25 червня

Берлінський самообман

Конфлікт у Лівії дедалі більше розгортається до міжнародної проксі-війни, а кількість її учасників зростає. Те, що в ній, імовірно, ще далеко до кривавого апогею, з’ясувалося нещодавно в погрозі президента Єгипту аль-Сісі ввести свої війська в сусідню державу
Матеріал друкованого видання
№ 26 (658)
від 24 червня

Потужне втручання Туреччини призвело до вражаючого повороту в лівійських військових діях. Ще недавно завоювання всієї країни військами фельдмаршала Хафтара, якого підтримує Росія, Єгипет і Об’єднані Арабські Емірати, здавалося лише питанням часу. Але зараз військова інтервенція Анкари на боці міжнародно визнаного уряду в Тріполі та пов’язаних із ним ісламістських загонів забезпечила значний відступ сил польового командира.

 

Читайте також: Die Welt: Лівія — велика поразка

 

Це дедалі більше ускладнює становище залучених сторін. Посилене втручання в Лівії протиставляє Туреччину Росії, яка підтримує Хафтара великими поставками зброї та участю найманців із «ЧВК Вагнера». Цей підрозділ найманців — тіньова армія Кремля, за допомогою якої він просуває на свою користь військові конфлікти, щоб потім лицемірно видавати себе за безстороннього миротворця.

 

Однак відносини автократів Путіна й Ердогана вже давно балансують між суперництвом і співучастю. Наступ Москви заважає також амбіціям Анкари в Сирії, де Туреччина хоче контролювати частину півночі країни. Та Кремль вправно втягає Туреччину у власні плани домінування в регіоні й водночас так її стримує. До того ж поставками Анкарі цінного озброєння, як-от протиповітряних систем С-400, Путін іще й стимулює віддалення Туреччини від НАТО.

 

Читайте також: Війна в Лівії. Середземноморський вузол

 

У цих дедалі непроглядніших боях за панування в регіоні європейці деградували до майже безсилих спостерігачів. Досягнуті на січневій лівійській конференції в Берліні домовленості про припинення вогню й пов’язане з цим ембарго на зброю також виявилися фіктивними. Бо європейці не показали ні готовності, ані здатності реалізувати на практиці досягнуті домовленості, на яких самі ж наполягали: ні військовим втручанням, ані санкціями проти сил, що незворушно їх порушують. Так німецька «мирна ініціатива» стала чистим самообманом.

 

А насправді прихильники Хафтара, передовсім Росія, просто використали Берлін як майданчик, щоб зробити з польового командира визнаного політика, а тоді ще потужніше воювати на його боці. Якщо досі в Лівії за оцінками ООН перебували 800–1200 російських найманців, та зараз кажуть про майже 2 тис. І хоча тепер знову йдеться про можливе припинення вогню й навіть про те, що союзники можуть відмовитися від Хафтара й замінити його на надійнішого лідера, такий сценарій також відомий із Сирії. Путін незліченну кількість разів оголошував там припинення вогню й одразу ж його порушував.

 

Однак європейці раз у раз радо ловляться на трюки Москви. Після того, як Росія активно перетворювала берлінські домовленості на макулатуру, не варто довіряти актуальним закликам російського міністра закордонних справ Сєрґєя Лаврова до їх реалізації. Тепер, коли в Лівії Росія вперше за тривалий час змушена оборонятися, він знову вдає з себе ангела миру. А європейці невтомно тримаються за свою оцінку путінської Росії як «невід’ємного стабілізаційного партнера».

 

Читайте також: Die Welt: Капітуляція Заходу перед Владіміром Путіним

 

Водночас багато коментаторів називали січневу лівійську конференцію великим успіхом активної німецької мирної дипломатії та показовим прикладом нової міжнародної ваги, яку Берлін здобув послідовним дотриманням свого «багатостороннього» підходу до розв’язання конфліктів. Залученістю в Лівії Німеччина, мовляв, дала знак, що вона хоче не допустити нової, схожої на сирійську, катастрофи. Насправді ж ситуація там дедалі більше стає схожою на сирійську: Захід безпорадно спостерігає, як безцеремонні учасники конфлікту що далі, то більше розкручують спіраль насильства й абсолютно не зважають на міжнародне право.

 

Водночас уже навіть не ясно, чи європейці ще взагалі мають спільну позицію щодо Лівії. Так, Франція підтримує Хафтара, відходячи від позиції Брюсселя й Берліна, які визнають уряд у Тріполі. Цим президент Макрон демонструє зростання схильності глобально-політично й безпеково-стратегічно орієнтуватися на Росію.

 

Після поразки Арабської весни, імпульс до свободи якої згасили терористичне й сектантське релігійне насильство, на Близькому Сході все знову свідчить про реставрацію автократичного панування. Оскільки західні демократії, а передовсім США, колись вирішальна сила порядку в регіоні, дедалі більше самоусуваються, тепер там керують авторитарні держави, як-от Росія й Туреччина (а також Китай). Однак сподівання на те, що завдяки цим силам на Близькому Сході може запанувати спокій, хай навіть могильний, як цього цинічно сподіваються прихильники нейтральності Заходу, лише ілюзія. Без установлення принаймні частково демократичного устрою та дотримання мінімальних стандартів прав людини в регіоні не буде ні тривалого миру, ані безпеки. А отже, і захисту Європи від наслідків нищівних конфліктів поруч із нею.