Культура

  ▪   Сергій Харинович

Суміш бітлів і вишиванок

У чому історична значущість українських вокально-інструментальних ансамблів 1960–1970-х років
Матеріал друкованого видання
№ 22 (446)
від 2 червня, 2016

Сплеск укрсучмузики. То самий кінець 1980-х — початок 1990-х. Мій внутрішній календар відносить ту епоху таки в 1990-ті. То було несподівано, свіжо... Воно виносило мозок начисто. Таке кльове . І українське. Українською! Хвала Всевишньому, ми не плугатарі з плугами! Не пітєкантропи фольклорні, що приречені на вимирання. Можна, виявляється, лабати українською, і це крутіше, ніж увесь той совйєт поп, рок.... Хух. Відлягло. Все нормально. Тепер заживемо! Тепер ми всім покажемо! «Ролінґ Стоунз» нарешті може спокійно йти на пенсію і їхати пити «Поляну квасову».

   І тут уже можна відразу переходити до «Червоної рути-89», наприклад. Але... Є одне але... Подумалося мені, що варто все-таки віддати шану тому, попередньому вибуху української музики. А він був. І був потужний.
   Для мене тодішнього, постперестроєчного чувачка, то був хлам вєтхозавєтний, не вартий ніякої уваги. Таке... Непонятно яке. Для лабання на весіллях у шалашах. Аби тітоньки мали під шо юхкати й місити ногами глиняний танцпол. Одне слово ВІА...

Дозволений хіпізм

Але я собі так думаю... (зараз думаю) ...без тих ВІА українська музика ще в 1970-ті зачєсала би па-русскі й тілько па-русскі. А українцям лишився б виключно прадідівський фольк, і то неглибокий. На рівні «Несе Галя воду». Застільний.
Феномен ВІА — то реально тема великого ґрунтовного дослідження фахових музикознавців, істориків, можливо, психологів. То був справді ­феномен.  

Кінець 1960-х — 1970-ті роки. Глухий совок. Глухіше не придумаєш. Якщо передивитися старі фото тієї епохи, переважно чорно-білі, спадає на думку, що життя було саме таке, чорно-біле. Дерев’яні іграшки й зима в кєдах... Залізна завіса. Таврування всього західного. Музики в тому числі як зброї масового враження. Усі ті «Сєгодня ти іграєш джаз, а завтра родіну продаш» були ідеологічним мейнстримом. А тим часом Госдеп спільно з МІ6 уже вальнув у світ широкий «Бітлз», аби роз’їсти мозок молоді. І тіко турбота партії та міцні кордони із совєцькими погранцями та німецькими вівчарками рятували совєцьку молодь від того, аби не перетворитися на моральних уродів. Масово. Таких, як їх малював журнал «Перець», патлатих і в кльошах.

Але та зараза якось усе одно мікродозами потрап­ляла в той концтабір під назвою «союз совйєтскіх соціялістічєскіх репаблік». Не знати як... Воздушно-капєльним путьом, може... Але попадала. А вкупі з ефектом забороненості то була зараза, що могла розвитися до рівня пандемії. Масовий хіпьож! Миру мир і квітку в дуло танку на постаменті... А хто корів доїти буде, а родіну защіщать, а поля орать? Догонять і пєрєгонять, виполнять і пєрєвиполнять? Славіть партію і вождєй? То то же. Традиційно шляхів боротьби з тим злом було два. 1. Тотальна заборона. Нє пущать і усьо! Сажать. 2. Підступно-хитропопий: «Єслі п’янку нельзя прєдотвратіть, єйо надо возглавіть»...

Жодний ВІА не став для наступних поколінь музикантів авторитетом. Попри всі прогресивні зачатки деяких із тих ансамблів, жоден із них не залишився актуальним протягом наступних років

Другий шлях завжди ефективніший. І панєслась! Вокально-інструментальні ансамблі. Як альтернатива буржуазним рок-гуртам. ВІА. Офіційно дозволені. Професійні й не дуже. При школах, будинках культури, військових частинах, заводах, параходах. Лабайте, шановні потенційні хіпарі. Лабайте, та не залабуйтесь. Бо ВІА — штука квадратно-гніздова. І згідно з ГОСТом мав мати худрука й певний репертуар. Мудро? А як же. І вовки не в напрузі, і вівці можуть блеяти. При цьому вовки строго контролюють, аби вівці блеяли виключно про траву, квіти, хороше життя та мир у всьому світі, ну й про любов. Бажано любов к родінє, але як уже вийде. Чим не хіпізм по-радянськи?

Настала епоха ВІА. А з ними ціла індустрія. Сов­йєтская промишлєнность, як дурна, кинулася штампувати електрогітари! Дивно, що взагалі електрогітара якимось чином прижилася в сересері. Як на мене, суто буржуйський інструмент.

