5 березня

Милиці імені Кобзаря

«Тріумф профанації! Попса перемагає!» — ось відгуки на оголошення цьогорічних лауреатів Шевченківської премії.
Матеріал друкованого видання
№ 10 (642)
від 5 березня

 Таких, слід визнати, було небагато на тлі загального солідарного позитиву, але вони були. А на протилежному краї спектра спостерігалася інша реакція: «Ну яка різниця, кого нагородили? Національна премія — спадкоємиця Сталінської (щоправда, лише почасти, точніше було б сказати, внучата племінниця). Це не справа держави — роздавати медальки та визначати придворних митців, ми либонь не в Італії часів Медічі та Юлія ІІ». Дякую, я помітив.


Дискусії про доцільність усіляких державних нагород у галузі креативних практик, як і почесних звань, творчих спілок на утриманні бюджету та решти посттоталітарних атавізмів, точаться багато років. Якесь у цих сумнівах є раціональне зерно, ars longa, vita brevis, а президент міняється раз на п’ять років. Проте як чинний голова Шевченківського комітету, тобто особа зацікавлена, спробую довести, що принаймні від нашої премії зарано відмовлятися.

 

Читайте також: Шевченківська премія як іміджевий проект


Митцям зокрема та мистецькому процесу загалом потрібен зворотний зв’язок, якийсь, як кажуть методологи, «екран», що дає змогу відчути, наскільки сучасний, оригінальний, затребуваний той чи інший твір і митець, яке місце він посідає в загальній картині сучасної культури та яка вона, ця культура. Можна скільки завгодно лементувати, що будь-які канони та ієрархії є такими собі поліцейськими практиками, але культура — це відбір, і то медичний факт. «Екран» так чи так потрібен, якщо йдеться про когось залученого або втаємниченого. Пересічна людина, не задіяна в тусовці, своєю чергою, повинна мати змогу якось орієнтуватися в процесі хоча б для того, щоб знати, кого купувати, а кого ні, на кого йти в театр, кіно, на концерт, а кого ігнорувати. Навіть у наших найближчих сусідів, наприклад у Польщі, всі ці функції виконує вільний ринок зі своїми механізмами просування та вільною непідкупною пресою, де хтось впливовий та/або розумний розкаже тобі, щó саме варте твоєї в буквальному сенсі слова коштовної уваги.


В одних країнах є щось на кшталт Французької академії, в інших дещо на кшталт інституту лицарства. Коли The Beatles прийняли орден британської імперії з рук королеви, деякі представники покоління бунтарів-шістдесятників поставилися до цього як до особистої образи, хоча Єлизавета ІІ, погодьтеся, не Сталін. Існують і премії — не лише Нобелівська, а й, скажімо, Ґонкурівська, які разом із матеріальною складовою (у першому випадку $1,1 млн, у другому €10) піднімають наклади письменника до небес. Є всілякі престижні стипендії. Є міжнародні фестивалі, ярмарки, бієнале, участь у яких сама по собі задирає вгору акції учасників, а призи та відзнаки й поготів. Зрештою, є «Оскар»! Усе це елементи вже згаданого «екрана».

У нас не передбачені бюджети на просування фільмів, які в Голлівуді мало не співмірні зі знімальним кошторисом, у нас промоція книжки розглядається як комерційна реклама. Інакше кажучи, державна премія — це своєрідні «милиці», які компенсують брак нормальних, напрацьованих десятиліттями інституцій


Наш ринок спотворений і засмічений московським «контрабасом», а фахової сталої критики як інституції немає геть зовсім, хоча окремі критики, спостережливі та їдучі, є. Дістати пораду, що дивитися-читати-слухати, можна хіба що в мережі від френдів різного ступеня токсичності. У нас не передбачені бюджети на просування фільмів, які в Голлівуді мало не співмірні зі знімальним кошторисом, у нас промоція книжки розглядається як комерційна реклама. Інакше кажучи, державна премія — це своєрідні «милиці», які компенсують брак нормальних, напрацьованих десятиліттями інституцій.


Але є ще один суттєвий аспект: наслідування. Після Юрія Лотмана та Гарольда Блума кожному профану зрозуміло, що немає абсолютно оригінального висловлювання, будь-який твір — це репліка в полеміці з попередниками. На кого рівнятися як на взірець (або, навпаки, кумира, якого треба скинути) митцям, котрі щойно зайшли на цей майданчик? Кого наслідувати, з ким полемізувати? Престижна, всіма або майже всіма визнана нагорода дає орієнтири поколінню next.
Ну й, можливо, останнє. Неодмінно треба давати сигнали суспільству, що не все в країні «зрада-зрада». Що не скрізь занепад, депресія та збирання валіз. Що в нас відбуваються шалено цікаві культурні процеси, працюють цікаві й співзвучні сучасному прозорому світові майстри, на них лишень треба навести фокус. ШП-2020 — саме такий прожектор або об’єктив камери.


А як постскриптум дозволю собі зайвий раз нагадати, що від часів Тараса Григоровича Шевченка — насправді значно раніше, але в ньому ця тенденція уособилася — Україна крім території затхлості, вторинності й провінційного самовдоволення (що теж правда) безупинно була стартовим майданчиком яскравих, новаторських постатей і явищ. Для когось то вже банальність, для решти — досі відкриття. Ця істина варта того, щоб не втомлюватися її доводити, зокрема й за допомогою — уже Бог з ним — Офісу президента.