Культура

  ▪   Олеся Анастасьєва

По той бік камери

Як ведеться українській документалістиці в момент відродження українського кінематографа
Матеріал друкованого видання
№ 8 (588)
від 21 лютого

Щороку в Україні знімають десятки документальних стрічок, проте далеко не всі вони знаходять свого глядача. Чому так відбувається? Які теми найчастіше потрапляють в об’єктив документалістів, а які вони не наважуються показати?


Торік в український кінопрокат вийшло понад 40 вітчизняних стрічок, проте документальних серед них було лише дві: «Серце мами Гонгадзе» режисера В’ячеслава Бігуна та «Міф» режисерів Леоніда Кантера та Івана Яснія. Остання мала широкий прокат: фільм показували в багатьох кінотеатрах у різних містах, він заробив більше ніж 600 тис. грн, обігнавши за цим показником велику кількість ігрових українських картин. «Міф» розповідає про оперного співака зі світовим ім’ям та унікальним голосом Василя Сліпака. Він народився у Львові, але згодом переїхав до Франції, де мав усе, але, коли в Україні розпочалася війна, вирішив стати добровольцем і вирушити на фронт. Позивним обрав собі псевдо «Міф» (скоротивши довге ім’я Мефістофель, партію якого виконував у опері Шарля Ґуно). Там співак загинув від кулі снайпера. Фільм про нього став подією в українському документальному кіно 2018-го, його дивилися й обговорювали навіть ті люди, які зазвичай не звертають уваги на вітчизняне неігрове кіно.

 

Читайте також: Docudays UA: під знаком рівності


Можна припустити, що в нас знімають мало документального кіно. Але це не так. Саме цей вид кінематографа в країні розвивається найстабільніше: життя як воно є фільмували навіть у ті роки, коли ігрові стрічки та анімація були поставлені на паузу. Сьогодні закордонні фестивалі охоче вносять українське документальне кіно до своїх програм, кінематографісти здобувають перемоги, але про це зазвичай знає дуже обмежене коло глядачів. Такий вакуум утворюється через кілька причин. По-перше, неігрове кіно може розраховувати на меншу кількість проданих у кінотеатрах квитків, ніж ігрове, яке орієнтоване на масового глядача. По-друге, у нас фактично немає дистриб’ютора, який спеціалізувався б на прокаті цього виду кіно, тому часто автори домовляються безпосередньо з кінотеатрами щодо показів. Деякі документальні фільми можуть показуватися по телебаченню, але ймовірність цього теж лотерея: комусь пощастить домовитися та вписатися у формат телеканалу, комусь ні, а хтось таким питанням навіть не переймається. Вирішити проблему із залученням до перегляду доку ширшої аудиторії, ніж завсідники фестивалів, могло б створення єдиної електронної платформи українського документального кіно. Але для цього потрібно, щоб з’явилися люди, які зацікавлені в такому проекті. Поки що ж ані держава, яка щедро виділяє кошти на створення фільмів, ані їхні автори такого бажання не мають. Дехто з останніх навіть категорично відмовляється розміщувати свої стрічки на власних Youtube-каналах, побоюючись піратських крадіжок. 


Близько 20 документальних проектів перемогли на торішньому першому й останньому «патріотичному пітчингу» Мінкульту. 2017-го на пітчингу Держкіно (торік Держкіно не проводило пітчингів) перемогу здобули понад 30 неігрових фільмів. Крім того, гроші на їхнє створення виділяють, зокрема, і Міністерство інформаційної політики та Український культурний фонд. А ще є ціла низка докпроектів, які створюються телеканалами самостійно чи іншими продакшнами на їхнє замовлення. До того ж є низка авторського незалежного документального кіно, коли автори самі беруть до рук камеру чи фотоапарат і знімають без сторонньої допомоги, як, наприклад, робили Уляна Осовська та Денис Страшний — автори «Майже 10.000 виборців». Цей проект цікавий ще й темою — сучасна політика, — більшість українських кінематографістів уникають її. Можливо, це зумовлено розчаруванням в останній, особливо після Революції гідності, можливо, побоюванням за власне життя, а можливо, просто байдужістю до політиків.

