Культура

  ▪   Вячек Криштофович-молодший

Жнива, або Масова евакуація. Що музичний світ уже встиг втратити в 2016-му

Початок року статистично та природно є часом, коли більше людей іде з життя, ніж зазвичай. Утім, 2016-й переповнював смертю просто з 1 січня, і, здається це не припиниться й після Великодня. Або взагалі не припиниться, бо видатні музиканти (актори, письменники, та й будь-хто ще) не молодіють.
Матеріал друкованого видання
№ 19 (443)
від 12 травня, 2016

Може, хтось пам’ятає шедевр режисера Інґмара Берґмана «Сьома печать»? Там поруч із головним героєм час від часу з’являється Смерть. Дедлайни не для неї: вони грають у шахи. У 2016-му їй, мабуть, винесли догану й сказали, що час працювати. Або ж у Бозі намітився дуже масштабний фестиваль. Він нарешті відчув увесь смак джазу та рок-н-ролу.

Ми — земні — якось не поділяємо намірів Господа. Початок став такими собі «жнивами». Один журналіст зауважив, що ця «смертна» серія 2016-го схожа більше на «масову евакуацію» велетнів від музики. За чотири місяці смерть «вичистила» музичний Олімп років на п’ять вперед.

Вони, померлі, вже навіть знецінили смерть як таку, адже якщо надто часто повторювати «пішла ціла епоха», то це звучить уже не так «серйозно».

Читайте також: Олександр Ярмола: «Я не пропоную нікого нагинати біля стінки»

Хоча в 2016-му статистично смертність зросла відсотків на чотири порівняно з попередніми роками, відомих людей стало йти щодалі більше. Приміром, редактор відділу некрологів на BBC Нік Серпелл зауважив, що ще 2012-го за перші чотири місяці року він видавав 5 обітуаріїв, у 2016-му їх уже 24 за той самий час. І чи вважати це культурною катастрофою?
Мозком можна зрозуміти, що більшість «старих», справжніх поп- та рок-зірок народилися... доволі давно, а якщо помножити це на «здоровий» спосіб життя переважної частини з них, то все більш-менш логічно. Але то були справжні зірки або ж не надто відомі герої: свій статус вони заробили реальними справами, а не кількістю лайків у Facebook та переглядів на YouTube (хоча й це не так погано). Мабуть, не слід скиглити, що артистів такого масштабу вже не буде. Ми цього не знаємо. Але варто бодай суб’єктивно згадати тих, хто пішов за чотири місяці 2016-го.

Пол Блей (3 січня. 83 роки)

Піаніст і композитор, один із піонерів фрі-джазу, якого всі бояться вже понад півстоліття. Насправді боятися нічого, адже Блей умів поєднати логіку та вишуканість Клода Дебюссі або Шопена з найрадикальнішими, алогічними й атональними «хвилями» початку 1960-х. Його ім’я відоме переважно просунутим меломанам. Утім, внесок у культурну спадщину XX століття десь на клітинному рівні.

П’єр Булез (5 січня. 90 років)

Французький композитор, диригент і піаніст. Родом не з найбіднішої сім’ї, тому виходив до диригентського пульта не по гонорар (а він був чималим) і робив усе, що заманеться. В академічних колах його навіть охрестили enfant terrible.
Царина Булеза — сучасна академічна музика.

Читайте також: Docudays: Холодний душ для ведмедика

Він диригував чим завгодно — від Дебюссі до творів екстраординарного рокера Френка Заппи, включаючи чи не всіх радикальних композиторів початку й середини XX століття. Це один із небагатьох представників академічної школи, слава якого була не менша за рок-зірку. Навіть якщо не цікавитеся академічною музикою, вам усе одно хоч колись траплялося на очі це ім’я.

Девід Бові (10 січня. 69 років)

Бові помер через два дні після виходу його альбому «Blackstar». Він понад рік боровся з раком печінки. Вперше британець Бові, мегазірка рок- і поп-музики, потрапив на чільне місце в американських рейтингах... через два дні після своєї смерті. Впродовж доби його новий альбом або ж пісні з нього купили понад 6 млн людей. Мабуть, він дивиться з неба й сміється з того, яким цинічним і недолугим є цей світ. Хоч би скільки Бові прив’язували до рок-н-ролу (що є правдою), перед записом останнього альбому він і його продюсер Тоні Вісконті слухали хіп-хоп, аби не бути «надто рок-н-рольними». Понад те, Бові в той час дуже тусувався з нестандартними джазовими виконавцями. Ой, знову ці «кляті джазмени». Але саме вони награли його останній «Blackstar». Цей диск став украй нестандартним не лише для музичної індустрії, а й для самого автора.

Читайте також: Сергій «Колос» Мартинюк: «Багато хто називає Волинь «концертною ямою»

Звісно, смерть музиканта «вибухнула» в медіа гучніше за решту всього можливого в ті дні. Утім, погодьтеся, що з 1967-го по 2016-й ця людина встигла зробити чимало різного, неординарного та яскравого.

Сер Джордж Мартін (8 березня. 90 років)

«П’ятий Бітл» — так його звали всі причеті до The Beatles. Ще до того як Мартін вирішував, чи брати мало кому відомих підлітків The Beatles під свою опіку, він встиг у тій самій студії поназаписувати класичної та сучасної британської музики. З «Бітлами» порозумівся дуже скоро. Спершу будучи скептичним щодо них, створив із ними, мабуть, одне з найнепересічніших явищ культури XX століття. Навіть грав для їхніх альбомів на роялі, доки ті самі не навчилися, робив аранжування пісень та купу всього як старший соратник, у якого музичного досвіду значно більше, ніж у ліверпульських вундеркіндів.

