25 червня

Смачного, містере Путіне!

Минулого четверга російський диктатор опублікував статтю «Фактичні уроки 75-ї річниці Другої світової війни» (щось негаразд із цифрами, але так в оригіналі). Моя перша асоціація — виступи Іосіфа Сталіна в партійній періодиці («Запаморочення від успіхів», «Марксизм і питання мовознавства» тощо) або «документальні» книжки Леоніда Брєжнєва про етапи його партійної кар’єри. Але радянських лідерів друкували в радянській газеті № 1 «Правда», натомість Владімір Путін чомусь запропонував плід своїх роздумів американському журналу The National Interest. Часопис видає впливовий мозковий центр, відомий як «Ніксонівський центр», його вважають рупором неоконсерваторів, близьким до республіканців. Тобто списати факт публікації на дурість ліваків, які зазвичай купуються на кремлівський шарм, ніяк не вдається.
Матеріал друкованого видання
№ 26 (658)
від 24 червня

Що стосується змісту матеріалу, то нове там тільки те, що президент РФ демонстративно ігнорує всі до єдиного викриття останніх 30 років щодо совєтської зовнішньої політики напередодні Другої світової, натомість знову намагається переконати, що союз комуністів із нацистами був буквально спровокований політикою Великої Британії та Франції, які сподівалися втихомирити й задобрити агресора (мається на увазі Німеччина, не переплутайте). Мовляв, бідосі Сталіну не залишили вибору. Мене у школі й університеті вчили того самого. Єдиний оригінальний меседж статті в тому, що Червона армія добровільно зупинилася у своєму наступі на Польщу на лінії Керзона, а згідно з домовленостями з Гітлером могли би дійти й до Варшави.

 

Читайте також: Покоління переможців

 

До першого очевидного завдання публікації ми повернемося за крок, а друге — інформаційний супровід нової редакції конституції РФ, за яку громадяни запорєбріка дружно голосуватимуть наступної середи. А там, серед іншого, у перших рядках зазначено: «2. Російська Федерація, об’єднана тисячолітньою історією, зберігаючи пам’ять предків, які передали нам ідеали та віру в Бога, а також спадковість у розвитку Російської держави, визнає державну єдність, що склалася історично. 3. Російська Федерація поважає пам’ять захисників Вітчизни, забезпечує захист історичної правди. Приниження значення подвигу народу при захисті Вітчизни не допускається». За альтернативні думки про російську/радянську історію там саджають уже сьогодні, а тепер побєдобєсіє буде ще й формалізовано та освячено.

 

Але повернімося до першого: як резюме статті Путін висуває главам держав – постійних членів Ради Безпеки ООН пропозицію зібратися на саміт і, напевно, ухвалити якісь доленосні рішення. Окрім цілком прозорого бажання потішити свою пиху, імператор, якщо екстраполювати його висловлювання останніх років, сподівається на «нову Ялту»: остаточно визначити сфери впливу в світі, зокрема визначити території та держави, де імперія робитиме, що їй заманеться. І тут стає зрозумілим факт публікації саме в The National Interest. Редактор видання Джейкоб Гейлбранн в інтерв’ю російській інформагенції коментує: «Засадничим принципом журналу з початку видання були (…) заклики рухати американську зовнішню політику в реалістичнішому напрямі на противагу «вілсонізму» або «місіонерській дипломатії». Поясню про всяк випадок: «місіонерська дипломатія» — визначення політики Томаса Вудро Вілсона, президента США з 1913 до 1921 рік, лауреата Нобелівської премії миру. За його правління Америка справді поводилася дещо безцеремонно на зовнішній арені та втручалась у справи чужих країн, але робила це з найкращих міркувань, подекуди всупереч власне американським економічним інтересам. Нині республіканці налаштовані за змогою зосередитися на внутрішніх проблемах, тим паче, що їх із таким лідером не бракує. Те саме за фактом стосується й інших провідних держав світу, зокрема КНР: прошу, містере Путін, смачного, їжте, тільки до нас не лізьте!

Читайте також: Ностальгія на амбразурі

 

Такий вибір передбачає свідоме або підсвідоме ідеологічне забезпечення: треба ж пояснити виборцеві, що імператор Росії білий і пухнастий, а всі, на кого він гострить зуби, самі не без гріха. Ось таке просте і прозоре пояснення, чому провідні світові áктори так охоче позичають у Сірка очі, транслюючи кремлівський порядок денний усупереч фактам і здоровому глузду. Так, здавалося б, абстрактні історичні дискусії стають інструментом поточної політики. Готуйтеся, у найближчі місяці світові медіа з бездоганною репутацією повторюватимуть тези Russia Today, а лідери вторуватимуть Лаврову. Ось уже читаємо в найреспектабельнішому з респектабельних The Economist такий чарівний пасаж через кому: «…Степана Бандеру, убивцю багатьох євреїв, шанують у Львові та інших містах України». Що?! Де?! Як?! Бандера — убивця? Звідки ви таке взяли? А нічого, це не вам. Звикайте…