Сересеру

пасували ансамблі народних інструментів. Балалаєчніки вкупі з ложечніками. Народні хори! Але партія сказала: нада, камсамол отвєтіл: єсть, промишлєнность погнала виконувати й перевиконувати випуск рок-інструментів... Пардон. Музичних інструментів для ВІА. Радянські гітари — то окрема тема. Такого дизайну Лео Фендер не зміг би придумати навіть у важкому галюциногенному сні під дією найважчих опіатів. А от дизайнери фабрик народних музичних інструментів могли. І куйбишевські сталєлєтєйщіки могли. Бо просто жили в суцільному, важкому галюциногенному сні...

І вони штампували той гітарний авангард пачками! Різні «Тоніки», «Аеліти», «Елегії», «Урали», «Форманти» ядовитих розцвіток із перламутровими накладками хлинули в роздрібну торгівлю й по різних палацах піонерів і ДК. І тогочасна молодь із превеликим задоволенням включилася в ту гру.

Слава вам, о українські ВІА! Честь і хвала! Не знаю, чим ви керувались, але вам вдалося протащити українську пісню в совкову реальність. Так, це не була чиста естрада. Так, її доводилося загортати у фольклорну обгортку. Додавати до гітар із барабанами цимбали й бандури, шити неофолькові костюми... Не суттєво. Суміш бітлів і вишиванок спрацювала. Їх не забороняли. Навіть навпаки. Часто-густо оті кобзи, смерічки, ватри, калини приписувалися до офіційних музорганізацій на кшталт філармоній та існували легально із зарахуванням трудового стажу й виплатою авансів і зарплат. З планом як на заводі й графіком виступів, що не залежав від кількості прихильників.
Як розвивався той український ВІА-рух? Двома словами й не скажеш. Розвивався.

Покопавшись трохи в інеті, от що викопав на тему «перший вокально-інструментальний ансамбль УРСР».

Початком того руху на наших теренах прийнято вважати 1965 рік. ВІА «Березень». От ці чуваки мали б бути знаними кожним вітчизняним меломаном. Хтось про них чув? Я донедавна ні. А то за суттю своєю такий собі фольк-рок був. Як співав один сучасний шоубізнесмен, «Від джерел до джерел...» Буквально роком пізніше починає лабати «Смерічка». Про «Смерічку», певно, знають усі шанувальники укрмузики. Є такі групи, які з першої пісні заходять слухачу. От це якраз про «Смерічку». Якщо хтось і отримав максимум від буму ВІА, то це ВІА «Смерічка». Принаймні серед українських ВІА. Від самодіяльного коллєхтіву, що лабав на танцях у Вижниці, до популярності на весь СРСР. Про «Смерічку» можна писати не те що окрему статтю — окрему книгу. З купою інтерв’ю, фото і DVD-диском на додачу. І ще багатотомник про творчість Івасюка окремо. Колись то буде зроблено. Вірю.

Кого ще можна згадати з тих мастодонтів, не заглядаючи у Вікіпедію? Канєшно, ВІА «Кобза». Згадав, зізнаюся, завдяки їхній спільній пісні з ТНМК «За нашов стодолов». Маркетингові ходи — вони такі. Працюють. На роль першого пра-рок-гурту претендує й ВІА «Еней». Перший чи не перший, то вже нюанси історичної науки. А для українського загалу гурт цікавий уже тим, що з нього вийшли такі метри, як Кирило Стеценко й Тарас Петриненко. А ще «Еней» офіційно звинуватили в буржуазному націоналізмі! Що на той час означало нєзамєдлітєльний закат творчої кар’єри. Так воно й сталося. Буржуазні вокально-інструментальні націоналісти ще певний час намагалися грати-співати, але поступово таки припинили своє існування. Тоталітарна машина у всі часи — річ безжальна. Так що Тарас Петриненко, наприклад, окрім своїх офіційних регалій може називатися заслуженим буржуазним націоналістом України. Чи народним... Як уже схоче. Новітній майже супергерой України, практично інтернет-мем Іво Бобул теж починав у ВІА. ВІА звався «Жива вода». Прописка — Чернівці. У нормальних умовах до історичних книжок точно мали б потрапити такі чуваки, як ВІА «Гуцули». По-хорошому то перший хард-рок-гурт нашої країни. Але в аннали ця коломийська формація мала б потрапити не так за ідейне наслідування цепелінів, як за впровадження в пісні місцевої говірки й місцевого сленгу. Ага-ага. Ніхріна не «Брати Гадюкіни» то зробили перші. Тримайте шмат тексту:

Я їхав з Станіслава
Мав шєпку з нутрії,
В автобусі на лавці
Лишив собі її,
І лєг я трохи спати,
Бо дуже був трудний,
Просив, аби збудили,
Як будем в Коломиї.
Збудили в Коломиї,
Я мац туда, суда
За голову і ми всі,
А шєпки вже нема.
Я всіх людей питаю
Про шєпку з нутрії
А всі відповідають,
Шо якійсь украв її.

