Культура

  ▪   Катерина Гладка

Сестри Тельнюк: «Легко не буде, але бачити світло в кінці тунелю потрібно завжди»

Фото: Сергій Старостенко
Сестри Тельнюк більше ніж два десятиліття співають на українській і світовій сценах, працюють із текстами Шевченка, Стуса, Антонича, сучасних поетів і власними.
Матеріал друкованого видання
№ 9 (589)
від 28 лютого

У розпал революційних подій 2013–2014 років їхня партнерка та письменниця Оксана Забужко ініціювала створення книжки, до якої вві­йшли дописи людей про Майдан у соціальних мережах. Живі реакції, живі тексти без прикрас містить збірка «Літопис самовидців. Де­в’ять місяців українського спротиву». Згодом книжка набула нового втілення на сцені з музичною частиною від сестер Тельнюк: пісні на слова Шевченка поєдналися з капелою та оркестром «Українського радіо», а тексти дописувачів читали актори. Проект «Шлях до Свободи» наразі презентовано в Канаді, Франції, Польщі, а торік і в Україні. До п’ятої річниці подій на Грушевського 18–20 лютого музиканти й артисти зібралися знову, щоби без пафосу й помпезності згадати всіх полеглих і показати, як мистецтво може лікувати.


Тиждень зустрівся з Галиною та Лесею Тельнюк, щоб поспілкуватися про актуальність Шевченка і Стуса, творче переосмислення подій Майдану та уроки Революції гідності.

 

Як виникла ідея проекту «Шлях до Свободи»? 


Галя: Усе росло, як дитина: поступово, ніщо не задумувалося як щось доросле, велике й виважене. Власне, з ініціативи Оксани Забужко з’явилася книжка «Літопис самовидців. Дев’ять місяців українського спротиву», паралельно Леся працювала з музикою на тексти Тараса Шевченка — усе це дуже гармоніювало й було співзвучно тим подіям, які відбувалися в Україні. Перші спроби спільного проекту ми робили, коли їздили втрьох із Оксаною Забужко в зону АТО. Ми з Лесею були за роялем, а Оксана представляла книжку й читала звідти дописи. Поступово з того визріла велика композиція, і ми вирушили до Канади, де Олег Репецький, режисер проекту, склав усе в єдину велику історію. До неї вже були долучені актори Григорій Гладій і Назар Стригун, кримськотатарський скрипаль Ескендер Бекмамбетов. До речі, Ескендер приєднався до проекту, просто почувши Лесині пісні, він також збирав оркестр, написав і свої твори. Також долучилися два хори з Торонто й Літературно-арти­стичне товариство Канади (ЛАТКА), організоване українськими художниками, воно взяло на себе організаційні питання. Художники зробили до нашого проекту виставку. Це було велике дійство! 

 

Читайте також: Йоганнес Шваліна: «Вирішення конфліктів сьогодення починається тоді, коли щодо трагедій минулого порушують мовчання»


Звичайно, проект не може постійно існувати в такому складі, бо створений великою групою людей, які живуть у різних країнах. Хтось прилетів з України, хтось зі США чи якихось частин Канади. Дійство тривало три години й уперше відкрило для канадської публіки нашу роботу.


Леся: Художники написали картини, які також зверталися до теми нашої Революції гідності.


Галя: До нас підходили після виступу різні люди — від слухачів із зали до освітлювачів, які працювали на сцені. Вони плакали й казали: «Вибачте, що ми цього не знали так глибоко, як це відбувалося у вас в Україні». Наш проект був спрямований саме на канадського слухача, тому тексти звучали і англійською мовою, і українською із субтитрами, і французькою. Потім його програма розрослася, стала жити окремо, і ми презентували її в Україні.
Леся: В Україні вона прозвучала торік у Львові, Києві та Харкові.

саме розуміння Революції гідності було неправильно потрактовано частиною людей. Це не пиятика, після якої настає похмілля. Те, що відбулося в нашій країні у 2013–2014 роках, — це пологи, ми народили Україну


Галя: У тому ж таки 2018-му ми презентували «Шлях до Свободи» в Парижі, у Раді Європи, пізніше Український культурний фонд підтримав наші виступи в Страсбурзі та Познані. Проект уже став серйозним кроком культурної дипломатії, розкриттям правди про те, що відбувалося в Україні. 


