. Чи бажала вона більшої секуляризації? На той момент Туреччина вже була секуляризованою і питання релігії не стояли гостро. Але це не означає, що в релігійних мусульман не було проблем, їм теж хотілося свободи. Режим 1980-х років поклав усім цим бажанням край. 

 

Читайте також: Арундаті Рой: «Міністерство граничного щастя» — це сучасна індійська історія, яка лишалася нерозказаною»

 

Нині ми живемо в еру нової автократичної диктатури, тому всі ті історії оприявнюються дуже повільно. Річ у тім, що пов’язаний із ними біль дуже інтенсивний і глибокий. Щоб пояснити його, літературі потрібен час. Тоді турецькі силовики вбили багатьох політичних опозиціонерів та інтелектуалів. І ніхто не знав, хто за цим стоїть. Дехто просто зникав безвісти подібно до того, як це відбувалося під час репресій в Ірані після 1979-го, за режиму аятол. Сформувався навіть рух під назвою «Матері суботи»: матері зниклих 30–40 років тому людей щосуботи збиралися разом з одним питанням, адресованим усім і вся: «Де мій син?».

 

Ви висвітлювали діяльність турецьких жіночих правозахисних рухів. Чи набули вони якихось специфічних рис у країні, для якої традиційним культурним і релігійним контекстом є іслам?

 

— Рухи, які захищають права жінок у суспільстві або принаймні порушують це питання, мають проблеми всюди, навіть у демократичних країнах. І ці проблеми скрізь різні. Політика й бюрократія не бажають враховувати той факт, що суспільство складається не з однієї групи людей. І коли жінки хочуть змінити наявний стан речей як політики, підприємці чи навіть як домогосподарки, йдеться про зовсім інший стиль ведення справ, про солідарність. У Туреччині традиційне тло ісламське, але водночас є дуже потужний секулярний жіночий рух. Це можна сказати й про жіночий рух курдів, яким ідеться про визволення. Не забуваймо, що курдські жінки воюють у загонах пешмерги. Важливо мати змогу захистити себе зі зброєю чи без неї, коли тебе атакують. Якщо повернутися до курдів, то тамтешні жінки займаються справою збереження своєї культури. Жіночі рухи Туреччини дуже різноманітні, як релігійні, так і секулярні. У мусульманському середовищі існує явище ісламського фемінізму. Однією з яскравих його представниць є Рамазан Їлдиз. Для всіх головним питанням є вплив на стиль життя та державну політику, яка стосується передусім жінок. 

 

----------------------

Шехбаль Шенюрт Аринли народилася 1962 року в турецькому місті Гіресун. Із 1978-го по 1979-й працювала в газеті Yeşil Giresun, у 1983–1985-му — в стамбульській газеті Hürriyet. У 1985-му закінчила Університет Анкари за спеціальністю «видавнича справа». Одна з перших жінок-операторів у Туреччині, авторка низки документальних стрічок та розслідувань, у яких порушується питання прав меншин (зокрема, вірменів і курдів), жінок та екології. За свою діяльність у 2017 році була заарештована. Після звільнення переїхала до Німеччини. Стипендіатка німецького ПЕН-центру для авторів у вигнанні.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.