Культура

  ▪   Ганна Трегуб

Книжковий фундамент

фото: укрінформ
Чи є в української бібліотечної галузі шанс на осучаснення та в якому напрямку воно має відбуватися
Матеріал друкованого видання
№ 47 (575)
від 22 листопада

Якщо 1991 року Україна посідала 47‑ме місце у світі за Індексом розвитку людського капіталу, то 2017-го вже 88-ме. Людський капітал у широкому сенсі — це інтенсивний продуктивний чинник економічного розвитку, розвитку суспільства, що включає освічену частину трудових ресурсів, знання, інструментарій інтелектуальної та управлінської праці, місце існування і трудової діяльності, що забезпечують ефективне й раціональне функціонування людського капіталу як продуктивного чинника розвитку. Якщо коротко, то це інтелект, здоров’я, знання, продуктивна праця і якість життя. Прикметно, що паралельно з просіданням України в Індексі розвитку людського капіталу відбувалося скорочення культурної інфраструктури: не лише клубів та мистецьких шкіл, а й, що дуже важливо, бібліотек. За статистикою, яку веде Мінкульт, на 1991 рік в Україні діяло 25,3 тис. бібліотек, а на 2017-й — 16,8 тис. Від радянського минулого ми успадкували потужну й велику, якщо порівнювати із сусідами, бібліотечну мережу, потужний ресурс, який потребує аудиту та переформатування відповідно до потреб сучасності. Власне, питання не в тому, скільки в нас бібліотек, а радше в тому, якою є якість тих книжок та й самої бібліотеки як публічного простору, необхідного громадам на місцях, а не суто книгосховища або місця індивідуальної читацької практики.


Символи та механізми трансформації


Масовий доступ до книжок і трохи пізніше до друкованої преси зробив із нас людей мислячих, раціональних, сконцентрував знання людства та відточив розум. Той сучасний світ, у якому ми живемо, постав завдяки як написанню, так і значному поширенню та читанню довжелезної лави книжок. Книжки містять у собі досвід і знання інших людей, ідеї, методики та стратегії. А читання — це специфічна форма мовної комунікації індивідів за допомогою друкованих або рукописних текстів, одна з головних форм опосередкованого спілкування.

 

Читайте також: Як нам далеко до... люблінських бібліотекарок

 

І тут треба повернутися до питання, яким чином воно докладається до покращення та розвитку інтелекту й знань як складових людського капіталу. Під час читання відбувається своєрідна співтворчість автора та читача, тобто творча, креативна діяльність, у результаті якої постає нова якість людини, яка читає. Воно формує картину світу, розвиває вміння мислити та міркувати, породжувати нові ідеї. Якщо поглянути на концепцію нової української школи, то вона постає також на засадах розвитку в дітей критичного мислення. Таким чином читання — це не лише технологія передачі знань, які використовує освіта, а такий собі тренажер велетенської кількості людських ментальних і когнітивних навичок. Один із засобів зупинити люмпенізацію нашого суспільства, яка добре вкладається не тільки в пострадянський, а й у глобальний тренд суспільства масового споживання. Людина, здатна до креативу та критичного ставлення до речей і процесів довкола себе, є не об’єктом політики, а її суб’єктом, самостійним діячем. Таким чином, популізм, бажання патерналізму з боку держави та нечитання взаємопов’язані.

Майбутнє бібліотек в Україні у тому, щоб стати не лише книгосховищами, які уможливлюють широкий публічний доступ до книжок та періодики, інтернету тощо, а й соціальним центром місцевих громад


Публічні бібліотеки — частина критичної культурної та освітньої інфраструктури держави. За радянських часів, як розповідають експерти з бібліотечної справи, з якими поспілкувався Тиждень, ідеологічна функція була провідною в роботі книгозбірень, хоча тоді всі заклади в країні працювали під ідеологічним тиском.  