Це, як писала Святлана Алєксієвіч у передмові до книжки «Літопис самовидців», «втрачена історія людських почуттів». От, власне, ці людські почуття, що творять історію, творять нас, можуть бути втрачені за потоком новин у телевізорі, за соціальними мережами. «Шлях до Свободи» — це зображення людських почуттів, які є найважливішими.

 

Як змінюється ваша персональна пам’ять про Майдан? Для того щоб ділитися зі слухачами, ви ж маєте знову й знову поринати у свої почуття?


Леся: На мою думку, процес відбувається дуже цікаво: ти щоразу себе ніби порівнюєш, влаштовуєш собі екзамен: що ти зробив, яким став, що в тобі змінилося? І чи достойний ти пам’яті тих людей, які віддали власні життя? Гадаю, що для кожної людини це випробовування себе на міцність, на правду, на чесність свого серця й почуттів. Чи ти не замерз внутрішньо, чи ти живий?


Галя: Я думаю, що це очищення від побутових проблем, від депресії. Коли ти виходиш із таким проектом на сцену, то справді почуваєшся чисто, дитинно, красиво, відважно. Коли ми молоді, то готові віддавати власне життя, бо нам здається, що воно довге й у нас його ніхто не забере. І ти в собі ту відвагу знаходиш, коли чуєш голоси живих людей, у цих постах немає жодної частки сумніву, зневіри, бруду чи чогось мілкого. А в нашому повсякденні ми борсаємося у смітті, у «залишках від їжі» та від суті. Наш проект дає серцевину твоєї сутності, розуміння того, чому ти при­йшов у цей світ. У ньому немає нічого показного, помпезного, офіційного, політичного. Це найвища проба людської чистоти, людської суті. Голос Шевченка є також найвищою пробою людської чистоти, дитинності.

 

Чому, на вашу думку, Шевченко знову набув такої актуальності під час Революції гідності? У вашому проекті він так легко поєднується із сучасними дописами учасників подій. Для багатьох дітей у школі Шевченко — це просто «той, кого треба вивчати за програмою». Як із цим бути?

 

Читайте також: Мішель Єльчанінофф: «Сьогодні дисидент не ховає свого обличчя, його видно, і цим він наражається на великий ризик»


Галя: Школа взагалі дуже штучний інститут. І все, що відбувається в колективному навчанні, — завжди штучний витвір. Тому ми не можемо брати на віру, коли йдеться про високі й сакральні речі. Адже будь-яке слово, навіть Слово Боже, можна замилити шкільним підручником і зробити з Ісуса не Сина Божого, а історичну постать. Шевченка так само можна перетворити просто на забороненого поета. Усе залежить від роботи людини над собою: якщо вона сліпо вірить підручнику, отже, ще не доросла, потрібен час.


Бо це певний подвиг, коли визначаєш себе людиною: ти не лише фізичне тіло, у тебе є душа. А саме вона й сприймає слова людей-пророків, які зверталися до цілого народу.


Леся: Із Шевченком було так, що в певний момент на тебе сходить прозріння й ти починаєш чути слова, які раніше не прочитував. Це схоже на звучання іноземної мови, якої досі не знав. Думаю, що в нинішніх подіях слова Шевченка відкриваються з оновленою силою. 

 

У проекті «Шлях до Свободи» ви працювали, зокрема, із текстами тих людей, яких уже немає серед живих. Як ви почувалися при цьому? 


Леся: Для нас ці люди присутні, коли ми співаємо їхні вірші, працюємо з їхніми текстами. У тому й загадка мистецтва, що людська душа оживає щоразу, коли до неї торкається інша.
 

Галя: Ми однаково всі зустрінемося в одному домі, де душі будуть разом і всі прекрасно розумітимуть одне одного. А ця різниця між землею та небом, наша постійна «земна» боротьба замилюють сприйняття та відчуття. Натомість поезія й музика — це як місток, на якому ти зустрічаєш душі вже померлих, що звертаються персонально до тебе. Виявляється, Василь Стус звертався персонально до тебе. І Тарас Шевченко. Вони з тобою спілкуються як зі своїм родичем.
Леся: А зараз у нас такий цікавий процес спільної творчості: оркестру «Українського радіо» під керівництвом Володимира Шейка, хорової капели «Українського радіо» під керівництвом Юлії Ткач, живих текстів і нас із сестрою. До речі, саме п’ять років тому в Будинку звукозапису ми вперше заспівали з цим оркестром Шевченкове «Все упованіє моє». І такий дивовижний збіг, що за п’ять років та робота переросла у великий шлях до свободи кожного з нас. Ми змінилися. Але шлях цей триває досі, він ще не закінчився.

