Культура

  ▪   Олена Чекан

Молитва, що змінює долю світу

Андрій Ломакін
Архієпископ, митрополит Львівський і всієї України Мечислав Мокшицький про необхідність віри у глобалізованому світі, брак релігійного виховання в Україні та приватне життя Івана Павла ІІ

Протягом дев’яти років отець Мечислав Мокшицький чи, як називав його Іван Павло ІІ, Мецю був особистим секретарем Понтифіка. Їх об’єднувало не лишете, що обидва були поляками, а й особливе ставлення до України. Святий отець, якого нещодавно католицька церква проголосила блаженним, ще за життя став іконою ХХ століття, доклавши чимало зусиль до повалення комунізму, навернення до християнства молоді, зміцнення церкви в країнах, що звільнилися від тоталітаризму. Проте у книзіархієпископа Мечислава Мокшицького «Вівторки любив найбільше», що вже стала бестселером в Італії, Франції та Польщі, і вже вийшла в Україні, Папа постає просто людиною, сповненою внутрішнього спокою, покори та натхнення.

У. Т.:На вашу думку, чим є віра для людини, що живе в глобалізованому світі, де релігійна належність дедалі більше стає усвідомленим вибором? Як на це запитання відповів би Папа Іван Павло ІІ?

Святий отець Іван Павло ІІ протягом усього життя був людиною віри. Він наголошував, що віра насамперед веде нас до поваги й відкритості іншій людині незалежно від того, до якої релігії та належить. Іван Павло ІІ говорив, що віра завжди вища за належність до релігії чи конфесії. Він зустрічався, вів діалоги з усіма – віруючими та невіруючими. Ще 1986 року в італійському місті Асізі він молився разом із представниками різних релігій з усього світу. Молився Всевишньому за мир для всіх людей нашої планети.

Глобалізація змінює світ, проте це не загроза. Вона дає нам змогу бути разом з усіма й водночас залишатися собою. Глобалізація може стати вирішальним фактором у встановленні загального миру на Землі. Стосовно деякого відходу від церкви, особливо у Західній Європі, то головною причиною цього, на мій погляд, є покращення добробуту. Проте хочу зауважити, що є й зворотний процес: повернення до християнських цінностей, особливо серед молоді. І в цьому є величезна заслуга Святого Отця.

У. Т.:Говорячи про Папу, зазвичай згадують, що він навернув до церкви чимало молоді. Менше йдеться про те, що він наголошував на святості подружнього життя, на усвідомленні того, що в сучасному світі святі можуть бути й серед нас. Прокоментуйте, будь ласка.

– Святому Отцю не поталанило вирости у родині, він дуже рано втратив матір, брата, батька, і це біль на все життя. Він справляв враження людини, яка добре почувається саме у сім’ї, і, можна сказати, що Іван Павло знайшов собі другу родину. Це були його секретар отець Станіслав та сестри-черниці, які перебували поруч із ним з ним ще в Кракові. Він взяв їх із собою, коли поїхав до Риму. Мені пощастило стати своїм у цій родині в останні дев’ять років життя Папи. І ніколи не забуду, як у цьому справді родинному колі святкували щороку Святвечір та Великдень, інші релігійні свята. Святий отець Іван Павло ІІ радо зустрічався зі студентською спільнотою, якою опікувався ще у Кракові, з тими, з ким колись їздив на канікули в гори. Він запрошував їх до Риму, пам’ятав імена їхніх дітей і онуків. Це теж його родина…

Святий Отець мав непримириму позицію щодо абортів та контрацепції . Коли він став Папою, то одну зі своїх перших Папських енциклік присвятив саме святості сім’ї та родинних стосунків. Він завжди зосереджував увагу молоді на цьому питанні, намагався пробудити в них вразливість до цього. Бо виконання Заповідей Божих і церковних, в яких наголошується також і на дошлюбній чистоті, приносить внутрішній спокій і рівновагу, внутрішню радість.

А беатифікаціями та канонізаціями, які відбувалися в його часи, Іван Павло ІІ доводив, що святими можуть бути не лише монахи та священики, а й світські особи, і цим він давав нам приклад для наслідування. Тобто в своєму житті кожна людина – і духовна, і світська – може й має йти до святості.

У. Т.:Екуменізм, який наприкінці ХХ століття здавався чи не панацеєю, нині, вочевидь, опинився у кризовому становищі. Чи є в нього майбутнє?

– Екуменізм завжди був пріоритетом римо-католицької церкви, цей заклик залишив нам Ісус Христос. Іван Павло ІІ просив і молився, щоби церква була єдиною, і, думаю, що зустрічі та співпраця в цьому діалозі триватимуть. Це дуже важливо.

У. Т.:В багатьох питаннях Іван Павло ІІ був першим: пішов на контакти з іншими конфесіями, визнав гріхи католицької церкви. Проте все це сталося чи не в останні роки його понтифікату. Складається враження, що цьому перешкоджали кардинали.

– Можна сказати, були побоювання, що Папа ставить всі релігії на один рівень. Деякі кардинали були незадоволені тим, що Папа намагався поставити на один рівень християнство та мусульманство. Щодо єврейських синагог – тут не виникало жодних дискусій. Так само й відвідини Папою православних церков сприймалися позитивно, ініціативи Папи в цьому завжди мали підтримку.

А стосовно визнання гріхів католицької церкви, то церква мала так зробити, хоча, може, комусь це й було не до вподоби. Тут Понтифік показав, що у кожному питанні є аспект людський і Божий, що люди можуть помилятися, але вони мають усвідомлювати свої помилки, тож на рубежі століть Папа попросив прощення. Ми всі – діти Божі. Якщо не навчимося толерантності, не зможемо називатися християнами.

