Культура

  ▪   Ганна Трегуб

Вітражі і боги. До 95-річчя Івана-Валентина Задорожного

Тиждень.ua побував на батьківщині відомого українського художника

Чи є в Україні свій Дієго Рібера? Є, і навіть не один. Монументальні мозаїки, які вже давно стали частиною обличчя українських міст, вітражі, настінні розписи і гобелени – це їхні творіння. «Коли мене покликали нещодавно виступити на радіо, розповісти спогади про чоловіка, то посипався град дзвінків від слухачів. Вони запитували, чому вони ніколи не чули про Івана-Валентина Задорожного, чому не відбувається виставок його творів», - розповідає Надія Яківна Задорожна, дружина українського художника-монументаліста, якому у купальський день виповнилося 95 років, і чий ювілей цього дня тихо відзначили у його рідному місті Ржищеві на Київщині. Її чоловік – митець, який творив поряд із Віктором Зарецьким, Аллою Горською, Опанасом Заливахою та цілою низкою інших, міцно вписаних в історію українського образотворчого мистецтва. Їхні життєві історії сукупно і поодинці ілюструють процес глибокої мистецької спадковості від часів українського авангарду 1920-х років і до тепер, усвідомлення самостійності і зрілості своїх творчих пошуків та експериментів, небажання сидіти в рамках глухого соцреалізму, і готовності боротися за свободу як власних думок і ідей, так і форми їхнього творчого вияву. Так, у хрущівську і брєжнєвську епохи вже не було сталінського тотального терору, але це не значило, що ніхто і ніяк не боровся з інакодумством, яке так чи інакше підважувало радянську систему. Творити із виразним українським національним колоритом, зображати важливі не для партії, а для українського народу постаті і події, та й ще робити це в манері і техніках, які не поступалися тодішнім світовим – пробачити таке було важко.

Про потребу розуміння контексту, коли йдеться про постать художника, йшлося як у виступах усіх тих, хто приїхав до Ржищева цьогоріч на святкування ювілею Івана-Валентина Задорожного, зокрема його рідних, яким вдалося зберегти колекцію робіт митця, а також колег за секцією монументально-декоративного мистецтва Національної спілки художників України. «Якщо охарактеризувати Задророжного як художника, треба сказати, що він був універсалом. В арсеналі виражальних засобів він знайшов і взяв собі ті, що все, що творив, вдавалося йому на високому художньому рівні. Він опанував багато технік, окрім живопису, про які він не лише знав, а й працював у них. Це й рельєф по бетону, вітраж, гобелен та багато інших. Це був сильний характер, за натурою нонконформіст. Він завжди йшов всупереч системі, і не боявся висловлювати свої думки вголос. За це його поважали навіть опоненти», - розповідає художник Олексій Григоров.

Читайте також: Маляр наших страхів

Він констатує той факт, що творчість Івана-Валентина Задорожного потребує детальнішої уваги і популяризації. Одна-єдина персональна виставка художника відбулася в НХМУ далекого 1991 року, до того ж існувала негласна заборона експонувати і купувати для поповнення музейних експозиції графічні твори цього художника, який 1965 року відмовився від успіху у єдиному визнаному і підтримуваному тодішньою владою жанрі соцреалізму. За розповідями рідних і колег, людина, яка в Голодомор лишилася сиротою, пройшла горнило ІІ Світової війни, за наклепом опинилася в радянському концтаборі, не могла оспівувати своїм пензлем партійних вождів і малювати веселих і одухотворених селян та робітників тоді, коли їх за фактом було загнано в нестерпні умови. Навіть попри те, що його вчителем реалістичного малярства був учень Федора Кричевського Сергій Григорьєв, автор полотен «Прийом до комсомолу», «Воротар» тощо. Найвідоміша робота Задорожнього середини 1950-х років – полотно «Богдан Хмельницький залишає в заставу кримському хану свого сина Тимоша», яке нині перебуває в Бахчисараському художньому музеї на теренах окупованого Криму.

З моменту середини 1960-х років Задорожній почав творити у системі координат, цілком відмінній від визначеної ідеологією радянської країни. Річ у тім, що його творче становлення як художника відбувається також під впливом учня Михайла Бойчука графіка і плакатиста Костянтина Єлеви та видатного сценічного графіка Анатоля Петрицького, авангардиста, твори якого на початку 1930-х виставляли в Європі та Америці, нині вже давно визнаного вельтмайстра. Очевидно, що навіть попри потребу виживати, мімікрувати та пристосовуватися вчителі Івана-Валентина Задорожнього передали йому хай навіть і латентно принципи і ідеї, радикально відмінні від закладених у соцреалізмі.