 

Читайте також: Ярослав Попов: ""Людина з табуретом" - остання подорож найщасливішої людини, яка закінчила життя пострілом у себе"

 

Як реагують військові на Шевченка й на цю програму?


Леся: Ми бачили хлопців, які плакали під ті пісні. І це замість тисячі слів.


Галя: Ми знаємо людей, із якими розмовляли по телефону, а потім за кілька місяців їх не стало. Ми також знаємо хлопців, які з нашими піснями йшли на фронт, і їх уже теж немає серед живих, згодом нам писали їхні родичі. То трагічні моменти. Я вірю, що вони нас слухають уже з неба. Після цієї програми багато хто з військових розуміє, що їхні самопожертви недаремні, їхній героїзм і мужність потрібні. І вони захищені таким високим словом.
 

Леся: Пригадую, під час одного радіоефіру до нас у студію зателефонувала мати, син якої загинув на фронті, і сказала, що наші пісні їй нині допомагають. 
 

Галя: Це не просто історії, не просто тло до процесу кавопиття. Ми відповідальні за те, що віддаємо людям, за кожне слово. Як кажуть у народі, «за красне слово — красна плата». Ми це на власному житті відчуваємо. Намагаємося боротися з персональними настроями й депресіями, щоб жити далі та бути гідними слова. Коли виходиш на сцену, то маєш бути чистою. Не можна прийти з поганими думками й співати «Давидові псалми». Варто хоча б зранку прочитати молитву, перш ніж виступати перед людьми, бо то вже не шоу-бізнес, а святі речі.

 

Читайте також: Проза війни

 

Які власні уроки ви винесли після Майдану? Деякі люди в нашій країні розчаровані, втомлені, як ви дивитеся на це?


Леся: Для мене Революція гідності триває щодня. Для кожної людини це персональне випробування: чи вистачить тобі сил не зневіритися. Я думаю, що дуже важливо вміти в собі акумулювати добро й бачити позитивні речі, випрацьовувати позитивні реакції.


Галя: Гадаю, саме розуміння Революції гідності було неправильно потрактовано частиною людей. Це не пиятика, після якої настає похмілля. Те, що відбулося в нашій країні у 2013–2014 роках, — це пологи, ми народили Україну й тепер із нею потрібно возитися, вирощувати. Вона не може вдягнути біленький костюмчик і піти керувати нами, щоб усе було добре. Люди, які були на Майдані, так і сприймають тодішні події. Розчаровані не ті, хто приходив на Майдан, не ті, хто підставляв себе під кулі, хто робив «коктейлі Молотова», а ті, хто сидів на дивані й тепер хоче швидких змін. Ми сьогодні країна з новим мисленням, уже посттоталітарним. Нарешті сов­кова роба відпала й ми почали себе трактувати як незалежна держава.


Леся: Я сказала б, що без революції не було би багатьох речей. Наприклад, томосу, безвізового режиму тощо. Поступово зміни відбуваються, і саме на них маємо звертати нашу увагу. Легко не буде, але бачити світло в кінці тунелю потрібно завжди. 

 

--------------------

«Сестри Тельнюк» — вокальний дует. Працюють із 1986 року. У їхньому репертуарі пісні на вірші Шевченка, Стуса, Тичини, Антонича та інших. Працюють у традиційних та експериментальних жанрах. 1997-го записали разом із екс-учасником гурту The Rolling Stones Міком Тейлором пісню «Lovein Vain» («Моє марне кохання»). Цей блюз прозвучав українською з колоритною партією бандури. Учасниці численних мистецьких акцій, вистав і проектів: «Український буржуазний націоналіст», «Вітер століть: класична українська поезія у рок-музиці», «Стусове коло» тощо. Авторки 19 альбомів.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.