Культура

  ▪   Спілкувалася: Ганна Трегуб

Ліз Пейдж: «Величезне завдання — навчити дітей (та й дорослих теж) читати для задоволення»

www.rgdb.ru
Виконавча директорка Міжнародної ради з дитячої та юнацької книжки (IBBY) Ліз Пейдж розповіла Тижню про потребу заохочувати батьків читати своїм дітям змалечку, роль держави в збереженні книжкової інфраструктури та міжнародні премії в галузі дитячої та підліткової літератури як один із способів її популяризації у світі.
Матеріал друкованого видання
№ 35 (615)
від 29 серпня

Про Нобелівську премію з літератури не чув хіба що лінивий. Які нагороди — аналоги цієї відзнаки для авторів дитячих та юнацьких творів ви назвали б?

 

— Якщо згадувати премії у сфері дитячої та підліткової літератури, то насамперед це так звана мала Нобелівська премія, тобто Премія імені Ганса Крістіана Андерсена. Її історія починається з 1956-го, і медаль, як і в «дорослій» Нобелівській премії з літератури, там теж є. Хіба що додам: її вручають не тільки дитячим авторам, а й ілюстраторам. Проте ця сфера потребує ширшого висвітлення та публічності в усьому світі. Ті, хто номінується на таку премію, уже переможці. Тут питання ще й у тому, що автори бестселерів не потребують піару, а от решта, менш знані, — так. Кілька років тому цю премію здобув художник-ілюстратор із Бразилії Роджер Мелло, він виявися доволі активним у медіапросторі. Не завжди так буває. Залежить від доброї волі й бажань самого лауреата. Популярний нині британський письменник Філіп Пулман, автор трилогії «Темні матерії», став широковідомим після здобуття у 2005-му Меморіальної премії імені Астрід Ліндґрен (ALMA). 

 

Коли йдеться про літературу для дорослого читача, то кажуть про наявність класичного канону, своєрідного списку, із яким варто ознайомитися всім і кожному. Чи є щось таке у сфері творів для дітей та юнацтва?

 

— Багато дослідників підліткової та молодіжної літератури використовує універсальну термінологію, бо все ж таки це частина загальнолітературного процесу. Справді, серед літературних канонів, зокрема це стосується і європейського, немає жодної дитячої або юнацької книжки. Тож складається враження, нібито література для дітей і підлітків якась вторинна. Свого часу розгорнувся потужний рух за присудження Нобелівської премії з літератури Астрід Ліндґрен. Але того не сталося. Цей випадок став однією з причин, чому шведський уряд заснував меморіальну премію імені цієї письменниці з вагомим призовим фондом — майже півмільйона євро. Але важливішими є публічне визнання і відомість, яких набуває лауреат такої відзнаки. Є дорослі автори, що написали кілька книжок для дітей. Зокрема, Оскар Вайльд, Чарльз Діккенс, Ділан Томас, Ніл Ґейман тощо. Власне, це та тема, якій потрібно більше уваги. 

 

Читайте також: Адам Загаєвський: «Не вірю, що для літератури й політики існує якесь спільне поле»

 

Джоанн Ролінґ завдячуємо тим, що книжки, які вона написала, повернули аудиторію до читання. Поттеріана заохотила до того дітей. Не знаю, як довго цей ефект триватиме. Власне, з появою цих творів у перші ж роки з’явилися їхні переклади майже всіма наявними мовами. Згодом ця хвиля спала. Велике питання, чи пройде популярність Поттеріани випробування часом. Чи будуть ці твори цікаві моїм внукам? Хтозна, можливо. Дуже важко передбачити, чи так само через кілька генерацій молодь зачитуватиметься «Грою престолів» Джорджа Мартіна. Із «Гобітом» і «Володарем перснів» усе простіше, бо це вже класика всіх часів і народів. Так само, як твори Астрід Ліндґрен чи Туве Янссон. Свого часу читала їх у дитячому та юнацькому віці. Кіноверсії зробили ці твори ще популярнішими. Творіння Пітера Джексона багатьох спонукали перечитати книжкові версії. А от екранізація творів Джоанн Ролінґ не завжди давала такий результат. 
Якщо вертатися до питання дитячої класики, то цікаво, що твори Туве Янссон про Мумі-тролів були не надто відомі у Великій Британії. Очевидно, знову йдеться про таку собі пиху, мовляв, нам і своїх дитячих авторів із головою вистачає. Мені здається, що сьогодні знову мода на Мумі-тролів. А от твори Астрід Ліндґрен однаково були популярними що кілька десятиліть тому, що тепер. Вона авторка багатьох творів, які виринали то там, то сям різними мовами. А всесвіт Мумі-тролів переживав сплески й спади популярності. Очевидно, це залежало від того, чи перевидавали твори Туве Янссон і де фігурували ці персонажі. 


