Культура

  ▪   Спілкувалася: Богдана Романцова

Алоїз Принц: «Більшість німців хочуть бачити Україну в ЄC»

Алоїз Принц — один із найавторитетніших біографів нашого часу. Автор життєписів Германа Гессе, Франца Кафки, Ісуса Христа, Терези Авільської відвідав цьогорічний «Книжковий Арсенал», на якому презентував переклад книжки «Ханна Арендт або Любов до світу» («Темпора»). Напередодні дебюту Принца в Києві Тиждень поговорив із ним про «Книжковий Арсенал», видавничу справу в Німеччині та імідж України в очах німецьких інтелектуалів.
Матеріал друкованого видання
№ 20 (444)
від 19 травня, 2016

Ваші біографії читають не лише дорослі, а й підлітки. Яке воно — молоде покоління німців? Чи відчуваєте ви те, що американці називають generation gap — прірвою між
поколіннями?

— Молоді люди неймовірно відрізняються від нас. Вони менш зацікавлені в літературі й менше про неї знають, ніж моє покоління. Зараз юних німців дуже складно чимось вразити, адже вони звикли до неймовірних візуальних ефектів і постійної зміни кадрів. Якщо раніше розповіддю можна було захопити школярів, зараз їхньої уваги вистачає хвилин на п’ятнадцять, а тоді лектор має продемонструвати щось візуальне, щоб не втратити аудиторії. Найлегше помітити зміни в громадському транспорті: якщо років десять тому в метро можна було побачити чимало молодих людей із товстими романами в руках, то зараз майже всі дивляться в екран смартфонів. Facebook — головний ворог книжкового ринку в Німеччині. Письменникам доводиться пристосовуватися до формату коротких меседжів, тому деякі мої знайомі принципово не пишуть книжок обсягом більш як 70–80 сторінок. Що коротша книжка, то більше шансів, що її куплять.

Американський письменник і біограф Норман Мейлер стверджував, що варто писати про тих, кого згадують у недільних газетах. Чи могли б ви написати біографію зірки?

— Я завжди досить довго обираю, кого представити публіці, адже ця людина має чимось зачепити не лише мене, а й читача. До того ж мені жити з цим героєм щонайменше два роки. Звичайно, харизма персонажа — найважливіше для автора, проте тут не йдеться про зірок щоденних хронік, вони мені нецікаві. Понад те, живі селебриті завжди прагнуть нав’язати біографові чітку інтерпретацію свого життя, а це для мене неприйнятно. Адже я хочу
розповісти читачеві цікаву історію, а не просто переказати чужі слова.

Читайте також: Алекс ван Вармердам: «Коли пишу сценарій фільму, емоції — останнє, що мене цікавить у цей момент»

Щороку видавництва намагаються створити нову зірку чи оживити стару. Іноді мені здається, що в них є to print list, у якому позначені всі дні народження, дати смерті й важливі події з історії Німеччини. Наприклад, у 2017-му виповниться 500 років від публікації «95 тез» реформатора церкви Мартіна Лютера. І кожне німецьке видавництво хоче до цього часу мати біографію Лютера, бо її, швидше за все, куплять. До мене впродовж цього року вже п’ять разів зверталися з пропозицією написати про Лютера, проте я відмовився. Треба розуміти, що коли ти погоджуєшся на «ювілейну біографію», то стаєш одним із сотні німецьких письменників, які напишуть про
визначену особистість у визначений час. А я не хочу бути одним із сотні.

А як у Німеччині з видавничою політикою? Чи є програми підтримки окремих проектів? Чи складно видати книжку, не розраховану на широкий загал?

— Жодних державних програм підтримки в нас немає, тож усі видавництва працюють за схожою схемою: спочатку видають бестселер, а потім перекидають кошти з бестселера на видання цікавого, але неприбуткового тексту. До того ж, на перший погляд, збиткова книжка може раптом стати бестселером.

У Німеччині деякі тексти виходять не один раз, а кілька, але це називають не перевиданням твору, а новим варіантом тексту, навіть якщо змінено лише назву. Автор змінює назву, обкладинку, і той самий текст публікує вже інше видавництво як нову книжку. Це непоганий підробіток для професійних письменників. Ось чому в мене спочатку вийшла «Beruf Philosophin oder Die Liebe zur Welt» («Професія філософа або Любов до світу») у видавництві Beltz und Gelberg, а за кілька років — «Hannah Arendt oder Die Liebe zur Welt» («Ханна Арендт або Любов до світу») в Insel-Verlag.

Проте не все так просто: кожен автор має бути готовий до ризиків, адже ти ніколи не знаєш, яка книжка стане бестселером, а яка не принесе жодних прибутків. І тоді доведеться шукати приватний грант або письменницьку резиденцію, щоб протриматися ще кілька років, поки не вийде новий твір.

А що в Німеччині вважають бестселером?