Характеризуючи нинішню ситуацію у згаданій царині, Лариса Лугова, член президії Української бібліотечної асоціації, директор Львівської обласної бібліотеки для дітей, зазначає, що процеси, які в ній відбуваються, радше можна назвати реформуванням або оптимізацією. «Проблеми, на жаль, ті, що й були: матеріальна база, старіння кадрів, непрестижність професії, нерозуміння владою потенціалу бібліотек. Розумію, що в молодої держави були великі завдання і невідкладні пріоритети, хоча, переконана, якби заклади культури, не тільки бібліотеки, не фінансувалися весь час за залишковим принципом, а інтенсивно розвивалися, можливо, і не було б у нас сьогодні таких проблем і з територіями, і з мовою, і з самоідентифікацією», — констатує експертка.


Мережа публічних українських бібліотек на початок цього року налічувала 15 916 закладів, із них сільських 12 981, що становить 82% їх загальної кількості. Не всюди є можливість комфортного перебування та відкритого доступу: 26% приміщень книгозбірень не опалюються, 2% без освітлення. Є області, де частка бібліотек без опалення сягає майже 50% (Житомирська та Чернігівська), без освітлення — 8% (Луганська). Лише 20% мають пандуси, підйомники та пристосовані для обслуговування людей з обмеженими можливостями. Тільки 35% має комп’ютери (5521), але є області, де відсоток удвічі менший за середній по країні. Це Чернігівщина, Тернопільщина та Львівщина (по 17%). Майже 25% (3196) сільських бібліотек має комп’ютери. Є також області, де відсоток комп’ютеризованих сільських книгозбірень утричі (Львівська) й учетверо (Чернігівська) менший за середній по країні. Значно перевищено середньостатистичний показник на Миколаївщині (42%) та Вінниччині (40%). 28% українських публічних бібліотек (4394) надають своїм користувачам доступ до мережі інтернет і лише 17% (2219) сільських. Найгірша ситуація в Чернігівській (4%), Львівській (6%) та Житомирській (7%) областях. 17% (2761) надають доступ до інтернету засобами WiFi.

 

Читайте також: Світом правлять бібліотекарі


Триває оптимізація мережі публічних бібліотек України, і йдеться переважно про закриття сільських: їхня кількість порівняно з 2016 роком зменшилася на 263. Як зазначають фахівці, назрілим питанням для мережі публічних книгозбірень є організація їхньої діяльності в контексті проведення в Україні децентралізації, зокрема створення об’єднаних територіальних громад (ОТГ). На початок 2018-го 2705 закладів (17% загальної кількості) увійшли до складу ОТГ. Найбільше таких бібліотек на Житомирщині (48,3%), Хмельниччині (37,9%), Дніпропетровщині (34,9%) та Сумщині (32,0%). Тож уже не так держава, як громади на місцях фактично ногами голосують за те, бути чи не бути місцевим бібліотекам. «Активні громади, якщо їх не влаштовує наявний стан справ, активно модернізують свої бібліотеки, розуміючи, яку роль у локальному середовищі вони можуть відігравати. Таких прикладів дедалі більше. Там, де нічого не змінюється, заклади вмирають. У старому вигляді вони не потрібні», — розповідає Тижню Лариса Лугова. Як зазначає в блозі Національної бібліотеки України ім. Ярослава Мудрого Марина Адаменко, в умовах реформування органів місцевого самоврядування книгозбірні, що раніше були в складі централізованих бібліотечних систем, опинилися в ситуації усвідомлення того, що стратегія розвитку бібліотечної справи в громаді тепер цілком залежить від них. «Адже саме від активної позиції бібліотеки, наповнення змістом бібліотечного простору для згуртування людей та активізації молоді залежить усвідомлення громадою її важливості як місця, де люди можуть долучитися до розвитку своєї території», — пише вона.

