Культура

  ▪   Ганна Трегуб

Луїджі Дзойя: «Час подумати не про зростання, а про якість того, що відбувається навкруги»

Італійський психоаналітик Луїджі Дзойя розповів Тижню про можливості свого наукового методу в оцінюванні сучасного стану культури й політики, колективну параною та її прояви в сучасних європейських політико-соціальних реаліях.
Матеріал друкованого видання
№ 28 (452)
від 14 липня, 2016

Поява психоаналізу докорінним чином змінила уявлення людства про свою психологію та культуру, а також про психологічні патології та підходи до їх подолання. Сьогодні психоаналіз радше клінічна практика, ніж діагностика колективних проблем у царинах соціокультурного та соціополітичного життя?

— Нагадаю, що він з’явився понад 100 років тому передусім як відповідь на проблеми культури. На той момент Зіґмунд Фройд відкрив, що сексуальність, зокрема жіноча — представниць освіченого класу, штучно надміру обмежена. Таким чином, проблема, з якою він зіткнувся, мала виразно культурне забарвлення. Потім сталися великі потрясіння Першої та Другої світових війн. Я належу до повоєнного покоління Італії, яке ще називали «генерацією 1968 року». У США 1960-ті й 1970-ті означали в культурному сенсі дуже багато, а для Франції та Італії кінець 1960-х, зокрема 1968-й, став часом потужного політичного руху. То був час великих інтелектуальних дискусій, коли йшлося про різні типи звільнення. Звісно, доволі часто про нього говорили всілякі марксисти. Але йшлося про свободи не лише суспільні, а й особисті — кожної людини. Це те, чого торкався так званий фройдо-марксизм. Коротше
кажучи, речі й теми, актуальні понад півстоліття тому, нині зникли з пам’яті.

Читайте також: Лабіринти несвідомого

Психоаналіз був і є одним із прикладних інструментів вивчення проблем культури. Я не належу ані до фройдистської, ані до марксистської традиції, бо є юнґіанцем, і маю сказати, що Карл Юнґ, на відміну від свого попередника й учителя Фройда, запропонував концепт колективних психологічних явищ, зокрема «колективного несвідомого» й архетипів. Психоаналіз — одна з найбільших революцій ХХ століття. І вона не пролила ані краплини людської крові, не поглинула купи грошей. Цей аспект дуже важливий, зокрема, і сьогодні. Йому я надаю особливого значення у своїй роботі. Наприкінці ХХ століття психоаналіз багато в чому повернувся до клінічної практики, як це було в часи Фройда. Кажучи Юнґовою мовою, такий шлях є дуже спрощеним, бо ж явище, про яке ми говоримо, складне й багатовекторне. Робота з пацієнтами — лише один зі способів можливого застосування методу. Фройд свого часу зазначав, що це тільки одна з форм його використання, зовсім не головна.

Реалії та проблеми сьогодення інші, ніж у часи Фройда, Юнґа та їхніх учнів. Якщо індивідуальна психологічна допомога не головне в діяльності психоаналітика, то в чому ще причина звертатися до психоаналізу сьогодні?

— Як на мене, то ліпше говорити не про застосування, а взагалі про потребу в певному явищі. Ніхто неплатитиме за те, щоб покласти ціле суспільство на кушетку до психоаналітика. У такому сенсі про соціум мають дбати політики.

У 2001–2011 роках я працював над темою су­спільної параної в сучасності й історії. Інтерес до цього в мене з’явився після 11 вересня 2001 року, терористичних атак «Аль-Каїди», бо тоді я жив у Нью-Йорку. Потім почав досліджувати параноїдальні реакції, що були пов’язані не так із тією добою, як із наступною. Питання не в тому, чи були Усама бен Ладен і радикальні ісламісти параноїками. Виробити власне бачення тут неважко. Проблема в іншому: реакція суспільства на те, що сталося, була доволі наївною, і це стосується не лише звичайних громадян, а й тих, хто мав право ухвалювати важливі рішення. Узяти хоча б дії тодішнього президента Буша: в Іраку було розпочато війну, яка не вирішила нагальних проблем, не змінила ситуації на краще, а породила ще більше параної, страхів та нездорової реакції. Це той пункт, від якого я відштовхувався у своїх дослідженнях.