Читайте також: Не для себе одного

Ті твори, які він творить від середини 1960-х років, зокрема полотна, вітражі, гобелени,  в часи застою звучали як протест проти сірої дійсності та офіціозного псевдомистецтва. Про цей час згадує художник монументаліст Володимир Прядка, який був колегою Івана-Валентина Задорожного: «Із секції живопису він перейшов до секції монументального мистецтва. Живописці тих, хто вийшов за межі їхньої секції, вважали мало чи не за зрадників. Не було там ніякої зради навіть і близько. Було своєрідне зречення». Додає: «На той час секцію монументального мистецтва вважали антисоціалістичною, антирадянською. Перед усім тому, що секція уся була україномовна. Задорожній був серед тих, хто розвивав українське монументальне мистецтво. Я йшов у Зажорожного, Литовченка і Кириченка за плечима. Минув час – і раптом їх не стало. Побачив, що поперед мене немає нікого, і що тепер на мені відповідальність за те, чого вони мене навчили».

Володимир Татлін, Віктор Пальмов, Павєл Голубятніков (учень Пєтрова-Водкіна), Андрій Таран, Лев Крамаренко, Казимир Малевич, які приїздять до Києва в середині 1920-х років на запрошення ректора Київського художнього інституту Івана Врони, як може комусь видатися, не лишили в українському мистецькому середовищі значного сліду, проте це не зовсім так. «Навіть попри те, що 1930-го року з Київського художнього інституту (який певний час був художньо-індустріальним) пішли Бойчук, Малевич, Татлін, всі ті, хто мислив по-художньому нестандартно, їхній слід лишився. Їх фактично вижили з КХІ. Ректором на початку 1930-х років став Сергій Томах, який впроваджував настанову партійного керівництва, що київський художній інститут почав бути виключно інститутом образотворчого мистецтва. Тобто студентів вчили технікам станкового живопису, графіки, готували їх до служіння і творіння пам’ятників видатним державним діячам і партійним вождям.

Читайте також: Художник Антон Логов: «. Ми звикли говорити, малювати та зображувати виключно те, що бачимо»

Протягом таких десятиліть подібних творів натворили багацько. Не думаю, що у створеному є щось антиукраїнське за суттю», - зазначає Володимир Прядка. Він наголошує, що ту потужну мистецьку хвилю в українському образотворчому мистецтві, яку заклали згадані вище авангардисти, продовжують художники-монументалісти: «Григорій Довженко був учнем Бойчука, Степан Кириченко – учнем Андрія Тарана. Вони були колегами Івана-Валентина Задорожного». Конкретизує далі: «Бойчук багато працював із технікою фресок, а Андрій Таран, який був першому не лише колегою, а й товаришем з часів спільного перебування в Парижі, займався мозаїкою. Якби не Таран – до цього часу не було б потужної української школи мозаїки. Є ж певна спадковість: техніки і секрети ремесла передавалися від Тарана до Кириченка, а від нього – до наших молодих тоді рук. І слава богу, що так сталося, бо у 1960-1970-ті роки Україна не пасла задніх, бо в нас тоді були блискучі мозаїсти. Це мистецтво, я вважаю, не залежно від того, що створене у радянський час, не губить своєї цінності». «Батько був особисто знайомий і спілкувався з учнем Бойчука Онуфрієм Бізюковим, який мав у себе чудову колекцію творів видатного колориста, теж бойчукіста Кирила Гвоздика», - розповідає син Івана-Валентина Задорожного Богдан.

«В творчості він доганяв сам себе, або, за його словами, виростав сам з себе. Казав, що це зовсім не боляче. Багато працював, і йому це було цікаво. Бувало, прокидався вночі, ставав за мольберта, фіксував у ескізах побачене чи то уві сні, чи обмірковане за день»., - ділиться спогадами про художника його дружина Надія Задорожна. «Бувало, приходимо всі разом додому, а підлога його кімнати вся закладена ескізами. «Ну, художня рада, обирайте, що з цього найкраще», - просив він. З декількох десятків ескізів треба було вибрати один. Ми обирали Він слухав, дивися, вислуховував, далі казав ні, і вказував на один-єдиний обраний. Далі всі ті ескізи, які не пройшли його відбір, він викидав до смітника. Питали його, навіщо він так робить. «Навіщо збирати макулатуру?», - відповідав він».  Розповідає, що саме з вище описаної причини купа  ескізів і етюдів, створених ним після роботи над полотном «На місці минулих боїв. Мої земляки», роботу над яким закінчив 1964 року, потрапили на смітник, а не до особистої колекції. Власне, згадана робота художника – це також його своєрідний протест супроти художньої і сюжетної спрямованості радянщини, за якої усі, від вождів і до селян, усміхаються і дивляться у світле майбутнє. Для земляків Івана-Валентина Задорожного історична дійсність була немилосердною: спочатку Ржищєвом і довколишніми селами прокотилася колективізація і голод, далі – ІІ Світова. Саме там, у рідних місцях художника, прослався Букринський плацдарм, на якому у битві за Дніпро у складі «чорних рот» загинула велика кількість його земляків. Він не замовчував і не приховував того, що сталося, а фіксував це в своїх роботах. Так само не ідеалізував колгоспної каторжної праці. Серед розкиданих у різних містах України і колишнього СРСР робіт Задорожного є полотно «Битва за хліб», яка передає атмосферу колгоспного поля, на якому тривають жнива, і на яке насувається гроза, що може повибивати важко вирощене збіжжя. Земляки Задорожного зображені митцем на полотнах «Весілля» (1967), триптих «Мати» (1969), «Садкам цвісти» (1970). Низка ескізів до цих творів нині зберігається у музеї художника в Ржищеві.