 

Потужно і голосно


Не завжди влада на місцях розуміє, навіщо громаді потрібна культурна інфраструктура, зокрема бібліотеки. Так, на національному рівні не існує процедур децентралізації в бібліотечній галузі. Експерти з фонду «Відродження», які аналізують процес децентралізації в нашій державі, зазначають, що голови ОТГ вирішили остаточно забрати заклади культури під своє управління. Частина з них прагне «заощадити на бібліотеках», скоротивши частину персоналу, і не погоджується фінансувати місцеві заклади через районний бюджет. Хоча, як засвідчує позитивний прецедент, пов’язаний із бібліотечним сектором у Сторожинецькій ОТГ (Чернівецька область), таку впертість подолати можна.
Немає відповідного розуміння й у Верховній Раді України, де ані Комітет з питань культури і духовності, ані Комітет із питань освіти і науки не виступають активними лобістами збереження та оновлення бібліотек у нашій державі. Складається враження, що цієї сфери нібито й немає. Досі лишилися і серед політиків, і серед сільських та районних голів такі, яким не соромно зізнатися, що вони не надто багато читали у своєму житті, а он дивіться, яких висот досягли. Насправді це дикість, яку не варто наслідувати. Так, нинішній президент відвідує найбільші книжкові події країни, і за ним тягнуться інші гравці політичного поля. Але, здається, поки що це відбувається задля піару, як і демонстративні походи в храми на великі церковні свята. Керманичам не до читання і не до бібліотек. Але не забуваймо, що туди, де не було українських бібліотек із книжками українською мовою, прийшли російські танки. Дуже символічно, що агресія РФ проти України виявила себе й у закритті Бібліотеки української літератури в Москві, яка існувала й була підтримувана силами української громади від 1989 до 2017 року. Варто також зважати на глобальний тренд останнього часу, коли уряди різних країн вельми недалекоглядно зменшують видатки на гуманітарні та культурні проблеми. Очевидно, у такій ситуації бібліотекам самим доведеться займатися власною адвокацією.


Майбутнє бібліотек в Україні у тому, щоб стати не лише книгосховищами, які уможливлюють широкий публічний доступ до книжок та періодики, інтернету тощо, а й соціальним центром місцевих громад. Бібліотеки мають потужний потенціал консолідації суспільства, орієнтації його на дотримання європейських цінностей, сприяння інтеграції України в європейське співтовариство, підвищенню якості життя, забезпеченню рівного доступу до інформації, знань і культурного надбання. Один із потужних пунктів адвокації бібліотек — той факт, що вони можуть допомагати досягати цілей сталого розвитку, визначених ООН, на місцях. А це подолання бідності, підвищення життєстійкості біженців, підвищення обізнаності про програми соціальної підтримки, надання безплатних юридичних та інших послуг для соціально вразливих верств населення тощо. Бібліотеки допомагають збільшити життєстійкість соціально вразливих верств населення, запобігають соціальному відторгненню бідних. Сім’ям із дітьми, переселенцям, літнім людям і людям з інвалідністю, тим, хто проживає у селах та невеликих населених пунктах, книгозбірні пропонують безпечне середовище, соціальну включеність, доступ до інформації та безплатні послуги й ресурси для розвитку. Бібліотеки також сприяють ухваленню рішень про подолання бідності державними структурами, громадянським суспільством, бізнесом. Створення українських бібліотек за кордоном, принаймні для вітчизняних діаспор, які останніми роками розростаються, — це не лише засіб культурної дипломатії, а й спосіб затримати українських діаспорян у культурній та політичній орбіті нашої держави.

 

Читайте також: Український монастир на Лонґ-Айленді


Варто додати, що оновлення потребує й профільний закон, який регулює функціонування бібліотечної сфери в нашій державі, ухвалений ще 1995 року. Нині в Міністерстві культури України відбуваються засідання робочої групи з розробки нової редакції Закону України «Про бібліотеки та бібліотечну справу», у якому було б чітко пояснено, для чого в сучасному світі потрібна бібліотечна мережа, чому її необхідно зберегти та як вона має функціонувати в нинішніх умовах. Окремої уваги потребують також спеціалізовані книгозбірні, що не перебувають у підпорядкуванні Мінкульту. Мова про Бібліотеку Вернадського, Львівську національну наукову бібліотеку та бібліотеки інститутів НАНУ, Національну наукову сільськогосподарську бібліотеку, Державну науково-педагогічну бібліотеку, книгозбірні вищої школи тощо.


