9 липня

Портретні подвоєння

Є небагато митців, які залишили стільки автопортретів, як Альбрехт Дюрер.
Матеріал друкованого видання
№ 28 (660)
від 8 липня

 Із XV століття цей жанр поширився в ренесансному малярстві, певно, не без впливу антропоцентричного світогляду. Бо не кожний майстер наважився б концентруватися тільки на собі. Свій перший портрет Альбрехт пише в 13 років (1484). У батьковій ювелірній майстерні він бере срібний олівець, проводить лінії та звіряє малюнок з віддзеркаленням. І що це було, як не спізніла «стадія дзеркала»? Дитина скеровує вказівний пальчик на власне відображення, розпочинаючи акт самопізнання. Становлення Я збігається із самоусвідомленням, самопокладанням і виявленням відмінності щодо всякого не-Я. Тут важить абияка дрібниця, щонайменші подробиці свого єства.


Наступні два графічні автопортрети виконано, щойно художнику виповнилося ледь за двадцять. Це перші кроки Дюрера в малярстві. Йому потрібно вправлятися, виписувати деталі, вигини, тривимірні зображення, тіні. Він сприймає власний образ без серйозності та претензійності. У наше поле зору потрапляють кисті рук. На ескізі 1493 року видно зціплені пучки трьох пальців — великого, вказівного й середнього. У схожий спосіб тримають щось на кшталт голки чи крихти. Здається, що положення руки для нього вельми важливе, позаяк своєю динамікою вона доповнює зовнішність. На рисунку 1491 року митець нехитро підпирає долонею вилицю. Отже, за допомогою спеціальних відрухів Дюрер показує те, що не передається словами. Такими є його повідомлення стороннім і собі. Понад те, обличчя не більше виражає емоції, ніж жести.

 

Читайте також: Мандрівка вглиб себе


Затим погляньмо на автопортрет із гостролистом (1493) — першу поважну з цієї низки робіт, виконану олійними фарбами. Лик не виказує надмірності, натомість велемовно промовляють знаки. На той момент батько вже знайшов йому пару. Утім, Альбрехт не сперечався. Відданий погляд і рослина, що символізує вірність, говорять усе. Колючу парость юнак тендітно тримає великим і вказівним пальцями, тим часом мізинець відстовбурчено.

На прикладі Дюрера ми переконуємося, що автопортрет — не автоматизована форма подвоєння. Він необов’язково має відображати схожість фізіономічних рис, а його завдання не зводиться до формалізації особи

 

Портрет створено не так з метою самоідентифікації й самопізнання, як для презентації себе іншим. Як і на попередніх зображеннях, голова покрита. Якщо раніше це була шапка чи пов’язка, то цього разу помічаємо гротескний червоний убір. Згадані чотири автопортрети утворюють послідовність: зосередження на собі, пошук і розпізнання унікальності, самопізнання й представлення себе. Ось які функції виконують ці автопортрети. А створено їх для візуалізації й оцінювання себе. Бажання видаватися успішним яскраво проглядає в автопортреті 1498 року. На Дюрері зовсім не карнавальний, але й не ремісничий одяг, а справжні патриціанські шати. Його волосся ретельно позавиване, а також з’явилися вуса з бородою. Портрет витримано в італійському стилі: крім убрання, на це вказує вид з вікна, з якого простягається перспектива. Проте, не втомлюватимемося повторювати, досить промовистими залишаються руки. Цього разу вони в рукавичках. Ними нарочито підкреслено, що перед нами художник, а не якийсь кустар. В образі акцентовано: дивіться, мовляв, хто я тепер і ким я нарешті став. Тут, звісно, самопізнання значно поступається намаганню зафіксувати свою значущість. Ідеться не про розкриття самості, а про посутню роль у суспільстві. Щоправда, на цьому тлі не приховаєш маски непересічної індивідуальності.

 

Читайте також: У подвійній неволі 


Геть інші конотації виникають під час розгляду автопортрета в отороченій хутром одежині 1500 року. Бачимо чимало показових відмінностей, принаймні порівняно з попередніми картинами. По-перше, художник малює себе в анфас, а не в повороті на три чверті, що є незвичним для світського портрета. По-друге, він простоволосий, а головне — подібний чи то на святого, пророка, чи на самого Спасителя. Одне слово, це вже навіть не вельможний пан, а неординарна особистість. Іноді цей автопортрет порівнюють з образом Христа. Мабуть, Дюрер не тільки виказує свою релігійну ідентичність, а демонструє особливу місію, оскільки його апокаліптичні гравюри багато хто тоді вже визнавав за геніальні художні втілення есхатологічних біблійних пророцтв. І вкотре вражає виразність руки: правиця куйовдить хутряну оздобу. Чомусь здається, що він ось-ось запустить її в пазушину й витягне серце — символ любові.

 

Пишучи Христа, Дюрер раптом наважується надати йому своєї подоби. Чи не скидається це на зухвале ототожнення себе із Сином Божим? Чи, може, він лишень хотів пробудити в собі щось надзвичайне? Либонь, з достеменних причин, важко захворівши у віці Христа, Дюрер малює рисунок голови мертвого Ісуса в терновому вінку (1503), так само надаючи йому власних рис. Пізніші автопортрети Дюрера, де він зображує себе переважно з голим торсом, свідчать про важливість не так обличчя й рук, як усієї тілесної конституції. Таким є сексуальне тіло в автопортреті оголеного (1509) або ж стражденно-стареча («Чоловік скорботи», 1522), а відтак і хвороблива плоть (рисунок у листі лікареві, де художник локалізує місце свого болю, 1521). Отак ми переконуємося, що автопортрет — не автоматизована форма подвоєння. Він необов’язково має відображати схожість фізіономічних рис, а його завдання не зводиться до формалізації особи. Направду вагомою є спроба схоплення якихось особливих ознак у серії незліченних трансформацій людського Я, що відображають єдність у багатоманітності. 

Автопортрети Дюрера дивитись тут