Твори згаданої фінської авторки часто позиціонують як чтиво для підлітків і трохи старшої вікової категорії. Насправді все залежить від рівня прочитання та інтерпретації, бо там закладено дуже багато речей. Кожна вікова категорія читачів знайде в них щось своє. Коли можеш прочитати різні рівні того самого тексту, усвідомлюєш його красу. Це змушує повертатися до літературного твору знову й знову, перечитувати його. Дитяча література за своєю складністю, наповненням різними сенсовими рівнями не менш складна, ніж доросла. Якоюсь мірою в ній це навіть ще важливіше, бо читачі таких книжок — діти й молодь, тобто люди, що лише формуються як особистості. 

 

Чого від читання хочуть діти й підлітки? Розкриття яких тем і питань не вистачає таким читачам?


— Мені здається, що купа табу в літературі для загаданих вікових груп порушені вже давно. Щороку з’являються нові книжки, особливо в Західній Європі, США та Канаді. Наприклад, розповідається про сім’ї, де є дві мами або двоє татів, чи знаходження молодою людиною своєї ідентичності в різних сенсах тощо. Чи всі мають рівний доступ до такої літератури? Ні, залежить від країни. У Китаї, скажімо, рівень цензури досі високий. Так само в Ірані, де кожна книжка має пройти урядову цензуру. 

 

Діти й дорослі сьогодні читають дедалі менше. Багато хто не має звички читати вдома. Чи можна такій ситуації якось зарадити?


— Власне, нічого дивного у світі смартфонів і реальності, де люди часто не мають книжок удома. Має бути той, хто спонукатиме (у позитивному значенні цього слова) батьків читати своїм дітям змалечку. Коли вони почнуть це робити, навіть якщо їхні діти ще немовлята, то це дасть довготривалий ефект. По-перше, самі батьки будуть більше залучені до читання й зацікавлені ним. А це вже щось. Нині створено проект під назвою Bookstart, що розпочався у Великій Британії, а далі поширився світом. У Сполученому Королівстві ця ініціатива є національною. Коли батьки вперше приходять до педіатра з дитиною, вони отримують кілька дитячих книжок, які пасують до вікової категорії їхньої малечі. Це таке собі заохочення-підбадьорювання читати. Так, не всі зрештою стають затятими читачами, але певний результат від того є. Якщо це допомагає виховати хоч одного маленького читача, то вже багато. 

 

Читайте також: Яцек Денель: «Що ліпша література, то складніша вона для перекладу»


Щоб лишатися людьми, ми маємо повсякчас тренувати великий набір наших когнітивних здібностей. Одним із способів є читання. Хай там як, мене не полишає надія. Не так багато дітей та підлітків нині читають електронні книжки, дуже багато їх росте поза контактом із книжками. Тому є потреба в програмах із виховання для батьків і шкіл, що читання і шкільні бібліотеки необхідні дітям. А от із цим у Британії не надто добре, бо вони закриваються. І то питання не лише до батьків, а й до відповідальних урядів, які теж повинні думати про такі матерії. Їхнє завдання — не знищувати книжкову інфраструктуру. 


Цифрова реальність і книжки тісно пов’язані у житті сьогоднішніх підлітків, і тут нічого не вдієш. А от малі діти — це трохи інша історія, де є проблема з читанням. Це та вікова категорія, із якою треба працювати й де зусилля не марні. 
Величезне завдання — навчити дітей (та й дорослих теж) читати для задоволення, на дозвіллі. Нині спостерігається серйозна криза в цьому питанні. Читати вчаться, щоб працювати, здобувати освіту, але не задля насолоди. Це навичка, яка розвивається з роками та якої можна навчитися. Так, упродовж життя ми читаємо для різних потреб, але важливо навчитися читати для задоволення. 

 

Ви причетні до появи міжнародної дитячої бібліотеки у Базелі. Задля вирішення яких питань було створено таку установу?


— Усе почалося багато років тому. Річ у тім, що Базель — це місто різних культур, можна сказати, космополітичне. Коли моя донька ходила до школи, то в її класі було кілька швейцарців, а решта дітей інших національностей. У Лозанні ще до того з’явилася ініціатива, щоб в одній бібліотеці діти, які говорять різними мовами, могли мати написані ними книжки. Річ у тім, що коли потрапляєш до іншої країни надовго, то поступово, крок за кроком забуваєш рідну мову, асимілюєшся. Щоб цього не відбувалося, має бути своєрідний режим безпеки щодо рідної мови кожної особи, яка потрапила за кордон.


