Культура

  ▪   Олена Чекан

Пляшка, кинута в море

В Україні побували молоді французькі письменники Веронік Овальде, Арно Рікнер та Тьєрі Есс

Вони ще не в першому ешелоні красного письменства Франції, проте критики вже виокремили їх із літературного загалу, а видавництва змагаються за право презентувати їхні твори. І це доволі знакові прикмети, зважаючи на те, що у Франції щороку з’являються десятки нових літературних імен. До «молодих» Веронік Овальде, Арно Рікнері Тьєрі Есс належать радше не за віком, а за часом перебування в літературі. Українською вони не перекладені, а тому майже невідомі в нашій країні. До речі, французький читач через брак перекладів також майже не має змоги ознайомитися із сучасною українською літературою. Оскільки до столиці України письменники завітали у різний час, Тиждень запропонував їм взяти участь у віртуальному круглому столі. 

Веронік Овальдепрацює редактором видавництва у Парижі, авторка семи романів. Її вважають «одним із найоригінальніших голосів сучасної французької прози». У своїх творах вибудовує химерний світ, де фантазія поєднується з реальністю.

Відзнаки: роман «І моє прозоре серце» – премії радіо «Франс Культур» та журналу «Телерама» (2008), роман «Що я знаю про Віру Кандіду» – лауреат премій Теофаста Ренодо ліцеїстів та «Франс Телевізьйон» (2009).

Тьєрі Ессвикладає філософію в ліцеї міста Метц, автор трьох романів. Критики називають його «надзвичайним оповідачем, який однаково переконливо препарує як питання зради ідеалів дитинства, так і трагічні події ХХ століття».

Відзнаки: роман «Американське кладовище» – премія Роберта Вальзера (2003), роман «Демон» номінований на премію Медичі (2009 рік).

Арно Рікнер: займається театральною режисурою та викладає в Тулузькому університеті. Досліджує творчість Маргеріт Дюрас та Наталі Саррот. Автор шести романів. Про нього кажуть, що він «гідний представник покоління, яке не боїться писати про болісну епоху, знайому йому лише з розповідей і книжок».

Тьєрі Есс

У. Т.: Франція завжди служила прихистком емігрантів: полякам після кожного повстання проти російського царату, вірменам часів Геноциду, біженцям, які рятувалися від більшовиків під час Громадянської війни тощо. Хтось розчинявся у французькому світі і навіть ставав його іконою, як, приміром, поляк Вільгельм Вонж-Костровицький, якийувійшов в історію як великий французький поет Гійом Аполлінер. Хтось – ні, як Марк Шагал, який хоч де б він жив, завжди залишався вітебським художником. Чи зможе Франція впоратися з новою навалою емігрантів, насамперед із мусульманського світу? Мультикультурність Франції – це загроза французькій ідентичності чи нові обрії?

Веронік Овальде: Я живу в Парижі. Це місто космополітичне і незрозуміло, кого там більше: французів чи іммігрантів. І в школі, і на роботі, і в побуті поруч зі мною були люди з різним кольором шкіри, тому для мене це не є проблемою. Зараз еміграція – це, передусім, політичне питання, бо з’явилося багато біженців з Лівії, і французька влада наразі відмовляє тим із них, хто дістався до нас із Італії. І все ж, гадаю, що ця проблема не є загрозою, а чимось, що формує образ Франції, шліфує його, надає нового забарвлення.

Тьєрі Есс: Іммігранти з африканських країн дуже швидко асимілювалися, а що стосується мусульман, то це справді серйозна проблема. Багато дискусій у нас точиться щодо будівництва мечетей. Мусульмани моляться тоді, коли приходить час молитви, – на вулиці, в магазині. Це некомфортно також і для французів, бо зрозуміло, що людина, яка молиться, має бути сам на сам із Богом.

Арно Рікнер: Франція – країна іммігрантів, які, власне, відкривають нові горизонти.

Я завжди вважав, що моя родина – корінні французи. Але нещодавно дізнався, що моє прізвище не французьке, а польське: предки з боку мого батька колись приїхали з Польщі. Проблема з іммігрантами з мусульманських країн складніша, тому що частина французького суспільства не бажає їх приймати до себе, а частина мусульманського середовища не хоче асимілюватися. Тож вони живлять один одного своєю ворожнечею, а це – безвихідь. Єдиний варіант: бути відкритішими, адже екстремізм починається з малого. Треба шукати такий стан, за якого кожний залишається собою, але розуміє іншого.

У. Т.: Хвилі студентських протестів, потужні демонстрації робітників і службовців у Великій Британії, Франції, Греції тощо. Близький Схід і Північна Африка, де молодь піднялася на боротьбу за демократичні засади. Здається, що в ХХІ столітті саме «маленька людина» стала головним чинником історії, а не вінценосні особи, не диктатори, не керманичі партій, як то було у попередні епохи…

Веронік Овальде: Я думаю інакше. Мені здається, що у світі якраз забагато харизматичних постатей, які увесь простір займають своїми промовами, намагаючись керувати світом. Останні події на Близькому Сході та Півночі Африки – це, найімовірніше, виняток, що Історію творять харизматики.

