3 березня

Запрошення на тишу

— Як вам кава? — бариста не питає, а кричить до мене через барну стійку. Музика з динаміків оглушує, тому я заледве чую його слова, а радше вловлюю сенс за тим, як ворушаться його губи. — Дуже добре! — киваю у відповідь, сподіваючись, що він і на мигах зрозуміє, бо мені несила перекричати перкусію. Кава тут і справді смачна.
Матеріал друкованого видання
№ 9 (641)
від 27 лютого

Це унікальний аукціонний лот: фермерське зерно світлого обсмаження з поміткою «specialty», зібране у високогірній Кенії мало не руками незайманих дівчат. Таким еспресо не гріх похвалитися у вишуканому середовищі кавових гурманів, бо ж очевидно, що в тутешній кав’ярні вони завсідники. Та все ж подумки я викреслюю цю кав’ярню зі списку місць, куди навідаюся ще раз. Музика гримить так бучно, що я заледве можу сконцентруватися на стрічці фейсбучних новин, яка в принципі не потребує надмірного напруження мозку.

 

Та що там новини — я навіть не чую власних думок! Уже на виході все ж таки поцікавилась у хлопців за стійкою, які аж підтанцьовували, розставляючи чашки, чи не загучна в них у закладі музика. Навіть півгодинне кавування — то ціле випробування для нервової системи, а як працювати в такому гаморі цілий день — уявити важко. У відповідь вони як один знизали плечима: мовляв, у нас так. Що ж, бувайте здорові, бережіть свої вуха. У Києві сьогодні не важко знайти кенійську фермерську каву, якої у світі зібрали лише кілька сотень кіло врожаю. Можна відшукати шотландського лосося дикого вилову, білий п’ємонтський трюфель та ікру морського їжака, але, правду кажучи, у сучасному світі найбільшим делікатесом — подекуди геть недоступним — стає тиша. Її, на відміну від трюфелів, за гроші не купиш. 

 

Читайте також: Дорогі мої вегани


Дефіцит тиші повсюдний. Її бракує в офісах, у міському транспорті, книгарнях, магазинах, кафе, парках, метро, літаках. Навіть сидячи на самоті біля моря не можна бути певним, що поруч знічев’я не намалюється гордий власник портативної колонки з дуже сумнівним музичним смаком. Тиша — це явище «нової розкоші», в основі піраміди якої — відповідальне споживання й приборкання нескінченних «хочу» і «дайте», а далі — мінімалізм, екомислення, спрощення трибу життя. І що ближче до вершини, то тихіше навкруги.

у сучасному світі найбільшим делікатесом — подекуди геть недоступним — стає тиша. Її, на відміну від трюфелів, за гроші не купиш. Дефіцит тиші повсюдний. Її бракує в офісах, у міському транспорті, книгарнях, магазинах, кафе, парках, метро, літаках


Київські ресторани й кафе тим часом щосили й далі «качають ритмами» свою публіку в найбрутальніший спосіб. Спробуйте пошукати в столиці заклад, де до борщу та смаженої тріски замість оглушливого тунц-тунц вам запропонують приємне вуху нічого. Насправді надто гучна музика — то не вибрик нахабних офіціантів чи перезбуджених кофеїном бариста, а така собі оптимізація потоку гостей. У багатьох закладах, особливо тих, що працюють у бізнес-моделі динамічного руху недорогих продуктів для широкої аудиторії, підкручують ручку динаміка так, щоб аж кров із вух юшила, щоб гості швидко поїли й швидко пішли, а не розсиджувалися в розслаблених теревенях ще й після того, як спорожніють тарілки. Що вищий середній чек закладу, то більше шансів натрапити на стишену музику, доповнену шелестінням білих рукавичок офіціантів, глухим перестуком порцелянових тарілок і заледве чутним піканням пейпасів платинових карток. Що ж, гроші люблять тишу, чого не скажеш про людей. Власник однієї київської кав’ярні якось вирішив, що більше жодної музики в його закладі не буде. Прогресивного чолов’ягу першими «зафукали» його ж працівники. Та він був невблаганний. Музику прибрали. Того самого дня гості, замовляючи каву, співчутливо цікавилися: чи, бува, не зламалися колонки, чи не поцупив хто програвач? Бариста заходилися пояснювати: така нова політика керівництва, мовляв, у Європі вже повним-повнісінько кав’ярень, де музичний супровід відсутній, і від того іще ніхто не вмер! У Європі, може, і не вмер, а за тиждень потік скарг від гостей, для яких кавування в тихій кав’ярні видалося абсолютно некомфортним, змусив власника знов під’єднати колонки і ввімкнути програвач.

 

Читайте також: Мандрівні зірки Мішлену


Мисткиня Гоні Раян уже п’ятнадцять років влаштовує по всьому світу «тихі вечері». Свій проект «The Silent Dinners» вона називає мистецько-соціальним перформансом. Відтоді як урбаністичний світ потонув у звуковому бруді, вечері в мовчанні, без музики й без заціпенілого погляду на екран смартфона перетворилися на справжнє мистецтво. За час існування проекту Гоні організувала 42 гастрономічні перформанси в десяти країнах світу. Це були «тихі вечері» для гостей мистецьких заходів та виставок, приватні вечірки, пікніки в садах, секретні посиденьки на відкритих дахах. Готувати страви з розмаїття сезонних локальних продуктів (одна з важливих концепцій проекту) Гоні запрошувала місцевих шеф-кухарів — тих, хто поділяв її цінності. Кожна вечеря неповторна, незмінні тільки правила для гостей: розмовляти вголос не можна, говорити до сусідів по столу не можна, писати й читати також, на телефони, смартфони, планшети та інші ґаджети для під’єднання до соціальних мереж накладене суворе табу. Можна всміхатися, пити вино, медитувати, насолоджуватися їжею, ба більше, можна навіть принести із собою рукоділля й плести шкарпетки в перерві між подачею страв — правила цього не забороняють!


На сайті проекту Гоні інформує, де найближчим часом планує влаштовувати «тиху вечерю». Зокрема, цього року вона збиратиме гостей у Парижі, і кожен охочий може заповнити формуляр та стати в чергу. Та для початку можна випробувати бюджетний домашній формат: під час обіду чи вечері вимкнути ґаджет, відкласти в бік книжку й запросити трохи тиші у своє життя. 


Теги