15 травня

День соборності імперії

Щороку святкування 9 травня дедалі більше нагадує процес зварювання: якщо спостерігати за всім цим дійством без захисної маски, то неминуче стає боляче.
Матеріал друкованого видання
№ 20 (652)
від 13 травня

Проте щоб краще усвідомити фантомні болі, що їх у процесі відчувають головні виконавці, а також те, якого розвитку подій вони так старанно намагаються уникнути, спостерігати за цим пекельним «зварюванням» не тільки варто, а й необхідно. Як тільки ми сповна зануримося в такий досвід і розкладемо його по поличках хоча б для себе, тоді нам зрештою вдасться засвоїти цей надмірно довгий урок і почати рухатися далі без приреченості проживати цю дату з року в рік так само до нескінченності, як у фільмі «День бабака».


То що саме ми насправді святкуємо, які ідеї прикриває красивий фасад Дня перемоги й чому це лише фасад? Щоб відповісти на ці запитання, давайте уважніше поглянемо на естетику 9 травня, а також на тих, хто цього дня виходить на трибуни, та проаналізуємо, на що вони справді моляться.
Цей день має свій вияв у десятках різних емоцій і станів: шана, пам’ять, повага, вдячність, скорбота, рішучість, незламність. Можна називати й далі, але зрештою в сухому залишку над усім цим домінує… костюмована вечірка, своєрідний бал-маскарад або конкурс на найкращий костюм. А як інакше назвати те, що гімнастерки з набором орденів одягають на всіх: від 70-річних «ветеранів» і гламурних інстаблогерок до малюків, які ще й ходити впевнено не навчилися, але вже готові пафосно зачитувати вірші про похоронки й закликати «До бою!»?
Пілотки, медальки, пафосні привітання, піонерське завзяття «можемо повторити», автопробіг на ретро-автомобілях із Бойком і Медведчуком, культ георгіївських стрічечок і обов’язковий «посадний» ветеран. Увесь процес більше схожий на збочений карнавал, аніж на шанобливе відзначення дати. Чому все відбувається саме так? Як завжди в таких випадках — щоб перетягнути увагу зі смислів на форму. 

 

Читайте також: «Територія П»


Вправні штукарі знають: щоб задурити голови, їх треба чимось відволікати, тож уся видовищна атрибутика «побєди» — не більше ніж інструмент привернення уваги буратін і заохочення їх до участі в карнавалі. А далі корисні буратіни поза своїм бажанням (та хто їх, зрештою, запитуватиме) гратимуть роль масовки у просуванні меседжів «у нас спільне минуле і єдина на всіх перемога», «ми великі переможці війни за єдину (!) Вітчизну», «назад до СРСР — ось вам одноденне промо того, як чудово жилося в тій країні».


На практиці ми бачимо святкування не Дня перемоги, а дня соборності. Дня соборності імперії чи СРСР, як кому більше до вподоби. І головні актори цього дня моляться не на тріумф над нацизмом, а на «вєлічіє» давно здохлого дракона, якого намагаються оживити.

Незалежній Україні вже майже 30 років, але все одно щороку на 9 травня ми спостерігаємо зомбі-апокаліпсис, під час якого нам впарюють відзначення цієї дати з оптики Радянського Союзу


Згаданий на початку статті процес «зварювання» стає ще символічнішим, бо цього дня всіх нас знову вмонтовують у тіло «великої Вітчизни», штучно склеєної кров’ю і жилами націй, яких ніхто ні про що не запитував. Вмонтовують медведчуки, рабіновичі, піховшеки, киви, шуфричі й інші «українські» бійці цього фронту, які на диво в лад підспівують Владіміру Путіну та його амбіціям склеїти новий СРСР — гадаю, у вас сумнівів щодо цього немає. Але якщо є, то нагадаю, що цього року Путін надсилав переможне вітання за такою градацією: громадянам Азербайджану, Вірменії, Білорусії, Казахстану, Киргизії, Молдавії, Таджикистану, Туркменістану, Узбекистану (зверніть увагу на радянську версію написання назв деяких країн); а також громадянам Абхазії й Південної Осетії (ще трошки, й у цьому переліку вигулькнуть «ДНР-ЛНР»); і нарешті «народам Грузії та України» — адже просто язик не повертається назвати нас країнами українців і грузинів. Амбіції тиснуть.

 

Читайте також: А у нас усе інакше


І найсумніше тут не те, що умовним медведчукам вдається щороку влаштовувати свій бал-маскарад. А те, що на протилежному боці ми бачимо безпорадних і неспроможних чітко артикулювати свою позицію політиків, які ніби й підозрюють, що щось не так, але зупинити цього не здатні.
Незалежній Україні вже майже 30 років, але все одно щороку на 9 травня ми спостерігаємо зомбі-апокаліпсис, під час якого нам впарюють відзначення цієї дати з оптики Радянського Союзу, а ми ніяк не можемо в’їхати, що ж тут не так. Справді, а що не так у тому, щоб дивитися на власну історію не з власного погляду, а через призму поглядів окупанта? Що не так у тому, що на 29-му році незалежності на українців дедалі агресивніше нападають за будь-яку спробу називати радянську окупацію та її наслідки своїми іменами? Що не так у тому, що країна, яка шостий рік перебуває у стані війни, святкує день спільної перемоги разом із нападником, який не збирається складати зброю? Ви справді вважаєте, що ми вже перемогли?


Щороку ми бачимо нові мутації дракона, який відмовляється еволюціонувати і в прямому, і в переносному сенсі, тому щоб його перемогти, нам треба якомога швидше еволюціонувати самим. Інакше на нас чекає ще одна перемога. Перемога «зварювальників» над українцями.