Експерти, з якими поспілкувався Тиждень, зазначають, що реформування української бібліотечної сфери — це унікальний випадок, для якого потрібно не копіювати, а шукати свої, локальні рішення. Попри те що стартові позиції в України та Польщі досить подібні і йдеться про вихід із тоталітаризму, суспільні та адміністративні реформи, необхідність модернізації тощо, ситуація в бібліотечній царині там значно позитивніша, ніж у нас. Польські бібліотеки згадані виклики успішно подолали. І значною мірою саме завдяки фінансуванню ЄС. Різниться не лише розмір можливої фінансової підтримки українських та польських бібліотек, а й масштаб самих мереж: кілька тисяч на всю Польщу проти майже 16 тис. українських.   

 

Що на полицях?


Ще одна вагома проблема українських бібліотек — якість книжкових фондів, їх оновлення та поповнення. Якщо якесь видання виходить на початку року, то за теперішньої системи воно в найкращому разі з’явиться в книгозбірнях наприкінці. Новацією може стати запровадження такої практики, коли всі бібліотеки мають бути поінформовані, що є на книжковому ринку, і мати можливість самостійно закуповувати те, що їм необхідно, моніторити, якої саме літератури потребує місцевий читач. А потребує він не лише сучасної української та перекладної художньої літератури, а й спеціалізованої, яка допомагатиме розвиватися членам місцевих громад. До того ж не чекати, коли їм раз на рік придбають книжки, а купувати тоді, коли вони з’являються. Книжку видають, про неї говорять, до неї є інтерес — більше шансів, що люди прийдуть і пошукають її в бібліотеці. Читачі матимуть нарешті що читати, і стане зрозуміло, чого вони ходять у такі заклади. Така своєрідна децентралізація та передача можливостей і повноважень самим книгозбірням уже давно на часі, проте держава не поспішає і відверто боїться поки що вдаватися до горизонтальної практики.


31 жовтня цього року Український інститут книги, на який покладено виконання програми поповнення фондів публічних бібліотек, оголосив результати цього процесу. 27 жовтня експертна рада згаданої програми на своєму засіданні одноголосно схвалила закупівлю 741 назви книжок від 92 видавництв на загальну суму майже 120 млн грн. У бібліотеки потрапить удвічі більше екземплярів, ніж торік, а одна закуплена книжка припадатиме на 40 осіб читачів. Але й тут не все так просто і райдужно, як хотілося б. Як повідомляють в УІК, кошти на придбання книжкової продукції в його кошторисі на 2018 рік не передбачені й мають бути перерозподілені у встановленому Бюджетним кодексом України порядку з інших напрямів діяльності установи (з видатків споживання на видатки розвитку) в межах бюджетної програми КПКВК 1801560 «Забезпечення діяльності Українського інституту книги, випуск книжкової продукції за програмою «Українська книга». З цією метою Мінкультури підготувало та надіслало на погодження до зацікавлених міністерств проект розпорядження Кабміну про перерозподіл видатків. Бюджетні кошти для закупівлі книжкової продукції і право укладати договори про закупівлю з’являться в УІК лише після погодження цього перерозподілу Комітетом Верховної Ради з питань бюджету, внесення Мінфіном відповідних змін до бюджетного розпису та затвердження паспорта бюджетної програми КПКВК 1801560 «Забезпечення діяльності Українського інституту книги, випуск книжкової продукції за програмою «Українська книга» на 2018 рік у новій редакції (спільний наказ Мінкультури та Мінфіну).


Цивілізованість і підвищення якості життя полягає не лише у зведенні нового ТРЦ чи чергового житлового «шанхаю». Міста без шкіл, лікарень, театрів, музеїв, спорткомплексів та бібліотек мертві. Так само прагнення до швидкого здобуття влади та входження в історію не дорівнюють одне одному. Очевидно, ті політики, які витрачають забагато своїх ресурсів на те, що промовляти із сітілайтів на кожному розі, забувають, що не реклама, а зведені ними бібліотеки та університети закарбують їхні імена в історії на віки, а поряд із цим надійно зцементовують підмурівок самостійної держави.