Культура

  ▪   Спілкувалася: Ганна Трегуб

Реґула Венске: «Нечитання зажене у пастку фейкових новин»

Фото: Michael Zapf
Президентка ПЕН-центру в Німеччині в інтерв’ю, організованому для Тижня Українським інститутом книги під час цьогорічного Франкфуртського міжнародного книжкового ярмарку, розповіла про зв’язок між читанням і формуванням критичного мислення в суспільстві, про виховання смаку до літератури та зміну публічної ролі письменників і літературних критиків у наш час.
Матеріал друкованого видання
№ 47 (627)
від 21 листопада

Німецькомовна література є однією з найпотужніших серед європейських, однак є думка, що їй бракує жіночих голосів. Це справді так чи просто вони менш відомі?

 

— В історії було багато письменниць, які творили німецькою мовою, але про них забули й ніколи не згадували в курсі шкільної літератури. Звичайно ж, їх немає й у німецькому літературному каноні. Якщо говорити про ХХ ст оліття, то мова про ціле покоління забутих письменниць. Неважливо, що вони майже наші сучасниці. Що у 1920-х, що одразу після Другої світової війни література була, так би мовити, чоловічою справою. 


Нещодавно було опубліковано книжку під назвою «Дуель» про двох видатних постатей німецької літератур­и: лауреата Нобелівської премії з літератури письменника Ґюнтера Ґрасса та провідного літературного критика Марселя Райха-Раніцького. Вона оповідає про складні стосунки, такий собі клінч, любов-ненависть цих двох чоловіків, які критикували одне одного й водночас підтримували. Звідти випливає, що в 1950–1970-х роках література була передусім чоловічою справою. 


Свого часу в університеті я прослухала курс німецької літератури після 1945-го, що тривав три семестри, тобто рік із половиною. Йшлося про 150 авторів, і серед них жодної жінки. Наприклад, у с­писку обов’язкового до прочитання не було Ільзи Айхінґер, австрійської письменниці, що писала німецькою, авторки роману «Більша надія». А цей твір належить до найвизначніших, що написані німецькою мовою в минулому столітті. Водночас у списку були Ґюнтер Ґрасс, Генріх Белль тощо. У 1980-х звернули увагу на те, що в дослідницькій літературі про жінок-письменниць згадано дуже мало, і вирішили подивитися, що було в минулому. Я приятелювала з письменницею Йоганною Моостдорф, поезії якої не друкувалися в часи нацизму, бо вона була наполовину є­врейкою. Другий старт її літературної творчості відбувся вже після війни в Східній Німеччині. У 1950-х роках вона переїхала до Західної Німеччини, із Лейпцига до Берліна, бо була редакторкою в літературному журналі, що друкував твори Фолкнера, якого не надто полюбляли комуністи за західні та космополітичні ухили. З цього моменту почався третій етап її кар’єри. 1963-го її було відзначено премією Неллі Закс, але про неї знову забули. Писала вона на складну тему: про те, що нацизм і не думав нікуди діватися в Західній Німеччині, екс-нацисти ставали суддями та чиновниками. Багато хто вважав, що вона зависла в цій темі через почуття глибокої журби.

 

Читайте також: Надія Парфан: "Документальне кіно може подарувати досвід катарсису"


Власне, проблеми в тому, що п­исьменники пишуть лише на одну тему, немає. Дуже часто йдеться про них та їхнє «я». Чоловік Йоганни М­оостдорф загинув у таборі Аушвіц майже перед самим закінченням вій­ни. Її твори сповнені туги за вбитими євреями, жертвами нацизму й того, як ця ідеологія продовжувала латент­но жити серед дотичних до влади людей. Видавцям на той момент це було нецікаво. У 1950-х роках письменниця написала роман про кохання між двома жінками. Реакція видавці знову ж таки була такою, мовляв, їм в­истачає Джулії Барнс. У 1980-х цей твір було перевидано в кишеньковому форматі. Є ще приклад Марлен Гаусгофер, за мотивами роману якої 2012-го вийшов фільм «Стіна». Вона писала про ситуацію 1950–1960 років, була радикальна в темах, але не в стилі письма. Таке собі поєднання радикальності тем і консервативності способу їхнього донесення. 

 

Ви авторка низки кримінальних трилерів. Британська й скандинавська традиції детективної літератури є знаними. Як на їхньому тлі ведеться німецькому кримінально-детективному роману?

 

— Кажучи про те, яким буває детектив, треба розмежовувати британську та американську літературні школи, а всередині британської виокремити ще й шотландську. Німецькомовні детективи, що з’являлися в 1970-х, виконували роль соціальної критики навколишньої дійсності. Щось схоже відбувалося зі шведськими детективами того часу: автори дуже прискіп­ливо підходили в соціологічній площині до того, про кого й про що писали. Відголоски цього легко можна знайти в романах Стіґа Ларссона. У Німеччині цей жанр так і називається — соціальний детектив. Тоді німецькі автори часто брали собі англійські псевдоніми, бо панувало упередження, ніби німці не вміють писати кримінальні детективні історії. Пригадую, як одне з перших видавництв Німеччини, що опублікувало детективи своїх авторів, на стендах у книгарнях великими літерами написало: «Німецький детектив». Це була така собі печатка, назва на кшталт «Німецьке масло», звернення до читачів та авторів, що немає потреби брати англійські псевдоніми, бо німецька детективно-кримінальна література відбулася. 