— У нашій видавничій справі є досить чіткі визначення. Бестселер — 50 тис. проданих примірників, середня книжка — 5 тис., менше — це неприбутковий проект.

Американський філософ Баррі Сміт писав, що німецька мова є мовою філософії, тому Гайдеґґера, Фіхте, Геґеля майже неможливо адекватно перекласти англійською. Чи згодні ви з тим, що саме мова визначає характер філософії? Чи могли б ви писати свої біографії, наприклад, англійською?

— Мушу визнати, мені неймовірно складно говорити про філософію англійською. Мої книжки перекладені багатьма мовами, навіть китайською, проте не англійською. Філософія нашого часу багато в чому базується на лексиці ХІХ століття, тож у всьому винний Геґель, його перекласти майже неможливо.

Читайте також: Солвіта Кресе: «Питання про ідентичність Європи знову набуває нетривіального значення»

Як на мене, мова визначає не лише філософію, а й культуру загалом. Саме тому перше, що наша держава пропонує біженцям, — це навіть не робота, а безплатні курси німецької мови. Якщо вони хочуть інтегруватися в німецьке суспільство, мають насамперед знати мову.

Не секрет, що велика частина європейських політиків вважає Україну таким собі «гидким каченям», яке ніколи не потрапить до ЄС. Чи мають європейські інтелектуали такі самі упередження, як і політики?  

— Європейські політики страждають від роздвоєння особистості: з одного боку, всі неймовірно активно підтримували Майдан, з другого — більшість наших можновладців не бажають бачити Україну в ЄС. І зовсім не тому, що ви не відповідаєте певним стандартам, просто Німеччина боїться посваритися з умовним «радянським союзом», який поруч із вами. Україна є нейтральною зоною між Європейським Союзом і радянською територією, а якщо ми дозволимо вам бути частиною нашого простору, то наш кордон уже стане кордоном із «радянським союзом». Тож політики воліють не ризикувати й не особливо перейматися майбутніми перспективами України.

Щодо інтелектуалів тут ситуація кардинально інша. Їм не доводиться бути такими дипломатичними, як політичним лідерам, тож вони активно підтримують Україну. Чимало моїх знайомих під час Революції гідності відвідали Київ, щоб постоя­ти на Майдані поруч із вами й показати свою солідарність. Щоправда, про інтелектуальний і письменницький рух в Україні ми майже не знаємо. На Франкфуртському книжковому ярмарку можна почути кілька українських прізвищ, проте широкому загалу вони невідомі. Але ви маєте знати: ми не схожі на Нідерланди, більшість німців хочуть бачити Україну в Євросоюзі.

Продовжимо тему закритості старої Європи. Спільний простір ЄС передбачає не лише економічну співпра­­цю, а й культурні взаємні впливи. Чи відчутні вони зараз? Чи, навпаки, кожна країна намагається законсервувати, вберегти особливості власної культури за будь-яку ціну?

— У Німеччині ми відчуваємо вплив насамперед американської культури й культури сусідніх країн, тобто в нас чимало французького, але зовсім немає британського. З локальним патріотизмом ситуація дещо складніша: останніми роками через проблеми з біженцями з’являються радикальні угруповання, які виходять на вулиці з до болю знайомими словами «Німеччина тільки для німців». Щоб відділити себе від цих груп, решта наших громадян намагається дуже обережно вживати слово «патріотизм». Я бачив у вас величезну статую жінки з мечем (йдеться про монумент Батьківщина-мати. — Ред.) — от у нас таке неможливе. Це надто відвертий вияв агресивного патріотизму.

Читайте також: Фенелла Роуз: «Бізнес зацікавлений у тому, аби мати освічених співробітників, безпечне довкілля і сенс, який об’єднує тих, хто працює у ньому»

В Україні ми досі відчуваємо наслідки «буття колонізованими», тож доводиться долати численні комплекси вторинності, зокрема й у культурі. А чого доводиться позбуватися сьогодні німцям?

— У Німеччині є певна глобальна проблема: ми не можемо говорити про травми минулого, поки не мине 30–40 років, тобто поки не піде покоління, безпосередньо причетне до цих травм. Коли я написав книжку про Ульріку Майнгоф, її не хотіло брати жодне видавництво. Деякі видавці відверто мені зізнавалися: «Якщо наші відвідувачі побачать книжку про Майнгоф на вітрині, вони більше ніколи не прийдуть у нашу книгарню». І лише коли з’явилася праця Бутца Пітерса про той час, тему 1960-х було легітимізовано.

Про фашизм ми змогли говорити наприкінці 1970-х. Про рух 1960-х — кілька років тому. Тож про нинішні проблеми, наприклад біженців, зможе писати лише наступне покоління. Крім того, нам доводиться постійно мати справу з фактом розділення території в минулому. Західні німці досі кажуть про східних «östisch» («східняки»), а східні про західних — «snobistisch» («сноби»). Мені здається, що стіна впала в 1989-му, проте по-справжньому Берлін об’єднається лише років за 30.   

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.