У. Т.:Зараз чимало пишуть, що беатифікація Папи сприятиме очищенню іміджу католицької церкви після низки скандалів, пов’язаних із випадками педофілії. Чи розглядалося питання педофілії в часи Папи Івана Павла ІІ?

– За його життя випадки педофілії були, проте їх не було так багато, і вони відразу розглядалися у конкретних діацезіях. Папа дуже прискіпливо, серйозно й непримиримо ставився до цього.

У. Т.:Кілька років тому комісія італійського парламенту дійшла висновку, що ініціатором замаху на життя Папи Івана Павла ІІ 1981 року було керівництво СРСР. Чи підтримує цю думку Ватикан?

– До цього часу ця справа до кінця не зрозуміла, повної ясності немає. Колись говорили про болгарський слід, нині – про радянський. Як відомо, Папа наносив візит Алі Агджу у в’язниці, спілкувався з ним, проте конкретної відповіді не отримав. Святий Отець спілкувався з Агджою як із братом, якого він простив.

У.Т.: Що з того, чому ви навчилися у Святого Отця, вважаєте найголовнішим?

– Треба завжди залишатися людиною: де б і з ким ти не був. Святий Отець однаково поводився як із простими прочанами – міг навіть свій обід скасувати, щоб довше побути з ними, так і спілкуючись з політичними лідерами. Особливу увагу приділяв хворим та самотнім. Хочу також наголосити, що Святий Отець усім серцем вірив у силу молитви. Його молитва завжди була такою щирою й натхненною! Любив прості молитви, вірив, що вони можуть урятувати світ. Казав: «Молитва може змінити долю світу. Молитва, незалежно від віросповідання, це зв'язок із найвищою могутністю, яка перевищує межі людських можливостей». У складні моменти завжди повторював: «молімося». Щовечора, перед тим як іти до ліжка, підходив до вікна й благословляв світ.

Він був дуже скромною людиною,цілком відповідав вислову Servus Servorum Dei, тобто «слуга слуг Божих». Дуже полюбляв вівторки, тому що саме цього дня не мав офіційних аудієнцій, урочистостей тощо, а міг присвятити себе спілкуванню з Богом, природою та людьми. Останні роки Папи – це боротьба з болем, із хворобою. То була демонстрація тлінності всієї земної сутності людини, і разом з тим намагання дати цьому сенс. Може саме в ці роки Папа не лише словом, а й своїм життям писав найкращу, найважливішу енциклікуза увесь свій понтифікат.

У. Т.:У вашій книжці наведено текст записки Папи, яку він поклав у шпаринку Стіни плачу в Єрусалимі. Як ви дізналися її зміст? Хіба це не особисте?

– Це був канонічний текст молитви за євреїв, яку наша церква промовляє щороку у Страсну п’ятницю.

У. Т.:Яке завдання ви поставили перед собою, коли вас було призначено митрополитом Львівським і всієї України?

– Насамперед це проголошення Євангелія, яке закликає нас до любові до Бога і до ближнього. Це допомога людям через структуру Карітас, допомога бідним, хворим, а також особливе опікунство над молоддю та родинами. Коли раніше я приїздив до України, то й тоді звертав увагу на брак релігійного виховання, бачив, як багато людей відійшло від церкви. Життя часом нелегке, чимало сімей розпалося внаслідок робочої еміграції, є проблеми з алкоголізмом, з абортами. Тож дуже важливо, щоб люди прийняли Христа і християнські цінності, позаяк саме вони можуть допомогти знайти сенс життя, реалізувати себе як особистість. Дуже покладаюся на наші духовні семінарії, маємо їх три: у Львові в Брюховичах, у Хмельницькій області в Городку, у Ворзелі неподалік Києва.

У. Т.:Які у вас стосунки з очільниками УГКЦ та УПЦ(КП)?

– З Владикою Святославом я знайомий ще зі Львова, коли він був ректором семінарії, і ми мали можливість часто зустрічатися як на загальних урочистостях, так і приватно. Я брав також участь у його рукопокладанні в єпископи. А перед його від’їздом до Аргентини я запросив його на обід і подарував розарій, освячений Іваном Павлом ІІ. Він дуже розчулився. Маю надію, що співпраця з Владикою Святославом буде кращою, ніж з кардиналом Гузаром. Між нашими конфесіями є певні невирішені проблеми. Особливо це стосувалося розподілу майна греко-католицької та римо-католицької церков.

Стосовно Філарета, то офіційних стосунків у нас немає, проте ми завжди зустрічаємося на різних спільних церковних відправах, він також брав участь в урочистостях з приводу мого 50-річчя.

Біографічна нота

Мечислав Мокшицький,архієпископ, митрополит Львівський і всієї України, доктор богослов'я

1961 р. – народився у селі Майдан Лукавецький (Польща), що належало до Львівської архідієцезії.

1976–1981 рр. – навчання в аграрному технікумі Олешиць.

1981–1983 рр. – навчання у Вищій духовній семінарії, м. Перемишль.

1983–1987 рр. – навчання на богословському факультеті Люблінського католицького університету.  

1986 р. – висвячений на диякона.

1987 р. – рукоположений у священики.

1991–1996 рр. – навчання у Папському університеті святого Томи Аквінського Angelicum.
1996–2005 рр. – особистий секретар Івана Павла ІІ.

1997 р. – призначений почесним капеланом Його Святості.

2003 р. – призначений прелатом Його Святості.

2007 р. – висвячений на єпископа Бенедиктом XVI.  
2008 р. – став на чолі Львівської архідієцезії.

 

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.