Сьогодні закордонні фестивалі охоче вносять українське документальне кіно до своїх програм, кінематографісти здобувають перемоги, але про це зазвичай знає дуже обмежене коло глядачів


Окрім політики, українські документалісти уникають й інших тем. «Відчувається брак ресурсів для створення якісного незалежного документального кіно, яке розкривало б питання, пов’язані з географією, природними ресурсами, торкалося б етнічних тем», — каже директорка кінофестивалю Kharkiv MeetDocs Eastern Ukrainian Film Festival Євгенія Крігсхайм. «В Україні мало говорять про аграрний сектор, навколишнє середовище, виробництво та споживання продуктів харчування. Бракує науково-популярного жанру. Хотілося би більше гучних, скандальних тем, пов’язаних з корупцією, розподілом ресурсів, впровадженням шкідливих технологій великими корпораціями, повальної вирубки лісу тощо. До України повинна повернутися смілива й незалежна журналістика, а разом із нею розправить свої крила й незалежне неігрове кіно», — вважає вона.


Євгенія Крігсхайм не тільки дивиться вже готові українські документальні стрічки, які надсилають на фестиваль автори, а й знайома з низкою проектів на різних етапах — від лише ідеї для майбутньої стрічки до монтажу вже знятого фільму, адже торік на фестивалі в Харкові відбувся пітчинг саме українського доку. Там до журі конкурсу ввійшли, зокрема, відомий український документаліст Сергій Буковський та драматург і сценарист Наталя Ворожбит. Я була присутня на презентації цих проектів і можу сказати, що абсолютна більшість із них торкалася Донбасу або проблеми війни на Сході країни. Українські документалісти справді впродовж останніх років чимало знімають на цю тему. На конкурсах із надання державного фінансування навіть вводять окремі тематичні секції, присвячені цим проблемам, часто велика кількість такого кіно потрапляє під визначення «патріотичне». Проте не все, що про Донбас, і не все, що про війну, знаходить відгук у серцях експертів, які сидять там у різноманітних комісіях. Більшість із них боїться дати зелене світло проектам, які мають на меті показати звичайних людей, а не спеціально обраних. Так, уже двічі на двох конкурсах із держфінансування експерти не пропускали проект документального фільму автора Корнія Грицюка «Поїзд «Київ — Вій­на». Будучи сам вихідцем зі Сходу, режисер понад п’ять років не був у рідному Донецьку. Він хоче зафільмувати пасажирів потяга «Київ — Костянтинівка». «Для мене дуже важливо зняти цю історію, тому що в моєму фільмі дуже різні, але щирі герої. Вони їдуть зі столиці до прифронтової Костянтинівки. Цей потяг — це і є сьогоднішня Україна, яка курсує між Миром та Війною, а її мешканці — пасажири цього поїзда. Вони герої нашого фільму, їхній голос мають почути», — каже Корній Грицюк. 

 

Читайте також: Фільм «Міф»: відлуння неіснуючого голосу

 