Тьєрі Есс:Революційні виступи на Близькому Сході та Африці свідчать про те, що у людей урвався терпець. В країнах старих демократій люди теж не задоволені своїм становищем, але не так часто відкрито виступають, тому що на Заході є дуже завуальований пресинг влади.

Арно Рікнер

Арно Рікнер: Роль мас в історії була вагомою завжди, проте, справді, нині люди більше й рішучіше йдуть на відстоювання своїх інтересів, на конфронтацію з владою. Мабуть, можна говорити про пробудження почуття гідності та бажання тримати свою долю у власних руках. І володарі світу вимушені прислухатися до них. Раніше такого майже не було. Раніше можновладці використовували народний гнів у своїх цілях.

У. Т.: Коли ви почали писати? І чи не плануєте займатися виключно літературою?

Веронік Овальде: Пишу, скільки себе пам’ятаю, з дитинства. Пишу тому, що це дає мені відчуття повної свободи: в літературному творі я можу зробити все, що в житті ніколи б не змогла. Літературною працею у Франції прожити неможливо, а у мене велика родина, треба їх усіх годувати. До того ж я не хочу залежати від читацьких смаків, писати те, що подобається видавництву. Хоча зауважу, що мій вибір досить важкий, позаяк удень я працюю, а писати можу лише вночі.

Тьєрі Есс:Почав писати дуже пізно, десь у 40 років. Те, що я поєдную викладацьку і літературну творчість, на те є і економічні, і соціальні причини. Праця письменника передбачає відсторонення, зосередження, усамітнення. А моя робота в ліцеї дає мені змогу спілкуватися з людьми, колегами, учнями. Вона не дає багато для моєї творчості, але дуже важлива для соціального статусу.

Арно Рікнер: Писав змалку: любив читати й дуже кортіло написати щось своє, проте це конкретизувалося лише у 33 роки. Якщо б я займався виключно літературною працею, я б довго вагався перед тим, як сісти і написати перше слово. А так у мене обмаль часу для писання і немає такого люксу, як вагатися, боятися. Я сідаю і пишу. До того ж, звісно, є і фінансовий аспект.

У.Т.: Як починається чи приходить роман?

Веронік Овальде: Попереднього плану в мене ніколи не буває.Раніш на білому аркуші, тепер на екрані комп’ютера нізвідки виникає перша фраза, яка обростає своїм життям. Першою фразою в романі «Що я знаю про Віру Кандіду» було: «Коли їй сказали, що вона помре за шість місяців, Віра Кандіда покинула все, щоби повернутися на острів Ватапуна». Я написала і подумала, що ім’я Віра Кандіда – якесь латиноамериканське, а Ватапуна – полінезійське. Я сказала собі – так, вона поїхала, але хто вона і що відбувається на тому острові? Коли я ставлю собі запитання, механізм починає працювати, і я розумію, що історія моєї героїні напряму пов’язана з тими речами, якими я реально живу в цей час. Я тоді багато думала про вбивства жінок у Мексиці на кордоні зі США, в містечку посеред пустелі. Тоді писали про це в газетах. Коли є проблема, яка мене хвилює, то все в моїх книжках ніби проходить крізь призму цієї проблеми.

Тьєрі Есс: Зазвичай я відштовхуюсь від чогось дуже простого, що мене вразило, зачепило. Наприклад, у горах Вогезах я колись випадково побачив долину з покинутими фабриками. Потім я вже ніколи туди не повертався, але на основі того враження я вигадав свій роман «Американське кладовище». Поштовхом для написання роману «Демон» був знімок, зроблений американським фотографом у Грозному: на килимку для молитви сидить юнка з автоматом Калашникова. Мене вразило, що така молода дівчина вже знає війну. Для мене чеченці – це люди, про яких забула історія. І тоді, щоб прийти в романі до Чечні, я вигадав французьку родину, яка має корені в Росії.

Арно Рікнер: Це може бути просто фраза, яка невідомо звідки береться, але з неї все й починається. В якийсь момент герої самостверджуються, і ти не знаєш, яким буде їх наступний крок, тому що вони вже мають своє життя. Окрім останнього роману, я ніколи не писав плану своїх творів. Коли пишеш, треба забути, хто ти, бути зовсім вільним. Дійти до такого стану, коли ти нічого не знаєш у собі та в інших. Взагалі я хотів стати актором, працював асистентом у Клода Режі – дуже відомого французького режисера, у якого грали Депардьє, Ізабель Юппер. Помітив, що коли пишу свої романи, то програю долю своїх героїв, як актор на сцені.

Веронік Овальде

У.Т.: Наскільки ваші герої є вашим alter ego?