Самородки. Але то радше виняток. Загалом пласт ВІА був ідеологічно й музично причесаний. Система намагалася тримати той рух під контролем. Ба навіть більше, примусити працювати на себе. Тому часто-густо в репертуарі були різні пісні про лєнінпартіякамсамол, як-от «Пісня про Шорса» ВІА «Візерунки шляхів» чи «Магнітка» ВІА «Ватра». Вокально-інструментальні ансамблі були без перебільшення в кожному місті совєцької України. Не знаю, як кого, а мене просто таки радують географія і самі назви ВІА.

ВІА «Світязь» (Луцьк)
ВІА «Медобори» (Тернопіль)
ВІА «Арніка» (Львів)
ВІА «Ватра» (Львів)
ВІА «Калина» (Черкаси)
ВІА «Ровесник» (Кременчук)
ВІА «Опришки» (Івано-Франківськ)
ВІА «Музики» (Ужгород)
ВІА «Краяни» (Полтава)
ВІА «Карпати» (Чернівці)
ВІА «Водограй» (Дніпро)

Втрачена спадковість

Природний, як для наших широт, процес — прогресивні музиканти з часом переходять у категорію народно-заслужених-офіціозно-обласканих старих пердунів. Саме так я, будучи підлітком, і сприймав колись авангардових і супермодних Яремчуків, Зінкевичів і різних інших левкодутківських. Але то в 1990-х. А в 1970-х «Червону руту» не шукали вечорами всі 15 республік свабодних вкупі, включаючи «вєлікаю русь». І нонче потомки вдячні ВІА за їхній внесок в українську культуру. Тут без сарказму. Дуже шкода, що той пласт ніяк не задіяний у сучасних масмедіа. От не задіяний і все. А він заслуговує на увагу. ВІА-фм могло б собі спокійно існувати у вітчизняному ефірі... Заради цікавості прошерстіть інет. Забийте в пошук, наприклад, ВІА «Світязь» «Співанка» чи ВІА «Арніка» «Марія». А вже пісні Івасюка — це просто хіти. «Два перстені», наприклад, що їх співає молода Ротару. Кайфовий олдскульний саунд.
Про 1980-ті вже згадували. Епоха застою. До української музики теж можна той термін застосувати. Як на мене, глобально нічого цікавого не відбувалось у ті роки на офіційній сцені. Вокально-інструментальні ансамблі поприписувалися до філармоній та палаців культури й потроху полабували свій репертуар із 1970-х. Нові пісні, канєшно, робились. Але то були все одно пісні зразка 1970-х. Ті віашні пісні як совєцькі «Жигулі». Вдала модель, то чого щось нове придумувати? Їде і їде. Ну й на додачу совйєтская ідеологічна машина не надто раділа тому, що пісні українською співає вся страна совєтов. Куди ж таке годиться! Хватіт. Астанавітєсь! І понеслась історія по новому колу. Хочеш нормально почуватися — співай па-русскі. І заспівали. А як же. Хто не заспівав, залишився працювати в межах своєї області. А в утрєнніх поштах уже лунали юріїантонови, аллипугачови, лєонтьєви з барикіними й прочая львилєщєнкі. А з ними вкупі умовно наші Ротару Софія з лавандою, Гнатюк Ніколай із барабанщік (п)лох...  

Ну а що? То ж музиканти, а не дисиденти-революціонери. А сам? Канєшно, по Софії Михайлівні я не торчав, але й якоїсь патріотичної музики, та ще й української не вишукував. Мало того, навіть не міг собі таку уявити. Провінційному, доморощеному патріотові вистачало факту, що до того чи іншого совкового шлягеру доклався хтось із українців. Тобто патріотизм як явище був присутній у душі юного отрока. Але це був такий... Кволенький, карлик-уродєц. Недоразвитий. Але таки був, мій патріотизм. На рівні розмов: «А Сєров, оказується, наш. Десь із Миколаєва. Ага. І Лєонтьєв наш. Точно. Мама казала. А той, Тітомір, точно наш. І Кузьмін...»

А шо ВІА?  Естетика ВІА вже в другій половині 1980-х сприймалась як щось важко-психотропно-рагульське. Таке, яке не варто жодної уваги. Музло офіціозних отчьотно-виборчих концертів.

Найгірше, як на мене, те, що не відбувся якийсь такий... музичний зв’язок поколінь. Жодний ВІА не став для наступних поколінь музикантів авторитетом. Попри всі прогресивні зачатки деяких із тих ансамблів, жоден із них не залишився актуальним протягом наступних років. Не кажучи вже про комерційний бік успіху. Музиканти вокально-інструментальних ансамблів жили практично окремо, а молоді музиканти — абсолютно окремо. Пересікалися вони хіба що на ниві музичного барижнєчєства, де старші, споглядаючи звисока на малолєток, хто як міг наживалися на них, продаючи останнім музичний хлам замість ділитись якимось досвідом.

І в переліку композицій середньостатистичного українського меломана навіть по приколу знайти хоч одну композицію ВІА було нереально. Мезозой вокально-інструментальних ансамблів непомітно, без шуму й пилу, відійшов в аннали історії.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.