Культура

  ▪   Катерина Барабаш

Мартін Скорсезе в пошуках засобу Макропулоса

Чим запам’ятався Римський фестиваль цього року
Матеріал друкованого видання
№ 44 (624)
від 31 жовтня

Учотирнадцяте Рим став центром тяжіння для синефілів — Festa del Cinema di Roma знову спробував виправдати свою назву й стати саме святом, festa. 14 років тому Марко Мюллер, який на той час працював ще директором Венеційського фестивалю, придумав новий кіноогляд, що, як він сподівався, поверне кінематограф глядачеві. Берлін давно став політично орієнтованим, Канни перетворилися на парад амбіцій і гламуру, Венеція змінила свій імідж і повернулася в бік масового кіно. Мюллер хотів, щоб слава й авторитет перекинулися з Венеції на Рим, мріяв перетворити його на центр фестивального руху щонайменше Італії, а в перспективі ввести і в п’ятірку найпрестижніших світових кінооглядів. Ідея була благородна й водночас амбітна. Попервах фестивалю виділили дуже солідні державні кошти — уряд поділяв амбіції Марко Мюллера. Зірки світового рівня змінювали одна іншу: не встигала поїхати Ніколь Кідман, як приїздив Роберт Де Ніро, не встигав попрощатися Де Ніро, як на зіркову доріжку ступав Аль Пачіно і т. д. 

 

Читайте також: Польське кіно про свободу

 

У цьому сенсі римський фестиваль і сьогодні дасть фору більшості престижних кінооглядів. Зірки не дефілюють тут незворушно червоною доріжкою, а приходять у кінозали спілкуватися з глядачами. Тут є спеціальна програма «Близькі контакти», коли за невеликі гроші, 20 євро, можна послухати якусь знаменитість і поставити свої запитання. На жодному фестивалі немає такого демократизму в комунікації із зірками першої величини. Цього року з глядачами спілкувалися Джон Траволта, Едвард Нортон, Білл Мюррей, Бертран Таверньє, Фанні Ардан, Олів’є Ассаяс. Усі красиві й талановиті, але найцікавішою стала зустріч із 89-річною італійкою Лючією Бозе. Актриса Вісконті, Фелліні, Антоніоні, яка зіграла не так вже й багато ролей, але надовго стала обличчям італійського кіно, з’явилася на фестивалі з яскраво-синьою шевелюрою і якоюсь нескінченною сигаретою в руці. Низьким прокуреним голосом вона довго розповідала про своє життя, і вся історія італійського кіно пропливала перед очима. Цікаво, кого з нинішніх молодих слухатимуть наші внуки років через 50 років? Чи є такі, хто лишиться символом нинішнього кіно, до кого бігтимуть не тільки тому, що це зірка, а й тому, що за його чи її плечима маячитиме ціла епоха? 

 

Шлях до абсолютного зла 


Цього року фестиваль показав одну за одною кілька американських стрічок, які, напевно, потраплять до тих чи інших оскарівських номінацій. Насамперед це «Ірландець» Мартіна Скорсезе й «Джуді» Руперта Ґулда. 
У Римі Скорсезе зустрічали так, як у Каннах Бреда Пітта, — ажіотаж був неймовірний. «Ірландець» — історія життя відомого американського бандита-кілера Френка Ширана. На екрані бачимо немічного біловолосого старого в інвалідному візку й чуємо його надломлений, але ще бадьорий голос. Це Френк у будинку престарілих поринає в спогади. Що в тих спогадах правда, а що ні, ми навряд чи вже колись дізнаємося. Та й чи потрібно це? Не для того Френк розповідає про своє брудне життя, щоб ми сплескували руками, і не для того Скорсезе взявся його екранізувати. 

 


В основі фільму документальний роман Чарльза Брандта «Я чув, що ти фарбуєш будинки». Ні-ні, маляри тут ні при чому. «Фарбувати будинки» на гангстерському жаргоні означає «вбивати». У фільмі це наочно продемонстровано: герой воліє розправлятися зі своїми жертвами на вулиці біля їхніх будинків, і фонтани крові щедро зрошують стіни. Так Френк багато років поспіль фарбував будинки, кажуть, їх було близько 25.