ми не перестаємо шукати цапа-відбувайла, уособлення всесвітнього зла, бо так простіше. Коли йдеться про глобальні зміни клімату, усі ми своєрідні злочинці

Нещодавно я порівняв соціологічні дані американського центру REW із даними Eurostat, і виявилося, що дедалі більше людей переймається проблемою ісламського тероризму. Результати опитувань, проведених цими організаціями, засвідчили, що людська уява в кілька разів збільшує реальний відсоток мусульман у тій чи тій європейській країні. У Німеччині, скажімо, вони становлять 6,9% населення, тоді як у суспільній уяві німців — аж 19%. В Угорщині фактично мешкає 0,1% прихильників ісламу, тоді як громадська думка бачить їхню частку на рівні 7%.

Повернімося до питання психоаналізу та психопатології. Свого часу Карл Юнґ для пояснення певних проблем використав термін «проекція». Практично кожна особа так чи так приборкує свою неконтрольовану агресію, проектує її, наприклад, у вигляді читання статей про кримінальні справи та злочини. Дотична до цього питання тема — якість сучасних мас-медіа та наслідки їхньої роботи. Рівень об’єктивності ЗМІ прямо пропорційний рівневі їхньої здатності проектувати у психоаналітичному розумінні. В Італії ми пережили 20-річний період правління Сільвіо Берлусконі, коли якість масових мовників, зокрема телебачення, істотно впала. Водночас загострилася криміногенна обстановка, хоча вона не є гіршою за об’єктивними показниками, ніж у решті країн Європи. Італійці вірять у те, що рівень злочинності в них удома вищий, ніж у Франції та Німеччині. Медіа країни не припиняють на всі голоси теревенити про її страшенний рівень злочинності. Ось вам і проекція в усій повноті.

Читайте також: Після 2015-го українці хочуть бачити в країні соціальну справедливість

У 1968 році, майже півстоліття тому, на одній із перших лекцій психоаналізу, які я прослухав, кілька учнів Юнґа розповідали нам, своїм студентам, про те, що будь-яка проекція завжди тримається на своєрідному «гачкові». Перебільшення в цьому випадку й у контексті, про який говоримо, я називаю параноєю, бо йдеться про радикальне проектування та роздування всього негативного тими людьми, психологічний потенціал яких найменший. Вони не здатні до внутрішньої саморефлексії, занурення в глибини власного індивідуального досвіду, аби потім проектувати останній назовні. Параноїдальний досвід, як на мене, типовий завжди. Наприклад, Гітлер у всіх можливих і неможливих гріхах та бідах звинувачував євреїв, проектуючи негатив на них. Расові переслідування мають схожу природу. Ку-клукс-клан на півдні США також вдавався до параноїдального шукання цапа-відбувайла, що призвело до суспільного набування антипсихологічного, антирефлексійного досвіду і практик, зокрема лінчування або погромів. Це своєрідна, як я кажу, «футбольна політика», найгірший аспект якої полягає в діях фанатів-хуліганів, коли їхню ворожнечу клуб проти клубу використовує у своїх потребах хтось сторонній. Збоку таке протистояння видається щонайменше диким. А коли зважити на факт, що його підживлюють політичні, параідеологічні мотиви, то явище набуває небезпечних обрисів. У психологічному сенсі в усіх таких ситуаціях присутні так звані параноїдальні диференціали, хворобливі фантазії, перебільшення і страхи. Така ситуація водночас і патологічна, і нормальна.

Ви стверджуєте, що колективна параноя безпосередньо пов’язана з кризою суспільств. Чим, на думку психоаналітика, є посилення таких феноменів, як популізм, радикалізм та євроскептицизм, найголоснішим проявом якого став нещодавній Brexit?