На його рахунку непоганий список хітових

робіт і до, і після The Beatles. А також безліч робіт у царині класичної музики (також він писав власні симфонічні твори).

Наприкінці кар’єри Мартін не давав інтерв’ю, менше бував у студії, але видавав власні диски як продюсер. Якщо поглянути на його здобутки (не лише поп- або рок-хіти, які він продюсував, а іноді й сам писав упродовж півстоліття), складається непристойно довгий перелік. Лицарське звання йому дали за внесок у світову культуру в 1996-му.

Коли 1967-го після запису «Strawberry Fields Forever» хтось у студії зауважив, що в The Beatles пісня записана в двох варіантах у різному темпі, у різних тональностях і з різним аранжуванням, Джон Леннон, полишаючи студію з друзями-колегами, з усмішкою пробурчав щось на кшталт:

«Та ну, Джордж усе зробить».

Помер сер Джордж Мартін від старості, мирно, уві сні. З репутацією чи не найкрутішого продюсера на всі часи. Про його смерть першим, хоч як дивно, у своєму Twitter повідомив барабанщик The Beatles Рінґо Старр.

Принс (21 квітня. 57 років)

21 квітня Принс Роджерс Нельсон зробив те, що дуже любив: знову шокував і спантеличив світ. На жаль, востаннє. Якщо ви знаєте Принса лише за його кліпами та хітами, то майже нічого про нього не знаєте. Ви навіть не всі хіти знаєте, які музикант написав для інших виконавців. Згадати хоча б «Nothing Compares 2 U», яку прославила на всі часи ірландка Шинейд О’Коннор. Його найбільший хіт — пісня «Purple Rain», відтак уся музична спільнота понад тиждень була «розфарбована» в пурпуровий, уся преса невгамовно й досі пише про Принса, а деякі радіостанції навіть крутили його музику цілодобово. Яскравий провокатор, у якого був комплекс людини з малим зростом, що випромінював гіперсексуальність, — це його публічний імідж. Після смерті люди почали розповідати, яким він був насправді. Приміром, дуже прихованим філантропом...

Принс — абсолютно фанковий і соуловий за своєю суттю виконавець, коріння творчості якого в чорній церковній культурі музики спірічуел та госпел. Хоча й міг спокійно заграти класичне гітарне соло Еріка Клептона в пісні Джорджа Гаррісона «While My Guitar Gently Wheeps»... Або ж приїхати на один із найбільших джазових фестивалів North Sea Jazz Festival інкогніто й просто «підсісти» до когось із виконавців, заявлених в афіші, та поджемувати. Ні, Принс жодним чином не був схожий на типового джазового гітариста/піаніста/вокаліста. Утім, джазмени його обожнюють (не за кліпи в телевізорі). Наприкінці минулого року вони навіть влаштували концерт-триб’ют для Принса. Мабуть, сам музикант не знав про той концерт. І хоча пік його слави припав на 1980–1990-ті, той факт, що артиста вшанували й сьогодні-вчора, — не як поп-зірку з обкладинок таблоїдів, а як видатного музиканта, — свідчить сам за себе. Навіть Майлз Девіс був фанатом Принса. І це було взаємно. У 1986-му вони трохи співпрацювали.

Помер у рідному Міннеаполісі (місто Чанхассен) у ліфті власного будинку, який його віз у його ж студію. Лікарі сказали, що дійсну причину смерті зможуть з’ясувати лише за кілька тижнів. Свідки кажуть, що перед смертю він — і без того невгамовний — працював у студії навіть запекліше, ніж завжди, і мав симптоми, схожі на грип.

Якось репортер запитав в Еріка Клептона, як це — почуватися найкращим гітаристом у світі, на що той жартома відповів: «І гадки не маю, краще запитайте в Принса».

Наприкінці 1960-х з’явився так званий клуб 27, коли найяскравіші зірки одне за одним помирали саме в 27. У 2000-х це вже не актуально: у тренді «клуб за 90». Заняття музикою продовжують життя. Старі, дуже старі, виконавці й у 90 іноді здатні дути в саксофон, грати на барабанах або роялі... А завтра вже стоїш перед св. Петром. Нам із вами, мабуть, варто вчитися грати в шахи, хоча всі жарти та ігри зі смертю завжди закінчуються одним: шах і мат.
Можливо, сьогоднішній світ із його медициною, забороною куріння в публічних місцях, смартфонами, всякими там гібридними екологічно чистими авто та модою на вегетаріанство видається дуже інфантильним порівняно з 1960-ми. Але краще бути інфантильним у свої 90 років, аніж мертвим у 27.

P. S. Ще можна було б згадати десятки людей, приміром, знакових для культури XX століття Леммі з Motorhead та Моріса Вайта, засновника та вокаліста Earth, Wind & Fire, а найбільше — Роберта Стіґвуда, який у різні часи або в один час був менеджером-натхненником легендарних гуртів Cream (а потім просто Еріка Клептона), The Who, Bee Gees (і купи інших) та продюсером фільмів «Лихоманка суботнього вечора» й «Бріолін»... Але краще спинитися, доки ще хтось із видатних не «евакуювався».

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.