Культура

  ▪   Ганна Трегуб

Стендап and fight

Про суспільну критику і сатиричний жанр, якого поки що бракує українській масовій культурі.

Уявіть, що перед вами компактна сцена, а на ній соло, без музичного або будь-якого іншого супроводу виступає комік у непоганому костюмі, і те, що він робить - жартує, ведучи діалог (а по суті - авторський монолог) безпосередньо із глядачами на актуальні локально або для всієї країни (і навіть ширше) теми. Власне, його жарти можуть бути і короткими, або навіть не приготованими про запас, імпровізованими під час виступу "Низька стеля і близькість до сцени важливі, тому що стендап - це не вистава. Це розмова, в якій комік провадить кожну з її ліній, яку чує глядач", - так  в одному із підкастів програми "Історія стендапу" Вейна Федермана сучасний американський комік Дана Гулд окреслив жанр, в якому він працює. Мова про форму естрадних комедійних виступів, що зародилася і визріла у Великій Британії та США, і яка поволеньки набуває відомості і популярності в Україні. Очевидно, з появою та поширенням Інтернету багато хто почув про Джорджа Карліна, що доволі різко і дошкульно жартував на низку глобальних, загальнолюдських тем. Копнувши глибше виявилося, що стендаперами були і є Едді Мерфі, Робін Вільямс, Вудді Ален, Руан Аткінсон ("Містер Бін"), Саша Барон Коен, які у нас відомі радше завдяки своїм кіноамплуа акторів чи режисерів. У нас знають лише про  вершечок цього велетенського явища світу шоу-бізнесу, а практикувати жанр у чистому вигляді лише починають.

 

Дитя малих сцен

 

Стверджують, що жанр стендапу зародився у Великій Британії у ще XVIII – XIX століттях на сценах мюзік-холів, де відбувалося те, що сучасною годилося б назвати розважальною шоу-програмою. Як би там не відбувалася історія, проте той формат цього комедійно-сатиричного жанру, який нині відомий і в Україні, і в цілому світі - це явище радше американської масової культури і естради. Американський історик шоу-бізнесу та поп-культри Кліф Нестероф зауважує, що сам термін "стендап" походить із кримінального арго мафії, яка не лише контролювала американські салуни і клуби, в яких продавали алкоголь, а й іншу сферу розваг - боксерські бої та спортивний тоталізатор. Жаргонний вираз "stand-up fighter" стосувався боксера, який не погоджувався на договірні бої, за умовами яких він мав лягти на ринзі від вдаваних нокауту чи нокдауну на певній хвилині бою. Такий боєць бився чесно, і був особою надійною. Згодом вираз припасували до виконавців-коміків, які чітко регламентували час свого виступу на імпровізованій клубній чи салонній сцені. Йшлося про чіткий розрахунок власників клубів і салонів, які керувалися тим, скільки випивки і наїдків вдасться продати за усе шоу, у перервах між номерами і так далі. У повсякденній мові пересічних громадян та мові медіа термін стендап і стендапер щодо коміків починають стало вживати наприкінці 1940-1950-х років.

 

Читайте також: Культурні столиці

 

Хоч можна знайти згадки про те, що у витоків американського стендапу стоїть Марк Твен, батьком цього жанру його вважати складно. Семуель Ленгхор Клеменс, як насправді звуть цього письменника, був одним з видатних американських сатириків, і дійсно читав свої гумористичні твори публічно, супутньо із журналістською діяльністю, кар'єри шоумена і коміка він не зробив. На вищій рівень жанр стендапу в США вивели у 1920-х роках, момент масового поширення радіо, такі діячі американського шоубізу як кіноактор Френк Фей і комік Боб Гоуп. І той, і інший виступали у ролі конферансьє, а також торували дорогу для жанру стендапу на американських клубних сценах і по радіо. Історія цих піонерів згаданого жанру склалася по-різному. Про Френка Фея згадують з велетенською неохотою за його відверті симпатії до фашизму, а Боб Гуп став заслуженим ветераном сцени, полюбився перед усім американським військовим. Його виїзди у місця дислокації американських військових сил почалися ще у часи ІІ Світової війни, а закінчилися на зламі двотисячних років, незадовго до смерті актора. На різних каналах радіо відбувалися комедійні і сатиричні передачі, а американські громадяни дослухалися до жартів Едді Кантора, Джека Картера, Фреда Аллена (Джона Флоренса Салівана), Мільтона Берлі та багатьох інших коміків так званих "золотих часів" американського радіо. Стендап виринав то там, то сям - то в кіно, то на Бродвеї (Нью-Йорк є одним із міст, важливим в історії формування комедійного жанру, про який мова). Як би там не було, згадані вище особи звели підмурівки для стендапу, проте дещо важливе для того, аби він став популярним масовим і набрав сучасної форми, відбулося пізніше, наприкінці 1940-х років. На перший план почало виходити масове телебачення, яке потягнуло за собою вагомі зміни не лише для сфери масової інформації, а й для масової культури і шоубізнесу в США, а далі й по цілому світу.

