24 січня

Між ізоляціонізмом і глобалізмом

Нинішній президент США Дональд Трамп прийшов до влади під гаслом «Америка понад усе!», явно прагнучи полегшити тягар міжнародних зобов’язань своєї країни аж до рівня ізоляціонізму з очевидною перевагою внутрішньої політики над зовнішньою.
Матеріал друкованого видання
№ 4 (636)
від 23 січня

Це відповідає особливостям ментальності величезної частини американського електорату, для якого події (на відміну від радянсько-російських підданих із їхнім невиліковним маніхейським месіанізмом) у рідному графстві, місті, штаті важливіші за світові катаклізми.


Проте в глобалізованому бутті сучасності загальне дуже помітно впливає на окреме, політичне на приватне. Принаймні вища влада (а згодом і загал) змушена на це реагувати. Звісно, можна від усіх цих інтернаціональних процесів абстрагуватися, проте ціна буде зависокою.

 

Читайте також: Світ про Україну. Розслідування щодо Йованович і Трампа та результати обміну полоненими


В історії США це далеко не перша спроба ізоляціонізму, однак майже завжди від нього доводилося відмовлятися. Іронія історії: у середині XIX століття одна ізольована країна (що хотіла обмежити свої турботи лише Західною півкулею, «доктрина Монро») — США — відрядила свій військовий флот проти іншої ізольованої країни — Японії — під прапором «свободи торгівлі», змусивши її відкрити власні порти для американських кораблів. Унаслідок цих подій феодальна Японія почала ставати на рейки буржуазного розвитку, а світова культура збагатилася оперою «Мадам Батерфляй» про кохання американського офіцера з японською жінкою. Сильних ударів по американському ізоляціонізму було завдано Першою і Другою світовими війнами, що зрештою зробили США політичним, економічним, ідеологічним гегемоном. Однак приблизно 15 років тому в Сполучених Штатах сформувалася втома від глобального тягаря. Власне, вже в політиці президента Барака Обами відчувалися мотиви неоізоляціонізму, відмови від боротьби за підтримання американського лідерства. Найяскравішим виявом цієї втоми стала позиція останнього щодо Сирії, коли таку важливу країну Близького Сходу США доволі апатично де-факто передали Тегерану й Москві під контроль, що й урятувало диктаторський режим Башара Асада, а саму Сирію перетворило на потужний плацдарм російського та іранського впливу в регіоні. Іран скористався тими можливостями, які надали США, цілком.

ізоляціонізм у добу глобалізму обов’язково виступатиме детонатором надзвичайно небезпечних і згубних процесів. Проте лишається надія, що інституційна пам’ять американської держави стримає від самовбивчих кроків навіть не дуже фахових і не зовсім відповідальних політиків


Йому вдалося встановити в Сирії режим панування шиїтської меншості над абсолютною сунітською більшістю мусульманського населення. Як відомо, в Ірані, цій теократії, шиїзм у формі імамізму є панівною релігією. У Сирії релігійно-політичні союзники іранських аятол становлять лише близько 18% мусульман.


Варто зазначити, що й раніше шиїтам у Сирії вдалося взяти під контроль чимало інститутів державної влади. Зокрема, клан Асадів, а також значна частина генералітету сирійської армії належать до шиїтської секти алавітів. Активне збройне втручання Російської Федерації в сирійські справи, велика присутність сухопутних сил Ірану сформували таку ситуацію, що після стратегічного відступу Барака Обами Сполученим Штатам тепер буде надто складно відновити геополітичний баланс на Близькому Сході. Проте мінімізація американської ролі в цьому регіоні світу аж ніяк не зменшує кількості проблем для офіційного Вашингтона. Росія й Іран і далі викидатимуть США із цих ареалів, не надто гребуючи методами, про що свідчать останні іранські атаки на американську амбасаду в іракському Багдаді. Окремі рішучі та успішні акції Сполучених Штатів на кшталт ліквідації іранського генерала Солеймані не змінюють загальної ситуації. Найбільша проблема полягає в тому, що опоненти США не схочуть і не зможуть задовольнитися американськими поступками, а підуть далі настільки далеко, наскільки ті їм дозволять. Це означає, що Америці все одно доведеться десь зупиняти своїх супротивників, але в значно гірших обставинах.

 

Читайте також: Імпічмент Трампа. Все що потрібно знати


Звісно, за великого бажання в сучасному світі ізолюватися можна, якщо твоя країна — Північна Корея чи королівство Бутан у Гімалаях.


А в реаліях ХХІ століття, якщо США хочуть відмовитися від своєї справді обтяжливої ролі, Китай і Росія радо запропонують себе замість Америки. Чи дасть це людству щось позитивне? Уже зараз самообмеження Америки на Близькому Сході призводить до різкої активізації Тегерана, від якої потерпають сусідні держави, зокрема й стратегічні союзники Вашингтона. А незабаром Іран, надихнувшись американським відступом, від своїх погроз на адресу Ізраїлю може перейти до конкретних дій. І тоді американцям буде дуже важко не втручатися. Під впливом ізоляціоністської позиції Трампа суттєво переформувалася політика Туреччини, що, не виключено, розпочне боротьбу з Іраном за регіональне лідерство, а це тягне за собою безліч ризиків тотальної хаотизації спочатку Близького Сходу, потім Середземномор’я та Південної Європи. Отже, ізоляціонізм у добу глобалізму обов’язково виступатиме детонатором надзвичайно небезпечних і згубних процесів. Проте лишається надія, що інституційна пам’ять американської держави стримає від самовбивчих кроків навіть не дуже фахових і не зовсім відповідальних політиків.