Веронік Овальде: В моїх романах обов’язково є дуже близький мені персонаж: він перебуває у пошуках своєї ідентичності або в тому віці, коли людина тільки-но вступає до дорослого життя, коли треба визначитися, хто ти. Є думка, що наступні покоління повторюють те, що відбувалося з їхніми попередниками, що не можна вийти з цього кола. Вважаю, що тут кожен має зробити свій вибір: або те, чого від нього очікають, або «стрибнути в бік», як я це називаю. Останнє мені ближче.

Тьєрі Есс: Інколи письменники кажуть, що пишуть, щоб зрозуміти себе. Я погоджуюся з цим. Всі мої романи не схожі один на одного, бо розповідають про різні речі, проте в центрі їх завжди доля людини, яка мене хвилює. Мене турбують родинні історії, довкола яких консолідується родина. Мене хвилює момент, коли особиста історія родини розчиняється в загальній.

Арно Рікнер: Майже всі мої романи написані від першої особи, навіть роман «Бланш», в якому свою історію розповідає жінка. У моїх героїв проблеми з навколишнім світом, я не можу сказати, що то мої проблеми, проте вони мене хвилюють, інакше я не писав би про них. Єдиний роман, що базується не на вигаданій, а на документальній історії – це роман «Вагон». Під час Другої світової від Компьєна до Дахау їхав потяг із заручниками та військовополоненими. З 2200 осіб в дорозі загинуло понад 500. Вони були зачинені в вагонах без води, без їжі, вбивали один одного, тому що втрачали розум. В цьому потязі був брат мого батька.

У.Т.: Зараз відбувається чимало розмов про електронні книжки. Чи вважаєте ви, що паперова книга зникне?

Веронік Овальде: Дивно, але саме таке запитання мені поставили нещодавно на зустрічі з читачами у Канаді. Ні, категорично, ні. Не зникне.Електронна книжка віртуальна, я сприймаю її радше як забавку, як іграшку.

Тьєрі Есс: Паперова книга зникне, коли зникнуть читачі. Для справжнього читача дуже важливо, що можна гортати її сторінки, поставити на поличку.

Арно Рікнер: Ми живемо в чудову епоху. Я приймаю всі новинки, які з’являються. Проте, переконуюся, що традиційна паперова книга збережеться. В читанні паперової книги є щось ритуальне, навіть сакральне.

У.Т.: Кожна книжка нагадує пляшку, кинуту в море. Який ваш головний меседж читачам?

Веронік Овальде: Справді, кожен твір – це меседж, хоча не обов’язково глобальний. Він може бути завуальованим, але він дуже важливий для автора.

Тьєрі Есс: Коли я пишу, не думаю, що мушу сказати світу щось дуже важливе, я просто хочу поділитися тим, що турбує тут і зараз.

Арно Рікнер: Цікаво, що я сам досить часто використовую цей образ і завжди хвилююся: хто підбере мою пляшку? Проте більш ніж надіслати свій меседж, хотів би, щоб у читача виникли запитання. Зараз у світі дуже багато відповідей, за якими врешті-решт забувається, яке ж було запитання. Особливо цим грішать наші політики: вони весь час на щось відповідають, а ось на яке запитання – вони й самі вже забули, і зрозуміти це неможливо.

У.Т.: Україна для французів – terra іnсognita?

Веронік Овальде: Для нас, на жаль, дуже розмиті кордони між Росією та Україною. Ми з Тьєрі, наприклад, були здивовані, коли дізналися, що Булгаков народився у Києві. У нас не всі знають, що королева Анна, дружина Генріха Ібула принцесою з Київської Русі, але це тому, що Франція – дуже патріархальна країна, і у нас більше знають королів, аніж королев.

Тьєрі Есс: Перше, що спадає на думку, – Чорнобиль. Україна має трагічну історію. Я знаю про Голодомор і знаю, що він був саме на вашій землі. Я намагався дізнатися про Україну, бо мені це було потрібно для роману «Демон», а пересічний француз навряд чи займатиметься такими розвідками.

Арно Рікнер: Я б сказав, що не дуже відома, хоча й дедалі більше французів вже відокремлюють українську історію та культуру від російської. Мені здається, що Франція, завдяки своєму революційному і колонізаторському минулому, ставиться дуже уважно до країн, народів, які звільнилися від колоніальної залежності. Хотів би прочитати Тараса Шевченка. Мені казали, що він багато втрачає при перекладі, але я знаю, що коли у творчості є щось глибинне, воно проявиться, навіть якщо переклад недосконалий. Мабуть, це і називається магією тексту.

Репліка.

Анн Дюрюфле, радник з питань культури Амбасади Французької Республіки в Україні:

«Познайомитися з сучасною українською художньою літературою у Франції майже неможливо: крім Андрія Куркова, Оксани Забужко, Марії Матіос перекладено два романи Юрія Андруховича, є один Любко Дереша. Це проблема, і Посольство намагатиметься вирішити її».

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.

Теги