У ролі ірландця Френка нарешті знявся Роберт Де Ніро, який востаннє працював зі Скорсезе майже чверть століття тому, ще в «Казино» в 1995‑му. Усі ці роки режисер мріяв зняти одного зі своїх улюблених акторів, але все якось не знаходив для нього ролі. У центрі сюжету історія дружби, співпраці й, нарешті, вбивчої у всіх сенсах зради Френка та профспілкового лідера Джиммі Хоффи. У якийсь момент Хоффа (неперевершений Аль Пачіно) пішов на співпрацю з мафією, подружився з усіма її лідерами, потім його запеклий ворог Роберт Кеннеді, на той час головний прокурор, засадив його за ґрати, але Ніксон, прийшовши до влади, швидко випустив його, після чого Хоффа зник. Назавжди. Френк запевняє, що це він його вбив, але так це чи ні, хто ж знає? 

 

Читайте також: Берлінський мур та серійні вбивства у новому німецькому кіно


Ширан розпочав свій трудовий шлях із крадіжок м’яса з фургонів, на яких катався як водій. Злодійством він займався не просто так, а постачав м’ясо верхівці мафії, і ті оцінили. До того ж Френк швидко потоваришував із главою одного з кланів Расселом Буффаліно (третій діамант фільму Джо Пеші, ще один улюбленець Скорсезе), що відкрило йому шлях до серця мафії. Довгі роки мафія і Ширан успішно співпрацювали. У фільмі останній запевняє, що мало не доклався до вбивства Кеннеді. Правда це чи ні, вже не дізнаємося, але в стрічці дуже детально показана ворожнеча Хоффи (а отже, й Френка) із сімейством Кеннеді.


У фільмі три часових пласти. Старий Френк веде свою розповідь із початку 2000-х (він проживе 83 роки й помре від раку в 2003-му). Другий пласт — 1970-ті, тут ми бачимо Френка й Рассела з дружинами, які подорожують місцями власної бойової слави. Під час цих мандрів Френк швиденько непомітно для дружини метнеться на приватному літаку до Детройта, щоб покінчити з Хоффою. Третій — 1950-ті, початок «славетних» діянь.


Це фільм про нерозкаяного грішника. Єдине, що викликає в нього жаль, — це стосунки з донькою Пеґґі (у Френка їх було чотири), яка раз і назавжди припинила спілкування з батьком до самої його смерті, зрозумівши, чим той займається. А про вбитих Френк жодного разу й не згадає. Нічого особистого — тільки робота.


Сатанинського виплодка Де Ніро грає, як завжди, зі своїм фірмовим мінімалізмом. Він завжди зосереджений, ніколи не метушиться, не нервується і не задумується. Його обличчя немовби витесане з каменю, рухи чіткі й продумані, мова рівномірна, фрази відточені й не позбавлені гумору. «Ірландець» узагалі багато в чому побудований на гуморі — молодому, доречному й тонкому, ніби й не 77-річний старий доклався до нього.


Історія Френка-ірландця — це шлях до абсолютного зла, і як тут не згадати фаворита публіки й критики «Джокера», який теж, напевно, добряче засвітиться на «Оскарі»? Скорсезе показує зло без сентиментів, без надії на його викорінення, без співчуття до його носіїв. У своїй звичній, прямолінійній, дещо дидактичній манері він тільки детально фіксує побутування зла та його безсумнівну перемогу над добром. Добра, до речі, у фільмі немає зовсім. 


Де Ніро з Аль Пачіно утворюють видатний дует. Двоє нерозлучних друзів, убивця й пройдисвіт, обидва без честі й без правил, але один незворушний і беземоційний, інший — згусток експресії, енергії та бурхливих почуттів. Здається, Аль Пачіно часом навіть переграє, його лицедійство виходить із берегів, виявляючи надмірну театральність, але це Аль Пачіно. Він такий. І тим цікавіша ця пара, у якій обоє рівновеликі.

