26 червня

Історичному есе Путіна потрібне доопрацювання

Знесення монумента Іванові Конєву в Празі у квітні стало апогеєм суперечки довкола минулого, що перетворила Владіміра Путіна на одержимого історика-аматора
Матеріал друкованого видання
№ 26 (658)
від 24 червня

Упродовж годинної промови на грудневому міжнародному саміті в Москві він зачитав своїм спантеличеним гостям довгі уривки зі стосу архівних документів. А минулого тижня опублікував ретельно аргументоване історичне есе на 10 тис. слів у National Interest, американському консервативному журналі. Головні меседжі такі: Захід лицемірно уникає звинувачень щодо своєї ролі у просуванні Гітлера до війни; довоєнний радянський пакт із нацистським режимом був виправданою необхідністю; велика роль Радянського Союзу в перемозі над нацистами забезпечує Кремлю постійне місце у верхівці світової політики.

Читайте також: Повільна депортація. Як Росія видворяє громадян України з окупованого Криму

Фахові історики розкритикували «домашнє завдання» Путіна. По-перше, його мішені здебільшого вигадані. Колишній очільник КГБ стверджує, що західні країни намагаються завуалювати Мюнхенську угоду 1938 року, за якою Велика Британія і Франція вступили у змову й ухвалили гітлерове розчленування Чехословаччини. Однак божевілля й ганьба політики примирення виходять на перший план у навчальній програмі (і в політичному лексиконі) Великої Британії та інших країн. Так само й усі, хто пам’ятає (або вивчає) Другу світову війну, знають, що більшість бойових дій у Європі відбулися на Східному фронті. Критика на адресу Радянського Союзу стосується рішень, прийнятих до, під час і після війни попередником Путіна в Кремлі Йосипом Сталіним.

Ставлення російського лідера до цього боку історії евфемістичне й вибіркове. У його есе не згадано про страшну долю людей на території Польщі, яку Радянський Союз отримав за угодою з Гітлером, зокрема про масові депортації й розправу над 23 тис. полоненими офіцерами в Катині й не лише там. В есе Путін стверджує, що Радянський Союз «переслідував стратегічні військові й оборонні цілі» в окупації й анексії країн Балтії 1939–1940 років, що «відповідало міжнародному й державному праву». Також він ігнорує жорстоке ставлення до естонців, латвійців і литовців.

Читайте також: Біле невільництво

Усе це не означає, що Путін націлився на престижну професію історика, коли (або якщо) відійде від справ як лідер РФ.

Однією з причин раптового повороту в кар’єрі є внутрішня політика. «Велика вітчизняна війна» (як її називали у радянській і називають у російській історії) є наріжним каменем російської національної гордості. Як і в багатьох інших країнах: що давніше сталися історичні події, то більше до них почуттів і пафосної прив’язаності. Радянський Союз був таким травмованим у перші післявоєнні десятиліття, що на річниці й ветеранів майже не звертали уваги. Тепер перемога над нацизмом посіла центральне місце в політичному календарі країни. Навіть масштабний парад, який спершу планували до Дня перемоги — 9 травня, було перенесено, а не скасовано. Резонансне есе Путіна дасть змогу створити для цього належні передумови й заручитися підтримкою для референдуму про зміни до Конституції, що дадуть Путіну можливість лишатися при владі до 2036 року.

Читайте також: У подвійній неволі 

Іще одна причина (й основна думка в есе) та, що війна легітимізує сучасну роль Росії у світі. Після 1991 року Росія успадкувала (мабуть, занадто поспішно) радянське постійне членство (і право вето) у Раді безпеки ООН. Путін воліє якнайшвидше провести саміт з іншими чотирма постійними членами (Великою Британією, Францією, Китаєм і Сполученими Штатами). Замість обтяжливого й заснованого на правилах міжнародного порядку, де маленькі країни мають забагато прав голосу, Путін прагне повернутися до тієї епохи, коли рішення приймали наддержави, а решта погоджувалася. Якщо не брати до уваги ядерної зброї, сучасна Росія з економікою завбільшки з італійську й населенням, що є чимось середнім між населенням Бангладеш і Мексики, не надто і претендує на таку роль. Натомість пародійна версія історії Путіна свідчить про інше.

 

Головна проблема російських лідерів полягає в тому, що історію війни вже не розглядають у спрощених, бінарних поняттях, де постає єдине питання: хто воював за нацистів. Колись те, як пакт Гітлера і Сталіна проклав шлях для війни й Голокосту, а також правда про радянську окупацію Східної Європи після війни слугували «примітками» в історії. Та завдяки таким історикам, як Роджер Мургауз («Альянс з дияволом» («The Devils’ Alliance», 2014), Тімоті Снайдер («Криваві землі» («Bloodlands», 2010)) й Енн Епплбаум («Залізна завіса» («Iron Curtain», 2012)), тепер це мейнстримна інформація. Особливо Путіна розлютувала резолюція Європейського парламенту, що прирівнює нацизм до комунізму. Та що більше він виступає проти неї, то більше кидає тінь на минуле.

 

Історичні війни Східної Європи перегукуються з нашими. Єдиною справжньою резолюцією може бути правда й чесність. Гордість за колишні тріумфи має дорівнювати сорому за хиби. Есе Путіна завдає кілька заслужених ударів, зокрема щодо дошкульних і забутих угод британців із нацистською Німеччиною 1935 року та Японською імперією 1939 року. Справедливо. Але Росії не варто лютувати, коли інші платять тією самою монетою. На Росію ще очікує поширення інформації про радянські злочини (що й казати про реституцію за них). Тож Путінові варто розширити список літератури.