У нефольклорному стилі художник створив доволі непересічний на момент створення проект – цілу шеренгу портретів видатних діячів української історії і культури, почасти навіть напівлегендарних. Атилла, князь Кий, Ярослав Мудрий, Петро Могила, Роксолана, Маруся Чурай, Козак Мамай, Нестор-Літописець, Максим Березовський, Григорій Сковорода – всі вони створили своєрідний, хай і не повний паноптикум картин і гобеленів за задумом автора. 7 липня разом збиралися друзі і колеги художника, аби привітати його з днем народження. За спогадами художникового сина Богдана, бував у цій компанії і Олесь Бердник, український фантаст, який часто у своїй творчості звертався до мотивів української дохристиянської культури. Хто знає, цілком можливо, що інтерес Івана-Валентина Задорожнього до аналогічної теми також не постав на порожньому місці.  «Він зробив серію робіт про язичницьких богів, через яких мав потім багато неприємностей, зокрема звинувачення в націоналізм», - розповідає дружина художника Надія. Йдеться про комплексне оформлення зали «Братина» київського готелю «Либідь», нині знищене. «Все повністю у цьому залі, від освітлення і енкаустики, живопису, багатофігурна композиція «Слава на світі хай сонцю буде!», в центрі якої стояв язичницький бог сонця Хорс, навколо якого літали Перун, Велес, живи і так далі, більше 20 різних богів, лавки і світильники, столи, на яких не повторювався орнамент, вітраж – цього нічого немає нині. Немає також і унікальної  кераміки, отих 3-5 варіантів столового посуду, одягу офіціантів, меню і музики, які мій батько придумав сам», - сумно констатує Богдан Задорожній. Додає:  «У 1990-х роках хлопці з купою грошей почали пиляти скульптури батька, які були вирізані з червоного дерева, на плахи. Щось кидали просто з третього поверху на асфальт, видираючи вмонтовані в стіни конструкції з м’ясом. Останні непорізані скульптури було вивезено на смітник при пивзаводі».

Ще одна цікава частина творчого доробку Івана-Валентина Задорожнього – це вітражі, до яких він не лише малював ескізи, а й які створював власноруч. Рідні художника розповідають, що він їздив на склозавод, де спілкувався з технологами, і сам варив товстелезне кольорове скло усіх відтінків. Вітраж «Наша пісня-наша слава», який прикрашає Палац культури у Кременчуку, площа якого складає 150 м², робили цілою родиною, розпилювали скло і монтували докупи. Ще один вітраж роботи художника знаходиться в Києві – це робота «Легенда про Кия» на станціях столичного фунікулера. «Коли вже чоловіка не стало, я вирішила проїхатися тими місцями, де знаходяться його роботи. До Білої Церкви, де встановлено його вітраж «Люди – бережіть землю!», пригадую, приїхала в непогожий дощовий день. Зайшла до тамтешнього палацу культури, а там і сліду дощу і мряки немає. Враження таке, ніби світить сонце. Отакий ось вітраж», - розповідає Надія Задорожна.

Більшість творів Івана-Валентина Задорожного нині зберігаються в його музеї у Ржищеві, а також у меморіально-художньому музеї «Хата», створеному зусиллями Лариси та В’ячеслава Брюховецьких у Києво-Могилянській Академії. Інші твори, гобелени та вітражі, розкидані Україною від її заходу до сходу. Каталогу творів та їхнього систематичного дослідження мистецтвознавцями поки що не існує. Іван-Валентин Задорожній – це фігура, яку нині потрібно повернути до сучасного українського культурного дискурсу. Місце у ньому для такої особистості знайдеться. А поки що над могилою художника на високому пагорбі над Дніпром, на ржищівському цвинтарі, де збереглися козацькі камінні хрести, шумлять абрикоси, лежать польові квіти, і немає жодного вінка від всієї української громади та політиків. Хоча відкрити для себе і світу Задорождного, як повернули собі Малевича – в її інтересах.  

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.