Але ж раптом хтось із пасажирів скаже щось непатріотичне? Хто взагалі може гарантувати, про що думають і говорять ці люди? Побоювання ось цього «коли б чого не трапилося» змушує експертів раз по раз робити вибір у бік «патріотичніших», але часто-густо однобоких, пласких агіток. Цього висновку — що часто експертами керує страх — я дійшла й аналізуючи інший випадок, також із доком, що виграв пітчинг Держкіно. Мова про фільм «Гідра», який переміг у конкурсі 2017-го. На сьогодні він вже готовий і зданий у Державне агентство України з питань кіно, але зазнав суттєвих змін. Автори презентували його як розслідування про синтетичні наркотики та їхню контрабанду й хотіли розповісти у фільмі історію з Ендрю (Андрієм Галущенком). Як повідомляв Тиждень, 2 вересня 2015 року під Щастям було обстріляно мобільну групу з боротьби з контрабандою в зоні АТО. Загинуло дві людини, серед яких був Андрій Галущенко. Він перед смертю заявив у інтерв’ю Тижню про погрози з боку контрабандистів із числа українських військових (див. Тиждень, № 35/2015). Але вже під час пітчингу частина експертів і голова Держкіно заявили, що зачіпати українських військових і, не дай Боже, висвітлювати їх не з героїчного погляду категорично не можна, особливо коштом платників податків. Тому від сюжетної лінії з Ендрю автори відмовилися із самого початку.

Натомість не бачить проблем із тематикою в українському документальному кіно Геннадій Кофман: «Я не думаю, що наші документалісти сьогодні чогось або когось бояться. Цього року на Docudays UA ми презентуємо перші фільми з торішнього пітчингу CIVIL PITCH, над якими спільно працювали документалісти й громадські активісти, правозахисники. Вони об’єднали свої зусилля, щоб створити картини гостросоціальної тематики, які можуть бути цікаві найширшій аудиторії». Геннадій Кофман сам є продюсером низки документальних стрічок, він також член експертної комісії Держкіно та співзасновник фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA — найбільшої української події, що присвячена саме неігровому кіно. Цього року в столиці він стартуватиме 22 березня й триватиме тиждень. Зазвичай найкращі фільми, які були показані в межах цього фестивалю, потім вирушають у мандрівку українськими регіонами, де організатори фесту демонструють їх тамтешнім мешканцям. «Мені здається, під час вибору теми майбутнього фільму для автора важливо, щоб це справді йому боліло, щоб він міг присвятити стрічці кілька років свого життя. Тоді кіно виходить щирим, чесним. І це відчувається на екрані. Бажання зняти що-небудь на злобу дня — це завжди кон’юнктура. Таке кіно може бути зроблене ремісничо міцно, але рідко виходить талановитим», — додає Геннадій Кофман.

 

Читайте також: Гармати, музи та бджоли


І якщо на деякі теми наші документалісти все ще заплющують очі, то є такі, про які вони вже не бояться говорити. У нас більше немає табу на тему сексу, зокрема й щодо сексменшин. Так, торік на кінофестивалі «Молодість» спеціальну відзнаку журі Національного конкурсу здобула документальна стрічка-дослідження про лесбійок у СРСР «Щасливі роки» режисерок Галини Ярманової та Світлани Шимко. Серед неігрового українського кіно, де порушується тема негетеросексуальних відносин, можна згадати «Зв’язок» режисерки Жанни Озірної, а 2014-го режисерка Надія Парфан зняла фільм про православного священика, який проповідує ЛГБТК-християнство, — «Екзарх». 


Українська документалістика існує, хоча більшість українців її не дивиться. Якщо ж ви хочете побачити наше неігрове кіно на великому екрані, то серед найближчих таких прем’єр — «Малевич». Стрічка розповідає про українську частину творчості художника Казимира Малевича, яка до цього мало вивчалася, стверджують автори й додають, що головною метою для себе ставили дослідження його українського походження. Під час зйомок вони встановили точне місце народження Казимира Малевича в Києві. Режисером стрічки є Володимир Луцький, участь у роботі над нею також брав Ігор Малахов. Створений за підтримки Держкіно України та Міністерства культури Італії фільм випускають в обмежений прокат у Києві, Харкові та Чернівцях із 28 лютого. 
Ну й не пропустіть «Людину з табуретом» — останній фільм Леоніда Кантера, який його команда доробляла вже без нього: торік режисер пішов із життя. До стрічки, над якою Леонід працював упродовж багатьох років, увійшли також кадри, які він записав перед тим, як накласти на себе руки. У кінотеатрах із 21 лютого. 

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.