Наприкінці 1980-х років у німецькомовній літературі з’явилося те, що називається жіночим кримінальним романом. Першою на думку спадає письменниця Сабіна Дайтмер, сюжети романів якої стосуються вбивств, які скоюють жінки щодо своїх чоловіків, не витримуючи того, що діється в їхніх родинах. 


Мій перший кримінальний роман побачив світ 1991-го. Це твір у жанрі чорного гумору. Власне, мені подобається гратися з жанрами й діставати від того задоволення. Однаковою мірою з кримінальними детективами, авторами яких є чоловіки, і з жіночою детективно-кримінальною прозою. Знаєте, гратися з кліше й стереотипами часом також дуже навіть цікаво.

 

Читайте також: Клаус Едер: "Завдання критиків — підтримувати історію кіно живою"


З моменту зламу у 1980–1990-х і дотепер німецька детективна проза розвивалася в різних напрямках, вона розрослася. З’явилися ті, хто став писати політичні кримінальні трилери, комічні детективи, зокрема ті, у яких наявний чорний гумор. Нещодавно опублікувала дослідження щодо того, скільки німецьких кримінальних романів про те, що відбувалося в конкретних регіо­нах, потрапило до списку цензури. Нагадаю, що Німеччина складається з багатьох федеральних земель, у яких навіть ландшафти різні — від Північного моря до Альп. Є дуже багато невеличких німецьких містечок, які славляться власною кримінальною прозою. Локальна ідентичність — це те, чим німці пишаються на місцях. Можна н­авіть мапу Німеччини намалювати за іменами тих авторів детективів, що є на місцях, у різних німецьких регіонах. Частина з написаного — дуже хороші твори, а решта суто задля того, щоб потішити місцевих туристів. 

 

Вам подобається експериментувати під час створення нового художнього твору? Найліпше це вдається з літературною формою чи з можливостями мови?


— Усе, що я пишу, — це для власного задоволення. У кримінальній прозі теж граюся з жанрами. Мені цікаві можливості мови та алфавіту. Наприклад, є твір англійською, перший розділ якого починається з літери «а», другий — із літери «б» і так далі. Це дає змогу мак­симально використати наявні слова. У якийсь момент стало цікаво, чи спрацює в німецькій мові те, що спрацювало в англійській. Гратися з мовою — величезне задоволен­ня. 


Як президентці ПЕН-центру в Німеччині, мені доводиться писати відкриті листи, звернення до політиків, промови тощо. У них я дуже чітка й зрозуміла. А є такі тексти, де я просто граюся. 


Літературна критика досі жива й важлива у формі посередника між письменниками та читачами? Маєте відчуття, що в цій сфері щось змінилося?


— Це правда, що літературний критик як публічна особа потроху зникає. Вище я згадувала про Марселя Райх-Раніцького, видатну постать у цій сфері. У його час критикувати літературу також було чоловічою справою. Нині літературна критика (власне, як і письменництво) демократизувалася. Маємо непоганих критиків, проте їм бракує сильних почуттів. Молодше покоління радше схильне до компромісів, роботи в команді. Думаю, у літературній критиці більше немає фігур-королів.

 

Читайте також: Арундаті Рой: "Міністерство граничного щастя" — це сучасна індійська історія, яка лишалася нерозказаною


Маємо зважати також на зміни, яких зазнали медіа. Критики були важливими тоді, коли правили за посередників між письменниками та видавцями й читачами. Сьогодні читачі знаходять потрібну інформацію в інтернеті. Уже немає однієї головної фігури, яка каже читачам, що їм читати. Джерела інформації та думок стали ширшими, активізувалася роль блогерів. Коли вони рекомендують якусь книжку в блозі, їхні дописи охоплюють більшу кількість людей, ніж написане критиком у статті, о­публікованій у газеті. 

 

Формування смаку й потреби читати хорошу художню літературу сьогодні є справою самого читача? Чи дають раду з цим завданням блогери, про яких ви згадали вище?

 

— Хороший літературний смак, читання складної, інтелектуальної літератури завжди було справою вузького кола, малого відсотка суспільства. Свого часу письменники та філософи були важливими публічними особами. Хтось міг не читати їхніх книжок, але він знав, що написане важливе. Нині це зникає. І йдеться не лише про письменників, а й про філософів, інтелектуалів. Подивіться на телевізійні ток-шоу — там дедалі більше спортсменів, гравців футбольних команд, вряди-годи ще й бізнесменів. Г­ромадську думку формують уже не так інтелектуали, як різні VIP-персони та зірки шоу-бізнесу. Це частина сучасного способу життя. Можливо, нарешті потрібно поглянути правді в обличчя і визнати, що є такі теми, які цікаві незначному відсотку осіб у суспільстві. Поліграфія нині на високому рівні, але той контент, який міститься в якомусь ошатному виданні, може бути цілковитим непотребом. 


