10 вересня

Ігри самості

Гомерова «Одіссея» є cиквелом «Іліади» (див. Тиждень, № 36/2020). І не лише тому, що з неї дізнаєшся про кінець оповіді, зокрема про троянського коня. А через те, що вона пропонує зовсім інший тип драми — уже не світової, а персональної. Вдаймося до психоаналітичного тлумачення.
Матеріал друкованого видання
№ 37 (669)
від 9 вересня

Одіссеєве повернення з війни на Ітаку, де підростає син Телемах і чекає вірна дружина Пенелопа, затяглося на десять років. Стільки часу забрали в протагоніста пошуки себе. Спочатку ми є свідками суперечки богів про подальшу долю ахейця. Але на це можна поглянути інакше — як на стани свідомості Одіссея. Афіна — то Аніма, жіночий первень, що виринає в боротьбі із собою і за себе. А злісний Посейдон грає низку протилежних ролей: Тінь (невизнані самопрояви), Альтер Его (Інший у собі), Супер Его (самоцензура). Перевтілившись, богиня мудрості радить знесиленому бриднею материних женихів Телемахові піти морем і дізнатися, де запропав батько. Хоча зустрічі зі славними героями «Іліади» Нестором, Менелаєм і Геленою нічого не дали. Хіба що молодший Атрід згадує розповідь упійманого ним провидця Протея про семирічний полон Одіссея в німфи Каліпсо. Справді, задуривши голову мандрівця еротичними втіхами, обіцянками вічної молодості та безсмертя, вона скидається на нерозгадану таємницю сенсу життя, що довіку не відпускає людину. Лише суворий наказ Зевса (розсудливе Я) змушує її звільнити бранця, навчити зробити пліт і дозволити відплисти додому, себто відправитися в небезпечну путь здобувати себе.

 

Читайте також: Мандрівка вглиб себе

 

Після кораблетрощі Одіссей прибивається на острів царя феаків Алкіноя. Царівна Навсікая зустрічає приблуду на березі зі своїми пралями. Її краса відживила його, а прання білизни є знаком очищення. Тепло прийнятий воїтель зі сльозами на очах переказує історію краху Трої та початку своїх поневірянь. Якщо домовитися, що ключові персонажі епосу становлять топологію Одіссеєвої самості, то побачимо чимало спонук, які нуртують у нього в душі. Тоді дії всієї його команди стають частиною почувань Одіссея. Ціле гроно емоцій і піддає цю постать митарствам.

Відкинувши зарозумілість, невпізнанний Одіссей приходить у свій дім у подобі злидаря. Бій із залицяльниками Пенелопи стає битвою за власний світ та утвердження власного Я. Воістину, до себе вертаєшся, коли сам не сподіваєшся!


Тепер до розповіді. З екіпажем він прибуває до краю лотофагів, їдців квітів лотоса. Деякі супутники скуштували цвіту й відмовилися продовжити шлях. Їхнє похмілля дорівнює самозабуттю, втечі від себе. Ще згодом, потрапивши у лігвище одноокого кіклопа Поліфема (символ крайньої захланності й відлюдництва), мандрівники запрагнули отримати щедрі дари (задоволення самотністю), натомість дехто з них поплатився життям. Якби Одіссей убив, а не осліпив у сні сп’янілого монстра, подорожні загинули б, бо винятково велет міг відсунути заслін входу до печери. Тож мудрість допомагає опанувати пожадання.

 

Сліпий кіклоп просить Одіссея назватися. Той відказує: «Я — Ні­хто». Це не лише маска хитрощів, а рівень нуля самості, з якої починається самовладання. Утім, урок не засвоєно. На плавучому острові приборкувача вітрів Еола гостинний господар дарує Одіссею мішок із буревіями (ознака пристрастей душі, терзань і суперечностей у собі), щоб той безжурно плив далі. Коли втомлений очільник засинає, нетерплячі мореплавці (несвідомі бажання), очікуючи побачити скарби, випускають вітри з міха. Почався шторм, і корабель повернуло назад. Цього разу Еол жене геть безталанних невдах. Наступне згубне пристанище — земля людоїдів-лестригонів — алегорія самоїдства, сумнівів у собі та страху смерті.

 

Читайте також: У подвійній неволі 

 

Когорта поволі рідішає. Аж ось загін сходить на острів чародійки Кірки, яка приворожує та обертає кількох роззяв на свиней. Без антидоту Гермеса (носія знання і підозри) Одіссеєві було б непереливки. Тепер її чари (сон розуму) на нього не діють. Випробування й спокусу він обертає за допомогою меча на досвід, а відтак його свідомість пробуджується. Однак раціонально-оптимістичного підходу замало, позаяк Кірка віщує: вивіреного шляху не буде (потрібно звернутися до свого несвідомого й побачити, що заважає прийти до себе). Тому Одіссей сходить в Аїд: прямуючи в бік смерті, він не ховається, а долає жахи. Тамтешній провісник Тіресій учить не таїти правду про себе й не боятися долі (amor fati). Але поява тіні матері знову штовхає до пасивного захисту. А тінь Агамемнона розповідає про зраду дружини Клітемнестри, виказуючи переляк перед жінкою. Принадність і фобія жіночності підсумовані в епізоді із сиренами. Їхній образ не зводиться до сексуальності, а відображає різні зваби, на які лишень випадає спокуситися. Якась частина себе відгороджується від них — супутники Одіссея позатикали воском вуха. Та свого пана вони міцно прив’язали до щогли, адже він на собі перевіряє вплив улесливого співу.


Трагічність буття доповнюють і чудовиська — Скілла з Харібдою. Перша — ерективна змієподібна шестиголова істота, що скиглить у передчутті здобичі, — комплекс утрати чоловічої сили. Друга — бездонний чорторий — нагадує всепоглинальне невситиме жіноче лоно. Оминаючи Харібду, Одіссей упритул веде корабель повз Скіллу. Обравши менше зло, він мусить заплатити втратою шістьох товаришів. Але жертва є неминучою розтратою життєвих сил. І нарешті знада вцілілих обходисвітів покласти око на чуже стадо видає непрості стосунки між Я та Іншим. А фінальну крапку у віднайденні себе поставлено в осередку самості. Відкинувши зарозумілість, невпізнанний Одіссей приходить у свій дім у подобі злидаря. Бій із залицяльниками Пенелопи стає битвою за власний світ та утвердження власного Я. Воістину, до себе вертаєшся, коли сам не сподіваєшся!