— Вихід Великої Британії з ЄС нікого нині не дивує. Пригадайте дискурс, який передував цій події, заяви Боріса Джонсона, що «Брюссель — це новий Гітлер» і що «британська королева також за вихід із Євросоюзу». Джонсона спробували примусити вибачитися за його висловлювання, проте безрезультатно. У The New York Times нещодавно з’явилася стаття, автори якої дослідили, що близько 85% матеріалів у ЗМІ на тему «залишатися чи виходити з лав ЄС британцям» були цілковитою нісенітницею, своєрідним анекдотом. Мовляв, Брюссель хоче тотально контролювати форму огірків і томатів, які вирощують країни спільноти. Нібито жарт, але такий, по якому щось лишається, як це колись довів Вольтер. Нацисти теж активно послуговувалися такою технікою. Все це, як на мене, глибоко перверсивна реальність. Я аж ніяк не сумую за попередніми часами, бо в них були два параноїки: Гітлер і Сталін. Європа, таким чином,
переживала й гірші часи, ніж сьогодні.

Читайте також: Для багатших і для бідніших. Зростання нерівності – одна з найбільших соціально-економічних і політичних проблем сучасності

В епохи, коли ще не існувало демократії, тирани та королі не мали потреби підтверджувати чимось свою владу в очах суспільств. Це необхідно політикам демократичної доби, котрі мусять хоч-не-хоч маніпулювати публікою. Джерелом передачі інформації стали медіа, і, коли вони набули масовості, почалося спрощення новин, статей. Найлегший його спосіб — знай­ти цапа-відбувайла. Далі аудиторія, передусім простий читач, який воліє не думати, погоджується з написаним, мовляв, таки правда, є оті «погані», яких треба позбутися. Це спрощення мало кілька історичних етапів. Усе почалося зі щоденних газет у Великій Британії та США, які в другій половині ХІХ століття стали жовтою пресою. Другий крок — перетворення радіо із засобу інформування суспільства на інструмент пропаганди, передусім руками фашистів, а далі вже нацистів та більшовиків. Третій — поява екранів різного штибу (ТБ та комп’ютерів) від середини минулого століття. Усе це разом творить ґрунт для сучасної м’якої параної. Важкою її формою, на моє переконання, були часи диктатур, які спричинили Другу світову війну. Та хоч би якою була параноя, все одно йдеться про хворобу. Нині багато говорять про переселенців. «Мігранти руйнують нашу країну» — ось гасло, яке чуємо повсюди в Європі сьогодні. Але не скрізь до нього однозначне ставлення. Узяти хоча б ту саму Німеччину, яка прийняла понад мільйон біженців та мігрантів. Вони не спричинили там більше терористичних атак, ніж було раніше.

Якщо говорити про інтернетизацію та комп’ю­теризацію, то це неоднозначні процеси. Хай там як, у цій царині присутній певний елемент демократичності. Очевидно, що інтернет може стати важливим інструментом горизонтальної демократії. Але не тільки її. В Італії нині є партія «Рух 5 зірок», яка виступає саме за такий тип народовладдя, але крім того й за вихід із ЄС. Цікаво, чи справді усвідомлюють її члени наслідки такого прагнення. І це після 50 років побудови тісної
економічної та безпекової співпраці.

Іще однією темою ваших досліджень є різноманітні залежності: від алкоголізму й до найекзотичніших. Чи змінилися вони якось у сучасної людини за 30–40 років? Що додалося до стандартного списку?

— Про це йшлося в першій із моїх книжок. Дослідження припадало на злам 1970–1980-х. Наш сучасник залежний від телебачення та екранів різних типів. Смартфони, планшети, ноутбуки… Знову звернуся до Юнґової термінології: у випадку щойно згаданого типу залежності йдеться про проекцію людини на себе саму. Баланс персонального в кожного індивіда дуже хисткий та вразливий, і в ньому є те, що проектується назовні. У певному сенсі більшість людства завжди була деякою мірою дитинна. Взяти хоча б релігію: людина завжди потребувала проекції назовні чогось харизматичного. Із настанням секуляризації приватизована в суспільствах релігія вже не є величезною потужною метафорою. Мільйони більше не вбачають у ній парасольку, образ колективного батька. Однак психоаналіз свідчить, що явище, яке існувало в людській спільноті тисячоліттями, не може зникнути за покоління-два, бо йдеться не про раціональні речі. Наука гарно пояснює факти нашого світу, але не все зводиться лише до неї. Ми потребуємо проекції потужних символів, і якщо з якоїсь причини цього не відбувається, людство починає шукати, чим перекрити таку потребу. Первісні анімістичні суспільства мали своїх богів при собі, поруч. Боги політеїстичної доби мешкали десь над людським світом, умовно кажучи, на Олімпі. Єдиний Бог монотеїзму був десь високо-високо, такий, що його ані уявити, ані намалювати. Сучасне суспільство демотеїстичне. Джерела цього феномену лежать у практиках обожнення народу (конкретніше — народних мас) різними як правими, так і лівими силами. Це теж своєрідна проекція. Сила такого явища може бути дуже руйнівною. Підміна божества ідеологією має схильність вибиватися з-під контролю. Нині залишається хіба що бути раціональнішими.