 

Читайте також: Як культура тікає із Москви


Оскільки сюжет охоплює більш як 50 років, багато хто хвилювався: а який вигляд матимуть майже 80-річні актори в ролі 30-річних? Скорсезе вперше застосував нову технологію, коли камера знімає через спеціальний «молодильний» фільтр, дуже дорогий, роздув бюджет стрічки до $140 млн. Завдяки цій технології, прямо скажемо, немолоді актори мають природну для віку своїх героїв зовнішність, а зморшки в них з’являються поступово, у міру дорослішання. Але оцінили її не всі, мовляв, усе одно Де Ніро на вигляд більш як 35, ну і якось не зовсім природно все це. На що можна легко заперечити: а зістарені молоді актори природно? Чи різні актори в ролі однієї людини в різному віці? Та це ще гірше, просто раніше не було технології кіноомолодження. І слава їй, а то не побачили б ми зайвий раз видатних акторів. Хоча що гріха таїти: природу не обдуриш, все одно хода видає. Коли Де Ніро з Аль Пачіно поспішають на чергове неподобство, ох як помітно, що молодечі манери лишилися в минулому.


«Ірландець» недвозначно відсилає до «Хрещеного батька»: тут і Аль Пачіно, який раніше зі Скорсезе не працював, і явні музичні аналогії. Але є набагато різкішим (якщо не брати до уваги художню частину, а зважати лише на авторський посил). Один із головних задумів «Ірландця» — показати надзвичайно тісний зв’язок держави й мафії, злочинності й тих, хто покликаний із нею боротися. Це дуже суворе стосовно власної країни висловлювання Скорсезе, який і раніше не вирізнявся особливим пієтетом до державних структур. 

 

Від рок-зірок до Мікеланджело


«Джуді» — історія лондонських концертів знаменитої акторки та співачки Джуді Ґарленд у 1968-му, після яких вона менш як за рік померла від передозування барбітуратами. Це фільм про поламане життя актриси, про її образи й комплекси, щастя й падіння, наркотики й алкоголь, любов і нелюбов. Рене Зеллвеґер, яка зіграла головну роль, узагалі любить піддавати свою зовнішність метаморфозам, часом настільки, що продюсерам доводиться офіційно підтверджувати її особу. Для ролі Ґарленд акторка вкотре кардинально змінилася, схуднувши на незліченну кількість кілограмів і зробивши чергову пластику. Майже немає сумнівів, що американські кіноакадеміки оцінять таку солідну жертву, коли голосуватимуть за «Оскара». А щоб нас не запідозрили в порожньому злослів’ї, зауважимо куди важливішу річ: у «Джуді» Зеллвеґер дивовижна. Її героїня проживає на екрані таке бурхливе й складне життя, що часом непросто встежити за зміною емоцій. Ці емоції Зеллвеґер видає сміливо й різко, її героїня за секунду може перетворитися з диявола на ангела, із самовпевненої красуні на боязку вже немолоду співачку. Не уникнути Зеллвеґер «Оскара», точно не уникнути.

 


Неабиякий ажіотаж на Римському фестивалі виник і довкола стрічки «Лапочка» ізраїльської режисерки Альми Гарель. Передусім через те, що сценарій до неї написав Шая Лебаф, зірка із зірок. Фільм розповідає важку й заплутану історію стосунків батька, наркомана й алкоголіка, та сина, причому стрічка автобіографічна, а Лебаф зіграв власного батька. Зіграв, до речі, неочікувано.


Спеціальною подією в Римі була прем’єра нової стрічки Андрєя Кончаловского «Гріх». Майже 60 років тому Кончаловскій разом із Тарковскім написали сценарій до «Андрія Рубльова», що є беззаперечним шедевром світового кіно. Це дало підстави багатьом вважати «Гріх» певною мірою продовженням «Андрія Рубльова». Тут правильно тільки те, що обидва фільми — це роздуми про долю художника в гріховному світі. На цьому порівняння можна й треба закінчувати, тому що в «Гріху» немає й сотої частки тієї глибини й тих страждань, що є в стрічці Тарковского. Добротна картинка, явно великий чесно відпрацьований бюджет, костюмована історична драма з вкрапленнями потойбічних артефактів на кшталт ангела біля ліжка помираючого Папи чи явлення Данте Аліг’єрі герою.