Ситуація, коли більшість громадян цікавиться красивими картинками, а не змістом, над яким можна й треба подумати, є загрозливою як для самого суспільства, так і для демократії. Нечитання зажене у пастку фейкових новин, призводить до невміння розрізняти, що де. Це політична небезпека. 

 

Яких змін зазнають великі жанри художньої прози через ті обставини, що ви змальовуєте вище? Про що це свідчить?


— Роман є історичним винаходом. Були часи, коли романів не існувало в тому розумінні, як їх сприймаємо ми. Але люди завжди розповідали й розповідатимуть історії. Сьогодні це відбувається завдяки фільмам, серіалам, що замінили собою роман, яким він постав у ХІХ столітті як картина з життя суспільства. 


Уміння читати важливе. Але не треба забувати, що свого часу читати могли не всі. Нині ж це вміють робити всі, але питання в тому, звідкіля в нас маса неосвічених людей, на яких легко впливають ті, хто при владі, у власних корисливих інтересах? Ця боротьба стара, як світ. Одна п’ята дітей 10-річного віку, що навчаються в німецьких школах, має проблеми з розумінням прочитаних текстів. Це дуже тривожна цифра. Нам слід боротися з безграмотністю у власній країні. Школярі можуть написати те, що прочитали, але вони не розуміють змісту прочитаного. Читання — це навик, який можна натренувати. Уміння читати не закладено в нашій ДНК, проте ми маємо тренувати свій мозок, щоб читати не просто швидко, а розуміючи написане. 

 

Читайте також: "Атлантида" спливає у Венеції. Втішні підсумки найбільшого кінофестивалю


Франкфуртський міжнародний книжковий ярмарок багато хто називає передусім подією для бізнес-спільноти. Чому, на вашу думку, важливо використовувати цей майданчик для ведення дискусій щодо гострих соціально-політичних і культурних питань сучасності?


— Це й досі важливе місце для таких діалогів. Франкфурт завжди був майданчиком, де провадилися комерція та бізнес, зокрема книжковий. Тут його історія налічує багато століть. Скільки років відвідую тутешній книжковий ярмарок, бачу, що люди не припиняють вести розмови і про суспільні, і про політичні питання. Тут не так, як на книжковій виставці в Лейпцигу, де відбуваються публічні читання для привернення уваги потенційних читачів. На Франкфуртському книжковому ярмарку дискусій вистачає, і часто не встигаєш відвідати всі, які зацікавили. Власне, тому не поділяю критики, що розмов на важливі й гострі теми не вистачає. 


Завжди доводилося битися за те, щоб люди нас, зокрема німецький ПЕН-центр, почули. Говорити про громадянські права — це не забавка, часом дуже невесела справа. Проте аудиторія, яка ці звернення чує, є. Асоціація німецьких книговидавців дуже допомагає, докладається до того, щоб згадані теми звучали. Німецький ПЕН-центр провадить широку кампанію на підтримку свободи висловлювання в Туреччині, звертав увагу німецької канцлерки на ситуацію, яка склалася в цій країні після нещодавньої спроби перевороту. Разом із Асоціацією німецьких книговидавців та міжнародною організацією ПЕН були проведені акції на підтримку свободи висловлювання в Гонконгу та Китаї. Біля нашого стенда на Франкфуртському книжковому ярмарку бувають німецькі політики. Зокрема, йдеться про підтримку програми німецького ПЕН-центру, що спрямована на допомогу письменникам, які перебувають в екзилі. Також беремо участь у панельних дискусіях. Зокрема, я долучилася до однієї з таких за участю Олега Сенцова. Люди приходять, щоб послухати те, що звучить на таких заходах. Аудиторії не бракує. Так, значна частина відвідувачів Франкфуртського книжкового ярмарку — це молодь, косплеєри, для яких така подія є чимось на кшталт другого Гелловіну, можливістю добре розважитися. Очевидно, про бізнес їм не йдеться. Але, може, хоч хтось із них таки звертає увагу на щось іще довкола. Власне, ніколи не треба відмовлятися від шансу охопити ширшу аудиторію. 

 

------------------

Реґула Венске народилася 1955-го в німецькому місті Мінден. Німецька письменниця та літературознавиця. Вивчала право в Гейдельберзькому університеті, а також німецьку та англійську мови в Гамбурзькому університеті. З 1982-го по 1986 рік була науковим співробітником і викладачем в Гамбурзькому, Берлінському та Лондонському університетах. 1987-го здобула ступінь доктора літературознавства в Гамбурзькому університеті. 1991 року видала свій перший кримінальний роман. Із 2013-го — генеральна секретарка, а з 2017-го — президентка ПЕН-центру в Німеччині.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.