Параноя завжди містить елементи неспокою та нераціонального страху. На яких засадах може відбутися раціоналізація суспільного психологічного стану, заспокоєння? Що для цього можна зробити?

— Нині може посипатися вниз фондова біржа, та це аж ніяк не катастрофа. Колективна психологія — ось де лихо. Біда в тому, що немає простору, своєрідного вмістилища сенсів, де вони оновлювались би. Усі ми перебуваємо в часі постідеологій, постполітики, але, на жаль, не постнаціоналізму й не пострасизму. Все це досі тут, із нами, а простір для ерзац-ідеологій колосальний. Що тупішими вони є, то успішніше поширюються. Власне, я лише психоаналітик, а не пророк чи гуру. Невесело мені, коли мої колеги перетворюються на гуру різних сортів. Дуже багато чого стає зрозуміло зі статистичних зрізів щодо сприйняття чи несприйняття певних явищ суспільством. Ми досі потребуємо політики й політиків. Так, іноді це бруд, але подекуди краще мати справу з більш-менш традиційним, відносно цинічним, корумпованим, егоцентричним політиком, який, попри все це, знає свою роботу, ніж із абсолютно
новими явищами.

Коли доходить до реальності, люди не намагаються бути раціональними. Раціональне в цей момент виявляє себе якнайменше. Іще одна річ, пов’язана із суспільною параноєю, — міф про безкінечне зростання. Ми вичерпуємо ресурси своєї планети й водночас надалі хочемо, щоб економіка прогресувала. Проблема здорового природного дов­кілля вбудована в ці очікування. І полягає вона в тому, що поважати природу і зростати водночас нереально. Вочевидь, час подумати не про зростання, а про якість того, що відбувається навкруги. Думаю, вже нині всі ми витрачаємо більше у фінансовому та економічному вимірах, аби хоч якось зарадити проблемі зміни клімату.

Порівняйте страхи людей із приводу тероризму, ісламського радикалізму, з одного боку, та змін клімату — із другого. Я був у Нью-Йорку 11 вересня 2001 року, знаю, скільки осіб загинуло від нещодавніх терактів у Парижі та Брюсселі. Це трагедії. Наслідки глобального потепління — теж трагедія. Нещодавно було опубліковано нові дослідження щодо Південної осциляції, котру здебільшого знають як ураган Ель-Ніньйо. Вона цього року загрожує 60 млн населення. Здається, ніби проблемою номер один досі є тероризм. Річ у тім, що ми не перестаємо шукати цапа-відбувайла, уособлення всесвітнього зла, бо так простіше. Коли йдеться про глобальні зміни клімату, усі ми своєрідні злочинці. І от у цьому питанні скоєне зло на інших не спроектуєш. Якщо суспільство хоче бути здоровішим, то варто задуматися й уявити, як житимуть сьогоднішні діти в тих умовах, які ми всі для них створюємо в цей момент.

-------------------

Луїджі Дзойя — італійський психоаналітик, один із лідерів сучасної юнґіанської психології. Здобувши економічну освіту, у другій половині 1960-х здійснив своє перше соціологічне дослідження. Навчався й викладає в Інституті К. Ґ. Юнґа в Цюриху (Швейцарія). У 1998–2001 роках — президент Міжнародної асоціації аналітичної психології (IAAP). Його книжки («Виховання душі», «Народитися — цього ще не достатньо», «Вчинок Гектора», «Смерть Ближнього», «Параноя:
божевілля, що творить історію») опубліковані 14 мовами.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.