30 грудня, 2019

Лектура на кінець року

Після п’ятирічної перерви я повернувся до читання щотижня журналу The New Yorker.
Матеріал друкованого видання
№ 1 (633)
від 10 січня

Я не мав такого наміру, але донька вирішила, що п’ять років перерви вистачить. Тож з її легкої руки я маю вже дві передплати в паперовому варіанті: The Economist і The New Yorker. Тепер треба лише знайти час на читання. З The Economist легше, бо формат коротких сконденсованих статей дає змогу читати швидко, навіть у трамваї чи метро, але ж у The New Yorker ― цілком інший формат. Перші 20 сторінок ― це інформація, що варто побачити чи почути в Нью-Йорку, потім коротенькі статті про те, що говорять у місті, а далі йдуть есе, які мають принаймні по 10 сторінок і вимагають більше часу для читання. В одному з останніх номерів 2019 року першим іде есе Пітера Шельдала під назвою «Нотатки наприкінці».

 

Читайте також: Ще трохи про еліти

 

Шельдал ― мій улюблений критик мистецтва, якого я регулярно читав, коли передплачував The New Yorker у минулому. Надто мені подобалася його небачена професійна дисципліна, коротка оповідна форма і мова, зрозуміла для пересічного інтелігента, а не тільки інтелектуала-практика або критика мистецтва, який послуговується модним нині «жаргоном».

 

Коли я побачив статтю Шельдала, моєю першою реакцією була радість, що критик, якого я ціную, написав довгеньку статтю, присвячену мистецтву. Однак уже перше речення статті розставило всі крапки над «і».

 

«Рак легень із метастазами. Нема чого дивуватися. Я курив з 16 років». А далі ― 20 сторінок вівісекції свого життєпису, дуже особистої і дуже відвертої. Читав одним духом, пізнавав інтимні моменти життя людини, думки якої дуже цінував, але про яку абсолютно нічого не знав. Свою статтю Шельдал назвав «Нотатки наприкінці», і вочевидь у цьому прощальному тексті знайдемо поклади інформації та роздумів. Мені бракувало лише одного: зауваг Шельдала на тему мистецтва. Прощаючись зі своїми читачами, видатний і при цьому дуже впливовий критик присвятив мистецтву два короткі уступи. Це важливі і дуже близькі мені думки, які він вирішив увічнити у своєму інтелектуальному заповіті.

Читайте також: Хто править світом?

На першу думку дуже рідко можна натрапити в критиці мистецтва, а проте вона найважливіша:

«Я пишу для читачів, а не для митців, які можуть, якщо цікавляться, купити журнал і читати мене, як і будь-хто інший. Я не завжди цікавився. Замолоду я дотримувався вірності собі і своєму колу. Потім я вирішив побачити, наскільки відповідальним може бути критик, відкритий до ідей, але ніколи не схильний ні до приписів, ні до заборон».

 

А ось ще одна думка, що може бути добрим дороговказом для тих, хто сумнівається, яка там ситуація з сучасністю. Тут Шельдал дає нам певну вказівку, як слід дивитися на мистецтво з перспективи нашої все-таки хвилинної присутності на планеті Земля.

 

«Я люблю казати, що сучасне мистецтво складається з усіх мистецьких творів, ― байдуже, їм п’ять тисяч років чи п’ять хвилин, ― які фізично існують тепер. Ми дивимося на них сучасними  очима ― єдиними, які тут є коли-небудь».

 

Це все, що Пітер Шельдал хотів розповісти нам про мистецтво і про свої статті про нього. Своє есе, прощаючись із нами, він закінчив так: «Люди, поведіть смерть подумки на прогулянку. Ви або зрадієте, що вчинили так, або, раптом ставши навколішки, відчуєте, що ви не прах земний».

 

Читайте також: Містер Джонс у культурній столиці старого типу

 

Щоб мої сьогоднішні роздуми не були сповнені настрою смутку і меланхолії, хочу написати кілька слів про мою іншу лектуру, яка має радше стимулювати. Шукаючи в найближчій суперкнигарні Indigo святкових подарунків для приятелів, я не забув зазирнути до відділу, присвяченого книжкам зі сфери політики. На одній із нижніх полиць знайшов невелику книжечку автора, якого дуже ціную і читаю з великою цікавістю. Отже, хочу вас спонукати прочитати останню книжку сера Роджера Скрутона «Консерватизм ― запрошення до великої традиції» (Conservatism: An Invitation to the Great Tradition, 2017). Скрутон ― британський філософ і письменник, що опублікував понад сорок книжок на теми філософії, естетики і політики. Як написав про нього лондонський тижневик The Spectator, «Роджер Скратон ― справжній раритет: першорядний філософ, що справді має філософію…» Нема чого ані додати, ані відняти. Його остання книжка ― невелика, заледве на 170 сторінок, розповідь про знайомство з традицією консервативної думки. Читання Скрутона ― це водночас і естетичне, й інтелектуальне одкровення: консерватизм стає чимсь більшим, ніж просто політичною позицією або аргументом супроти лібералізму чи соціалізму. Автор вважає, що консерватизм ― це розповідь про «дім», про те, чим є «дім», як його створити та утримати.

Як багато з вас, напевне, помітило, читаючи мої статті, я маю певні консервативні вподобання, хоча чимало людей, які добре знають мене, сумніваються в цьому. Недавно на презентації моєї книжки «Мої малі одіссеї» знайомий професор історії Торонтського університету ущипливо запитав, «чи мої консервативні заяви часом не є формою інтелектуальної провокації перед лицем панівного ліберального дискурсу в його сучасному значенні, а отже, лібералізму з дуже лівим акцентом». Годі приховати, що в цьому твердженні є частка правди, і хтозна, чи не повинен я характеризувати свої погляди радше як консервативні. Зрештою, Фрідріх Гаєк, один з найвидатніших консервативних мислителів, полюбляв характеризувати себе як ліберала, вочевидь ліберала в класичному значенні цього слова. Зрештою, я, коли доводиться голосувати на виборах, голосую звичайно за Ліберальну партію, бо сучасні консерватори в північноамериканському виданні не становлять для мене дуже привабливого вибору. Але, щоб пізнати і зрозуміти тонкощі цих міркувань, запрошую всіх читати книжки сера Роджера Скрутона, а надто його останню ― «Консерватизм ― запрошення до великої традиції», з надією, що невдовзі буде змога читати її й українською мовою.