1024×768
В англійській мові, скажімо, цей поділ відображено в наявності двох близьких, але не тотожних термінів: рolitics і рolicy. Перший означає частіше державну політику, другий — політику як стратегію поведінки не лише держави, а й окремих інституцій, груп, ба навіть індивідів. Відповідно до цього розмежування можна говорити про два різновиди культурної політики: державну й ту, що є феноменом соціального життя всіх громадян. Я далекий від думки, ніби культурна політика в будь-якій країні може бути зведена до одного із цих аспектів. Гадаю, що вона завжди постає натомість як більш-менш органічне поєднання культурної політики держави й тих культурних практик, котрі можна назвати суспільною культурною політикою в широкому сенсі, тобто політикою, в реалізації якої беруть участь майже всі члени соціуму.
Ми живемо в посттоталітарному суспільстві. Тому серед усіх верств населення поширена думка, що політика є справою можновладців, адже тоталітаризм — це саме узурпація влади невеличким злочинним угрупованням. Звичайні українці перебувають весь час у дещо дивному стані. З одного боку, громадяни нашої країни впевнені, що політику реалізують лише люди відповідної професії, із другого — політика останніх та їхнє життя сталими темами щоденних дискурсивних практик принаймні у вигляді політичних анекдотів. Культура політичного гумору, безперечно, є спадком совєтського минулого, коли явна більшість громадян була відсторонена від реальної політичної діяльності, проте постійно мала брати участь в імітаційних політичних процедурах на кшталт партійних чи комсомольських зборів, начебто демократичних виборів тощо. Така імітація породжувала іронічну дистанцію до політики, що зумовило виникнення розмаїття анекдотів і жартів на політичну тему. Внаслідок цього й у сучасному українському суспільстві політика постає як щось таке, про що безперестанку говорять, нібито не беручи в цьому участі. Ця ситуація майже цілком відтворює ситуацію повної безвідповідальності, але водночас і повного безправ’я громадян тоталітарного совєтського суспільства. Отже, сьогодні українська політика взагалі й культурна політика зокрема багато чим завдячує політичній або квазіполітичній практиці Совєтського Союзу.
Читайте також: Злиденність інтелектуалів, або «Mission: Impossible»
Утім, теперішній стан політичної діяльності й культурної політики в нашій країні зумовлений не тільки конкретним історичним минулим, а й тими інтелектуальними настановами, які зумовили факт, що воно було саме таким. Кажучи про ці інтелектуальні настанови, насамперед маю на увазі деякі ідеї класичної німецької філософії, імплантовані в совєтський марксизм у примітивізованому вигляді. Передусім тут ідеться про Кантову ідею автономного суб’єкта, що може й має діяти відповідно до абсолютних норм моралі. На політичному рівні в тоталітарному суспільстві цьому суб’єктові відповідає абсолютна державна влада. Зародки такого розуміння віднаходимо вже у філософії Геґеля. Він, як відомо, захоплювався Наполеоном, який, сидячі на коні, підкоряв увесь світ. Бонапарт є автономним суб’єктом і водночас утіленням безмежної державної влади, яка, своєю чергою, відтворює на політичному рівні абсолютну свободу автономного суб’єкта. У трактованому таким чином світі політика завжди є державною.
Пропоную натомість подивитися на проблему політики взагалі й культурної зокрема з дещо іншої позиції. Відповідно до неї цілковита автономія суб’єкта є ілюзією. Я взагалі пропоную замінити в моральному та політичному дискурсах поняття суб’єкта поняттям «метисний етос», маючи на увазі те, що уявлення про автономну суб’єктивність не відповідає культурній і соціально-політичній дійсності. Кожен із нас не так автономний суб’єкт, як утілення певного етосу, що має метисний характер, бо завжди є змішанням різних традицій і культур. Тому культурну політику має здійснювати не держава як політичне втілення абсолютного суб’єкта, а ситуаційно утворювані спільноти як утілення метисних етосів, які розгортають власні наративи. Держава має лише зберігати баланс сил, аби жоден із наративів не перетворився на домінантний метанаратив, що придушує решту. До речі, аж дотепер на таку роль у нашій країні зазіхає російський імперський наратив, що є однією зі складових так званої гібридної війни РФ проти нашої держави.
Читайте також: Тузи і джокери
Одне з головних питань, які постають перед нами на загальнонаціональному рівні реалізації культурної політики, — про можливість створення нової національної держави в епоху глобалізації, коли формування політичних націй завершилося, а суб’єктами міжнародної політики дедалі більше стають не так національні держави, як транснаціональні комерційні корпорації та наднаціональні політичні утворення на кшталт Європейського Союзу. В такій ситуації запорукою успішності культурної політики України є органічне вписування у світовий контекст, залучення до спільних культурних практик. А це знову-таки реально лише завдяки розумінню того, що держава має не стільки здійснювати культурну політику, скільки уможливлювати втілення культурних політик різних спільнот власних громадян. Водночас самі громадяни мають активно долучатися до культурних процесів, а не чекати від держави чітких вказівок і настанов.