 

Комерційне телебачення та клубна культура

 

У середині 1948 року на американські телеекрани вишли дві програми, які без перебільшення мали дуже значний культурний вплив на американське суспільство. Йдеться про камеді-вар'єте шоу "Театр зірок Тексако" (Texaco Star Theater) на телеканалі NBC, про яку у нас чув мало хто, і про "Шоу Еда Салівана" (The Ed Sullivan Show) на каналі CBS, про яке у нас чули значно більше. Перше тривало з 1948 по 1956 рік, виходило на екрани щовівторка між восьмою та дев'ятою годинами вечора, друге прожило довше життя, з 1948 до 1971 року, збираючи глядачів коло телевізора щонеділі о тій таки годині. ці програми були комерційними, і першу з них довгий час підтримувала енергетична корпорація Шеврон, а другу - автокомпанія "Форд".

 

"Театр зірок Тексако" зосередився перед усім на комедійних і сатиричних виступах, а от "Шоу Еда Салівана", давши майданчик для стендаперів та коміків інших жанрів певний майданчик та доступ до широкої аудиторії, пішло далі. Ваговою була його музична складова, бо за форматом це було шоу-вар'єте. Це була телепрограма, до участі і виступів у якій запрошували низку відомих музикантів різних жанрів. Елвіс Преслі, Дженіс Джоплін, Стіві Вондер, рок- та рок-н-рольні гурти, як-от The Beatles, The Animals, Creedence Clearwater Revival, The Beach Boys, The Rolling Stones, The Doors, Луї Армстронг, Гаррі Белафонте, Рей Чарльз, Біл Кросбі, Дюк Елінгтон, Ела Фіцджеральд - цей список музикантів і виконавців, яких глядачі побачили завдяки "Шоу Еда Салівана", можна продовжувати ще довго. Це телешоу показало глядачеві Джима Генсона та частину його лялькових персонажів з "Мапет-шоу", комедійного скетч-вар'єте, що стало самостійним самобутнім явищем. Одним словом, там було що подивитися аудиторії глядачів, в яких не було Інтернету і  багатьох каналів доступу до музики, яка подобалася та до розважального контенту, зокрема і комедійного, того ж таки стендапу. Телевізійні розважальні, комедійні, сатиричні шоу - той формат, який жанр стендапу визнав таким, що дає йому змогу розвиватися, мати доступ до широкої аудиторії та отримувати непоганий зиск. Так це лишається і нині, у часи Інтернету та потокових медіа на зразок Netflix.

 

Читайте також: Українські музичні фестивалі: хто й навіщо їх фінансує?

 

Низка українських телеканалів не так давно крутила російське стендап-шоу "Comedy club". Термін, використаний у назві цієї телепередачі теж відсилає нас до історії становлення жанру, про якій мова, і про важливі для нього явища. Телебачення дало стендапу доступ до широкої аудиторії, зробила його популярним, проте не стало горнилом нових кадрів для жанру, не забезпечувало зміни поколінь. Для цього, як і раніше, потрібна була невеличка сцена, низка стеля, безпосередній контакт із глядачами, тобто клубна атмосфера. Жарти і сатира бувають доволі невинними, а бувають їдкими і дуже критичними. Особливо коли йдеться про теми, так чи інакше табуйовані, цензуровані або заборонені.

 

Якщо коротко, то між 1950 і 1970-ми роками в США камеді-клаби можна було перерахувати на пальцях однієї руки. Мова про нью-йоркські клуби "Pips", "Manhattan’s Improvisation", "Catch a Rising Star" та "Comedy Store" в Лос-Анджелесі. Бум камеді-клубів в Америці припадає на кінець 1970-початок 1980-х років. "Стендап і коміки посіли місце рок-н-ролу. У 1950-х роках молоді хотілося дерти гітарні струни і бути як Елвіс. Сьогодні вони хочуть бути як Едді Мерфі, Джей Лено, Стів Мартін чи Робін Вільямс", - коментував ситуацію Дункану Штраусу, оглядачеві  журналу "RolingStone" комік Річард Бельцер. Їхня розмова відбувалася 1988 року, і тоді камеді-клубів було вже сотні по всій Америці.

 

Коміків і стендаперів може бути тисячі, а от справді видатних з них набереться десяток-два. Все, власне, як у будь-якому мистецтві, від спортивного до архітектурного. Руан Аткінсон, Саша Барон Коен, Джордж Карлін, Едді Мерфі - всі вони постали як зіркові і медійні персони, інфлюенсери або завдяки комедійним телешоу, або завдяки камеді-клубам, або обом. І так само багато інших, про яких відомо менше, але які мають вагу у своїх країнах.