Здавалося б, англійська — мова міжнародного спілкування, то про яку асиміляцію щодо британців, американців і решти англомовних ми кажемо? Тут ось яка колізія: анг­лійську наче розуміє більшість, тож не доводиться вивчати іншу мову, а це робить нас лінивими. Чужу мову доводиться опановувати тоді, коли нею навчаються діти англомовних батьків. Це окрема ситуація. Від народження англомовним легше підтримувати рівень володіння своєю мовою, бо її чути практично всюди за кордоном. Тамільським учням у німецькомовній школі доводиться не лише вчити німецьку, а й відвіду­вати спеціальні заняття, щоб підтримувати належний рівень рідної. Перша швейцарська бібліотека, що містила дитячі книжки різними мовами, з’явилася у 1990-му. Нині по всій країні їх нараховується 20.


Для дітей, які навчаються в чужих країнах іншими мовами, важливо мати гідний рівень рідної, розуміти, що каже бабуся або що пише дядько чи тітка. Це впливає на їхню само­оцінку. Так само важливо, щоб ці хлопчики й дівчатка могли висловлювати власні ідеї своєю мовою. 

 

Читайте також: Джонатан Коу: «Сенс письменства у тому, щоб навчити людей розуміти одне одного»

 

Національні діаспори часто мають дуже розмите уявлення про сучасну мову й культуру на своїй Батьківщині. Чи може бібліотека допомогти їм вирішити цю проблему? 

 

— Ті ж таки вірмени мають дуже потужну закордонну діаспору. Вони пишаються рідною мовою, влаштовують мовні клуби, щоб підтримувати її поза межами своєї батьківщини. 


Окреме питання, наскільки мова, якою говорить та чи інша діаспора, відповідає сучасному її стану в їхній рідній країні. Звідки черпати ті новації, що стосуються мови й культури? У бібліотеках. Якщо у вас є можливість спонукати Міністерство закордонних справ і причетні інституції країни, де мешкаєте, до організації таких бібліотек для діаспор, це дуже допоможе. 


Моїй донці було три роки, коли вона стала жити за межами Британії. Уже в університеті вона зрозуміла, що її англійська звучить дещо старомодно. Мова, якою вона говорить із батьками, зовсім не та, якою вона спілкується з друзями. Їй довелося трохи скоригувати своє мовлення, певним чином його осучаснити.

 

Читайте також: Олена Заставна: «Книжкова толока довела, що Запоріжжя – це регіон, який читає»


Мова рухається вперед дуже швидко. Видимі зміни в ній стаються не за 50, а за 15 років. Саме тому дуже потрібною є діяльність різних національних культурних організацій, які працюють зі своїми співвітчизниками та діаспорами за кордоном. Державні інституції підтримували частину тих міжнародних бібліотек, із якими ми працювали. Наприклад, уряд Іспанії. Він надав книжки не тільки іспанською, а й каталонською, баскською та галісійською мовами. Від держави до держави ця підтримка різна. Активними є малі країни, які хочуть утримувати в полі свого тяжіння одноплемінників — діаспорян. Також багато що залежить від батьків, наскільки вони усвідомлюють потребу бібліотек рідною мовою для своїх дітей за кордоном. 


Британська рада, скажімо, згадану ініціативу не підтримала, хоча загалом робить багато важливих речей в інших сферах. Очевидно, річ у впевненості, що англійською говорять всюди, тому проблем жодних. Англійська мова зарозуміла, тому що вона домінує у світі. Але подивіться на видавничу діяльність: не так уже й багато перекладів англійською. Дехто ж намагається поширити свою літературу різними мовами де тільки можна. Як-от Франція і Росія. Бібліотеки за кордоном підтримує Ґете-Інститут. Що стосується видання перекладів книжок, то Швейцарія в цьому не пасе задніх. Поряд із цим не забуваймо, що така діяльність завжди має комерційну складову. Видавнича справа — це не доброчинність, вона має бути прибутковою. 

 

-------------

Ліз Пейдж виросла й жила в Британії до 1985 року, коли із сім’єю переїхала до Базеля. Невдовзі стала однією із засновниць Міжкультурної дитячої бібліотеки (JuKiBu) в Базелі. Пізніше була обрана президенткою Асоціації міжкультурних дитячих бібліотек Швейцарії. У 1997-му приєдналася до Міжнародної ради з дитячої та юнацької книжки (IBBY) як виконавчий асистент, із 2003 по 2006 рік працювала адміністративною директоркою, а до березня 2009-го — директоркою відділу послуг, комунікацій та нових проектів. Із 2009 року є виконавчою директоркою IBBY, членом журі премії Ганса Крістіана Андерсена.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.