5 березня

На споді драми

Чи є бодай щось іще таке на світі, що зачіпало б нас більше, ніж потоки щоденних потрясінь? Оскільки вони вмить розростаються до непомірних масштабів, то невдовзі виснажують, стають нав’язливою рутиною, від якої хочеться швидше втекти.
Матеріал друкованого видання
№ 10 (642)
від 5 березня

А втім, витончені душевні піднесення зазвичай удається викликати мистецтвом. Погляньмо хоча б на такий його різновид, як театральна вистава. Віддавна ми звикаємо бачити в ній багатоманітну життєву палітру. Ще й досі театральність вряди-годи зводиться до задушевних ефектів, які не останньою чергою зумовлюються красним письменством. Та от як зіграти п’єсу без прив’язки до словесного вираження думки?


Французький теоретик театру Антонен Арто (про нього я вже писав у Тижні) вважав таку постановку цілком можливою. Умову її здійснення він пов’язує з умінням залучати потаємні рушії людського буття. Він наполягає, що класичний західний театр копіює довколишній світ, відтворюючи його звичними засобами, як-от освітлення, костюми, декорації, які добираються так, щоб будь-хто міг легко розпізнати, що відбувається. Через це спектакль нагадує шаблон, відображає стандартизоване існування. Арто ж вимагає від театрального видива, щоб воно не спричиняло почуття задоволення від розваг, а відповідало кардинальним зрушенням єства й змушувало бути причетним до цієї гри. Скидається на те, що театр мав би перетворитися на сеанс теургії, під час якої виникатиме проекція не чогось цілком очевидного, а навпаки, всуціль прихованого й неймовірного, коли оприявнюється царина тривких архетипів, відомих нам лишень з досвіду змінених станів свідомості. У них ніколи не потрапиш знічев’я, бо вони передбачають спеціальне налаштування. Тож театр мусить винайти для себе щось на кшталт додаткового органу, за допомогою якого розкриватиметься горизонт недосяжного.

 

Читайте також: Гармонія симетрій


У своїх критичних заввагах і маніфестах Арто регулярно наголошує на потребі для театру мати свого двійника. На жаль, докладної розробки ця ідея так і не дістала. Можна лише сказати, що двійник схожий на тінь. Але в буденності на будь-яку тінь особливої уваги ніхто не звертає. Вона просто має бути і все. Безперечно, річ або істота без тіні неавтентичні. Одначе тінь театру відсилає не до фізичного, а до метафізичного виміру, чим і має живитися всяка драма. Появу тіняви збуджує сам актор: не розлогими промовляннями, а спонтанними жестами, мімікою, пластикою, ритмікою, позами, танцем, мовчанням, інтонацією, модуляціями, мовними ляпсусами, криками, співами, магічними рухами під музику, поєднанням кольорів.

В театрі важливо створювати не ерзаци, а продовжувати найбільш жаскі форми вітальності, позаяк вони все ще здатні нас пробудити. Акторові залишається приборкувати цю стихію, поринаючи в неї, немов у розверзнуту безодню

 

Ці елементи покликані не розкривати характер суб’єкта як пересічного соціального діяча, а випускати глибинні прояви людського духу. А якщо традиційна комунікація, зведена до звички все передавати словами, уже не спрацьовує, то потрібен новий знаковий режим, сповнений імпульсивного символізму, який до того ж зазнає невпинної сценічної реалізації. Тепер ознаками театру стають граничні творчі потенції, а незвичне мовлення виказуватиме сокровенне, хоч і незрозуміле навпрост. Як-не-як театр не дублює світ, а стає двійником прихованої та небезпечної реальності. Вона здатна виявлятися в міру того, як відбуватиметься звернення до неї. Тому театр, у якому переважатимуть злободенні й утішливі вистави, вироджується в продуцента замінників життя. Виходить, театральної містерії не спрогнозуєш, адже їй судилося щоразу вириватися з предвічного хаосу. Ось чому вже недостатньо відображати літературні твори, переносячи на поміст усі деталі сюжету. Важливо створювати не ерзаци, а продовжувати найбільш жаскі форми вітальності, позаяк вони все ще здатні нас пробудити. Акторові залишається приборкувати цю стихію, поринаючи в неї, немов у розверзнуту безодню. Затим вибиратися, вдаючись не до діалогічних чи монологічних тирад, а до порухів, якими позначається борня поривань.

 

Читайте також: Згущення Тіні


Арто не допускає психологізму. Точно так само, як це робиться в балійському театрі, він заохочує ввійти в ілюзію чи фундаментальний настрій жаху, коли з призабутих сновидінь випурхують відблиски-привиди, ніби душі з потойбіччя. Та й цього ще замало. Конче потрібно сформувати ключі розуміння, щоб зі згромаджень безликого схематизму, фантазійних кошмарів і бойовища пристрастей упорядити смисли, які відповідатимуть внутрішньому первородному клекотові й ментальній алхімії. Слова не вловлюють розбурханої хвилі, якою сповнюється людина. Саме тому Арто й пов’язує театр із жорстокістю. Це не вимога кровожерливості, а потрапляння в транс; не система вражень, а вихід прямої дії, яка зачіпає відчуття, схиляє до рішучості, неспокою, спонукаючи не втечу від життя, а його нестерпну жагу.


Отже, театр жорстокості проявляє свою внутрішню подобу. Вивільняючись назовні, вона атакує глядача й не дає йому шансів залишитися незацікавленим спостерігачем. Стаючи перформером, він діятиме на підставі первісної інстинктивності, спиратиметься на ритуал, творитиме знакову поезію рухів та уникатиме загальноприйнятих соціокультурних реакцій. Театральній драматургії тому й не випадає просто переносити звичаєвість на сцену, бо вона збирає несамовиті сили для використання їх у людському самоствердженні.