 

Скандали - куди ж без них. Історія американської поп-культури знає двох найбільш сканадальних стендаперів, якім вдалося змінити не лише суспільні погляди, а й американську судову практику щодо свободи слова. Мова про Ленні Брюса (Леонарда Альферда Шнайдера), стендапера, основними темами сатири якого були політика, релігія та секс та про продовжувача його тематичного напрямку Джорджа Карліна, чорного гумориста, який торкався тем психології, релігії та моногамії. 1964 року над першим відбувся судовий процес за публічне вживання непристойних виразів із засудженням до виправних робіт. Другий зі згаданих широко відомий завдяки монологу "Сім брудних слів", який спричинив йому серйозні проблеми, бо довелося мати справу із Верховним судом США. 1978 року суд підтвердив право держави регулювати трансляцію матеріалів, що містять непристойності, на державних радіостанціях, проте також визнав конституційне право цього коміка використовувати нецензурну лексику під час виступів на сцені. Чи торкалися американські стендапери питання расових упереджень? Звичайно. Ця те, над чим іронізував Едді Мерфі, а до нього - Річард Прайор, неабияка величина серед американських коміків. І таких прикладів знайдеться безліч. Цікаво зауважити, що жодний з американських або британських стендаперів не мав амбіції зайняти найвищий владний пост у своїх країнах. Очевидно, сценічна роль і популярність подекуди тривкіші, ніж політичний авторитет і влада.

 

Аншлаг, КВН і зміна поколінь

 

Сцена, мікрофон, комік, або у випадку нашого (на жаль, пострадянського) простору гуморист, що читає авторський монолог - що може бути простіше? Все це близьке до стендапу, але є відмінності нашого, тутешнього формату гумору і сатири, що склався в силу історичних обставин. Багато з них торкається суті того, що звучить від того, хто виступає на сцені, але форматів та ідентичностей також.

 

Вище вже йшлося, що жанр стендапу розвивався в США і Британії завдяки камеді-клубам та комерційному телебаченню. Не міг ж бо радянський громадянин, будівничий комунізму і решта, поділяти смаки і звички "прогнилого Заходу". Мова і про клубну культуру, і про паби, будь-які інші місця, де поряд могли бути шинквас і сцена. Приватної власності в Країні Рад не було, тому про комерційні телеканали теж не йшлося, проте була цензура. У США у 1952 році налічувалося 20 мільйонів телевізорів і низка телеканалів, а в СРСР перший масовий телеприймач "КВН-49" почали виготовляти 1948 року, а про телеканали як такі навіть не йшлося. Цього не було, проте була естрадна сцена, був театр, і таке-сяке уявлення, притлумлений спогад про вар'єте ще царського часу і роль конферансьє.

 

Читайте також: Один день з життя котів та “Дифузій”

 

Як будь-яка імперія, СРСР проводив політику культурної уніфікації, лишивши роль культурних столиць Москві і Ленінграду. там пробитися до масового глядача було легше, ніж, скажімо, по республікам. Україні в той час не бракувало своїх гумористів, що виконували свої твори у жанрі, близькому до стендапу, проте їхньою прерогативою лишалося українське радіо, а не всесоюзне телебачення.

 

Театральна сцена - та ж таки клубна, тільки глядачів більше. Одним з найближчих до формату західного стендапу з-посеред радянських гумористів і акторів був Аркадій Райкін, що в 1940-х роках прийшов у ролі конферансьє працювати до молодого ленінградського Театру естради та мініатюр, програма якого нагадувала ту, що її модна було побачити у вар'єте і кафе-шантанах, з акробатичними номерами і так далі. 1942 року Райкін став керівником цього театру, і потроху сформував його самобутну програму. Він дав дорогу в життя таким гумаристам, як Михайло Жванецький, Роман Карцев, Віктор Ільченко тощо. У 1970-х роках радянська влада неприхильно ставилася до діяльності Райкіна і його трупи, і він опинився серед тих акторів, яких не допускали до телебачення. На початку 1980-х років очолюваний ним театр набув дозвіл переїхати до Москви, де отримав нову назву - театр "Сатирикон". На сцені Московського державного театру естради сформувалися такі гумористи як Євгєній Пєтросян, Генадій Хазанов, Владімір Вінокур.