 

Читайте також: Швейцарське кіно: без спецефектів

 

«Гріх» розповідає про кілька років життя Мікеланджело Буонарроті та створення кількох найпомітніших його робіт. Мікеланджело метається поміж двох ворогуючих кланів: Папи Римського та сімейства Медічі, намагаючись приховати від одних співпрацю з іншими. І нескінченні розмови про гроші. Дайте більше грошей у різних варіаціях — ця вимога регулярно злітає з вуст генія. А як інакше? Хіба створені художником шедеври не спокутують гріха суєти довкола низького? Кончаловскій потім багато про це говорив на прес-конференції, не раз повторивши, що художник, на його думку, завжди обслуга. Ну не в сенсі чай розносити, а ніби як постачальник духовного. Все одно ж обслуга. А втім, усім зрозуміло, що такими міркуваннями режисер намагається сором’язливо прикрити свою нинішню позицію. Колись через радянську цензуру він подався за свободою на Захід, до США, а тепер, коли обслуговує Путіна, регулярно, мов мантру, повторює, що цензура неминуча, що художник завжди комусь служить. Тарковскій, із яким вони разом писали сценарій «Андрія Рубльова», служив тільки своєму дару, як і багато інших справжніх творців. Про те, що всякий творець — це обслуга, найчастіше розповідають або дрімучі циніки-трієчники, або самі творці для власного виправдання, хоча й порвуть будь-кого, хто вкаже їм на це.

 

 

Зберегти нішу 


Такі фестивалі, як Римський, зазвичай є значно чутливішим камертоном стану сучасного кінопроцесу, ніж найпрестижніші на кшталт Каннського. Тому часом бувають цікавішими: зріз світового кіно тут видно краще, ніж на найбільших кінооглядах, що існують переважно завдяки гучним іменам. Прогалини сьогоднішнього кіно під масштабом і гламуром тут не приховаєш, бо воно єдине, що тут приваблює глядача й професіонала. Саме тут можна побачити, наскільки мляво сьогодні живе європейське кіно, особливо в країнах, які ще вчора вважалися кінодержавами, як-от Італія та Франція. З кожним таким фестивалем дедалі більше переконуєшся: бракує свіжих ідей, а видатні актори лишаються незатребуваними. Ось, скажімо, ніби непоганий французький фільм «Найкраще попереду» Александра де ла Пательєра і Матьє Делапорта. У головній ролі тут один із найвидатніших французьких акторів Фабріс Лукіні, тонкий, нервовий, універсальний, здатний неперевершено зіграти будь-який типаж, будь-який психотип. Видно, як він старається, та й режисери теж явно не халтурять. Навіть цікаво починають — стрічка про двох друзів дитинства, яким за 50. В одного з них діагностовано рак на останній стадії, але за збігом обставин він упевнений, що хворий не він, а його товариш. Друзі починають колобродити, як у молодості. Але ближче до середини фільм «здувається», інтрига відмовляється працювати, характери перестають дивувати і розвиватися, «Найкраще попереду» перетворюється на банальну солодкувату мелодраму. Приблизно те саме можна сказати про дев’ять із десяти західноєвропейських стрічок: зроблені вони чесними й досить талановитими авторами, але сам кінематограф стомився.


Та повернімося до того, з чого почали, до амбіцій. Мрії Марко Мюллера не збулися: Венецію переплюнути не вдалося, хоча престиж фестивалю міцно закріпився на вихідному рівні. Головне, що Festa del Cinema di Roma вгніздився у власній ніші, лишившись демократичним, дуже привабливим, зірковим і домашнім водночас. Особливої принади йому додає рідкісна на сьогодні націленість на дитячу аудиторію. Тут є велика дитяча програма «Аліса в містах», і в першій половині дня на фестивалі не проштовхнутися через всюдисущих дітей, які плутаються під ногами, але цей галас і метушня вселяють надію, що, можливо, наступні покоління не цуратимуться мистецтва. 

 

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.