7 травня
Ріхард Герцінґер
  ▪   кореспондент розділу «Політика та суспільство» німецьких видань Die Welt та Welt am Sonntag

Спадок дуче

Зі смертю 75 років тому Беніто Муссоліні зник, а разом і створений ним режим. Проте поняття «фашизм» вижило і його досі щедро вживають.
Матеріал друкованого видання
№ 19 (651)
від 6 травня

 А відколи Кремль узявся використовувати це слово для виправдання своєї військової агресії, воно знову набуло міжнародної гостроти. Водночас путінський режим демонструє, наскільки беззмістовно і свавільно нині звинувачувати когось у фашизмі. Адже для знищення ліберальної демократії Кремль водночас підтримує правоекстремістські партії в Європі.


«Антифашизм» лівих доклався до інфляції поняття фашизм, коли розширював його на всі можливі сили, що протистояли соціалістичній благій вісті. І водночас приймав те, що включення до збірної назви «фашизм» націонал-соціалізму розмиває унікальність масштабів його злочинів. Досі впливовою є дефініція Комінтерну від 1935 року, яка назвала фашизм інструментом «найбільш реакційного, шовіністичного й імперіалістичного елементу фінансового капіталу». На цю основу після 1945 року комуністи начепили ярлик демократично-капіталістичному Заходу й, наприклад, Берлінський мур називали «антифашистським захисним валом».

 

Читайте також: Чари диктатури


Водночас нині багато хто забуває, наскільки фашизм був свавільним конструктом, підігнаним під особу свого засновника. Коли в ході Першої світової війни Муссоліні попрощався із соціалістичною партією, у якій він тривалий час був провідником радикального крила, то спершу не знав, під яким ідеологічним прапором утамувати своє жадання влади. А тоді між 1919 і 1921 роками якнайшвидше розробив концепцію фашизму, щоб створити мобілізаційну базу для власного злету. Після відходу від марксизму Муссоліні вагався між радикально-революційним і ультранаціоналістичним обґрунтуванням свого прагнення війни й імперської манії величі. Його надихали ідеї французького соціального філософа Жоржа Сореля, який суттєво вплинув на революційний синдикалізм. Сорель вважав, що бюргерство опанував декаданс, а отже, захистити людство від занепаду може лише пролетаріат. Але для боротьби й готовності до насильства його слід підбурити апокаліптично перебільшеними міфами.


Наприкінці Першої світової Муссоліні втратив віру в обраність пролетаріату до цього фінального бою. У 1919 році він оточив себе сотнею активістів: колишніми ліво-радикалами, позбавленими соціальних коренів студентами, журналістами, митцями-авангардистами, а також демобілізованими офіцерами й солдатами, які не пристосувалися до повоєнного цивільного життя. Ця зграя аутсайдерів стала силою, що стрімко набирала обертів, лише коли вдалася до нестримного насильства проти соціалістів і профспілок, за що їх фінансували великі промисловці й землевласники. І хоча це робило їх засобом контрреволюції, вони зберегли антибюргерську, егалітарну позу.

Захід досі схильний не чути або ЛЕГКОВАЖИТИ намірами й заявами авторитарних правителів. Путінська амальгама з радянського авторитаризму й великоросійського шовіністичного націоналізму демонструє, що схожі ідеологічні конструкти з’являються досі і їхні наслідки можуть бути трагічними


Становлення Муссоліні унаочнює неможливість чіткого розмежування тоталітарних ідеологій ХХ століття на ліві та праві. Візія створення нової людини в очищеному від бюргерської м’якотілості суспільстві, загартованому й залученому до єдиної ідеології, була сполучною ланкою, що поєднала його лівореволюційний період із періодом фашистського дуче й неймовірно нагадувала погляди більшовизму. Незадовго до падіння Муссоліні ця схожість іще раз унаочнилась у схилянні Гітлера до укладення сепаратного миру з Радянським Союзом проти ненависного Заходу.

 

Усупереч пом’якшувальним легендам Муссоліні був фанатичним расистом і антисемітом, який вірив у зверхність «арійської раси». Проте його фашизму бракувало вбивчої бюрократичної ефективності, з якою режим націонал-соціалістів у Німеччині ліквідовував євреїв і провадив війни на знищення. Переважно безуспішні кампанії Муссоліні в Північній Африці, Греції й на Балканах відзначалися надзвичайною жорстокістю, ба навіть масовим знищенням із застосуванням отруйного газу. Хоча він був автором ідеї, обґрунтував свавілля індивіда містичним культом вождя і всевладдям однієї партії, яка слідує виключно його картині світу, фашизм Муссоліні все одно залишився ізольованим. Багато схожого з його методикою панування згодом проявилося в таких різних авторитарних устроях, як режим Перона в Аргентині, Кастро на Кубі, Саддама в Іраку й Асада в Сирії.

 

Читай також: Досвід (не)свободи?


Наскільки Муссоліні актуальний? Попри кризові явища, сьогодні західні демократії значно стабільніші, ніж вони були після Першої світової. Однак не варто легковажити. Якби не слабкість і дезорієнтованість ліберальної громадськості, то Муссоліні не зміг би прийти до влади. Еліти злякано відступали частково перед його погрозами насильства, а частково побоюючись червоної революції. А тому врешті з ним домовлялися. Так він прийшов до влади і з 1922 року крок за кроком установив свою тиранію.


Західні демократії довго не розпізнавали деструктивного потенціалу італійського фашизму й навіть намагалися здобути його прихильність, доки він остаточно не опинився в орбіті значно потужнішого німецького націонал-соціалізму. Захід досі схильний не чути або легковажити намірами й заявами авторитарних правителів. Путінська амальгама з радянського авторитаризму й великоросійського шовіністичного націоналізму демонструє, що схожі ідеологічні конструкти з’являються досі і їхні наслідки можуть бути трагічними.