 

Але театральної чи естрадної сцени для справжньої популярності не достатньо. Особливо в час, коли вже існує телебачення, а на ньому нехай декілька, проте цілком собі гумористичних програм. на першому каналі центрального телебачення вийшла програма "Вокруг смеха", яку вів пародист Александр Іванов. Після виступів у цій програмі 1984 року відомим стали Михаил Задорнов и Михаил Євдокимов. 1987 року на телеекрани вийшла гумористична програма "Аншлаг" із Рєгіною Дубовицькою, 1994 року - "Сміхопанорама" авторства Євгенія Пєтросяна. 2002 року в ефір вийшла його ж таки програма "Криве дзеркало". Важливо звернути увагу на одну показову деталь: усі ці програми виходили в радянський час на першому каналі центрального московського телебачення, а нині на російському Першому каналі, а також на інших центральних російських телеканалах, що мають розлогу мережу мовлення, зокрема закордоном.

 

Власне, навіть за часів цензури можна було обирати, як і над чим іронізувати і жартувати. Можна було так, як Райкін, а можна було так, як Пєтросян. Останній став батьком одного із питомих феноменів «русского мира», тобто "пєтросянщіни" - пласких жартів і примітивного тупого гумору, який, одначе, дуже широко транслювався і подавався як взірець сатиричного жанру. Якби запитали, чи є у Владіміра Путіна улюблений гуморист, сатирик чи стендапер, то відповідь також буде ствердною. Очевидно мова про вже нині покійного Міхаіла Задорнова, який ще до проголошення чинного політичного курсу і настроїв РФ масово почав таврувати американців і під тиху дуду українців (хохлів, власне) також. "Ну й тупі!", "Глупота по-американськи" і так далі - все це голосно звучало протягом його виступів на телебаченні і в концертах. Може, дійсно, серед росіян стало менше анекдотів про чукчів, проте ксенофобія нікуди не зникла, закріплена імперським гумором, сатирою на службі у російського шовінізму та великодержавства. "Ми кращі, розумніші, духовніші тощо", - звучало з вуст загаданого сатирика. "Я б не хотів, аби ми заросли таким душевним салом, як американці", - це звучало теж, і лилося зокрема і в українські вуха з телеканалів.

 

Читайте також: Прокрутіть цю пісню на YouTube

 

Якщо звернутися до сучасного українського контексту, то багато що у нас у сфері гумористично-сатиричних телешоу спирається на фундамент радянського винаходу – КВН. Стендап - дуже індивідуальний жанр, а КВН несе в собі принцип колективних жартів, командних ігор тощо. Студія "95 квартал" постала на фундаменті однойменної команди вищої ліги КВН з Кривого Рогу, що діяла у 1997-2004 роках (до того команда називалася "Запоріжжя-Кривий Ріг-Транзит"), "Дизель-шоу" постало на базі однойменної команди миколаївських веселих і кмітливих, заснованої 2000 року. Найближчим до стендапу є створене 2010 роком Сергієм Притулою у Тернополі "Перше україномовне гумор-шоу",  нині відоме як "Вар'яти-шоу". На це є дуже просте пояснення: творець і ведучий "Вар'ятів-шоу" свого часу був резидентом "Comedy Club UA", української версії російського телевізійного шоу-проекту, специфічність і свіжість якого для публіки полягала у тому, що він приносив свіжий, популярний, західний формат гумору - стендап. Саме там він створив один із своїх саркастичних впізнаваних образів "Тернопільського Сірого". Якщо проаналізувати його роль у "Вар'ятах-шоу", то він і є той конферансьє, що провадить з невеликої сцени діалог, а по суті таки авторський гумористичний монолог із залом.

 

І все ж таки сучасний, цілком західного зразка стендап в Україні існує, хіба що він поки що не помітний для широкої вікової аудиторії, бо для виходу до неї досі потрібне телебачення. Він буває різний, мовно поки що частіше російськомовний, ніж україномовний. Його варто шукати на невеличних сценах і на каналах Youtube. Варто звернути увагу на афіші, і враз звідтіля вигулькне київський "Підпільний стендап", "Перша Українська стендап-комедія", "Stand Up клуб" і так далі. Це молоді люди віком до 30 років, інколи - старші. Гіперлуп з Лондона до Києва, але лише до Бориспольської вулиці, пробки в столиці, хаотична забудова, стартапи, чоловічі зради, алкоголь,  столична нерухомість, російська попса і метро, маршрутки і дороги і ще купа різних речей, з якими стикаєшся щодня - все це стає предметом дотепних жартів і сатири. Ці жарти незручні, часом чорні і вельми відверті, на злобу дня. Вони не штучно заполітизовані, бо не обслуговують нічиїх інтересів. Інтернет ж бо - це не українські телеканали, власників яких знають усі, і які впливають на зміст жартів у гумористичних шоу. А от Youtube-канал із понад мільйоном переглядів - це не менш вагомо, ніж ефірний час на "1+1", "ICTV" чи СТБ. І все це в українських стендаперів вже є. А мова, якою вони жартуватимуть - це справа ширших змін, українізації крок за кроком. Важливими лишаються змісти, над чим, як і чому ми жартуємо перед усім як носії української культури, перебуваючи в її контексті.  .

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.