3 лютого

Карати чи рятувати?

Як пілотний проект ГПУ та Мін’юсту може розірвати порочне коло підліткової злочинності
Матеріал друкованого видання
№ 5 (637)
від 30 січня

Уже два роки в Україні діє пілотний проект, розроблений спільно Генеральною прокуратурою та Міністерством юстиції, під назвою «Програма відновлення для неповнолітніх, які є підозрюваними у вчиненні злочину». Він передбачає Програму для неповнолітніх, які вперше скоїли злочин невеликої або середньої тяжкості. На Донеччині за цей час кримінальної відповідальності уникло десятеро дітей, які пройшли цю програму. Так, як повідомляє прес-служба прокуратури Донецької області, справа щодо підлітка, який скоїв дрібну крадіжку в Торецьку, була закрита дуже швидко: він повернув украдене, примирився з потерпілими та пройшов курс психологічної корекції.

 

Така програма справді могла б розірвати порочне коло, до якого підліток потрапляє після притягнення його до кримінальної відповідальності. Навіть якщо про позбавлення волі не йдеться, наявна судимість надовго фіксує причетність людини до світу криміналітету. Причому у віці 14–18 років це далеко не завжди сприймається саме як покарання. Для декого навіть стає своєрідною перепусткою до наступних порушень (мовляв, «мені вже немає чого втрачати»), а то й ознакою авторитету в певних колах. У нашій правоохоронній системі робота з неповнолітніми порушниками тяжіє радше до покарань, ніж до виховання та допомоги. Спецколонії для дітей і підлітків мало чим відрізняються від закладів позбавлення волі для дорослих. Ну а «профілактика» за місцем проживання часто обмежується стандартним набором фраз від дільничного й найчастіше тільки породжує в порушника відчуття повної безкарності.

 

Читайте також: Кримінал з акцентом

 

Хотілося б, щоб усебічною психологічною підтримкою підлітка, який скоїв злочин, займалися професіонали. Але для того потрібні спеціальні навички, глибокі знання психології девіантної поведінки та суміжних дисциплін. На жаль, у межах згаданого проекту до цього залучають психологів із громадських благодійних організацій. Хоча, на мою думку, профільні фахівці повинні бути в штаті ювенальної поліції. Слід також передбачити роботу з усією родиною, можливо, створювати щось на кшталт груп підтримки, де батьки проблемних підлітків могли б дізнаватися про чужий досвід й діставати допомогу. Тоді фраза про щире каяття буде не формальністю, а результатом важкої душевної праці юного порушника, а також свідченням змін у його родині.

 

А ще в межах проекту мали б по-справжньому запрацювати алгоритми стягнення матеріальних і моральних збитків. Бо звичним явищем є «мертві» справи, які роками вилежуються в судових виконавців, так як із родини безробітних (принаймні офіційно) неможливо стягнути жодної копійки. Потрібні дієвіші алгоритми, зокрема довгострокові громадські роботи аж до погашення суми штрафу. Адже зазвичай перша судимість у неповнолітніх пов’язана або з крадіжками, або з пошкодженням майна.

 

Наприклад, нещодавно в Бахмуті двоє підлітків напідпитку підпалили кілька топіарних фігур на щойно відремонтованій набережній. Сума збитків — майже 100 тис. грн. За ст. 194  Кримінального кодексу України (умисне знищення або пошкодження чужого майна, вчинене шляхом підпалу) їм світить покарання у формі позбавлення волі на строк від 3 до 15 років. Навряд чи цей випадок буде відпрацьований у межах згаданого вище пілотного проекту, бо сума велика й невідомо, чи спроможні родини повернути її без судового стягнення. Це ж не велосипед віддати, якщо взяв без дозволу покататися. Громадськість, збурена кричущим фактом хуліганства, вимагає суворого покарання. Та чи перевиховають цих молодиків у колонії? Їх там радше навчать (чи змусять) робити ще гірші речі.

 

Читайте також: Закон і п’ята графа

 

Звичайно, найімовірніше, покарання в цьому випадку буде умовним (а громада в найближчому майбутньому компенсації не отримає). Хоча змусити повністю відшкодувати збитки було б значно дієвіше, ніж запроторювати підлітків за ґрати. Нехай гроші збирає вся рідня, паралельно виховуючи свою дитину. Немає грошей, то чому б не застосовувати в повному обсязі закон про громадські роботи до підлітків? У будь-якому населеному пункті знайдеться купа роботи, для якої не вистачає рук: допомога в закладах для літніх людей і притулках для тварин, прибирання на стихійних звалищах та інша корисна діяльність, що доступна молодій людині без спеціальної освіти. Перелік таких робіт можуть складати органи самоврядування відповідно до потреб конкретного населеного пункту. Чи захочеться потім руйнувати те, що лагодив своїми руками? Не кажу вже про повчальний приклад інших порушників, які відпрацьовуватимуть вартість завданої ними шкоди.

 

Але сьогодні, на жаль, втілити таку практику майже неможливо. Процедура залучення підлітка до громадських робіт і вимоги до потенційного роботодавця такі складні, що неповнолітнього порушника простіше відправити в космос. Наприклад, з формального боку, збирати сміття в міському парку небезпечно для життя й здоров’я підлітка. Можна подумати, що вчиняти підпали, бити скляні вітрини й трощити лавки значно безпечніше. До речі, відправити молодого порушника в колонію теж набагато простіше, ніж залучити його до громадських робіт. Тому важливо, щоб цей пілотний проект став реальним вирішенням проблеми. Бо стратегічно вигідніше вкладати сили та гроші в профілактику й запобігання рецидивам, ніж наповнювати тюрми юними порушниками, звідки вони мають усі шанси вийти сформованими злочинцями зі знайомствами в кримінальних колах і тавром тюряжника в очах оточення.