11 жовтня

Розбудова «договорняка»

Колись у сиву давнину, 26 років тому плюс-мінус рік, в Україні було модним гасло «розбудова держави».
Матеріал друкованого видання
№ 41 (621)
від 10 жовтня

Втілювали його всією громадою на чолі з колишніми інструкторами ЦК та «червоними директорами», хоча не без допомоги іноземних посольств, фондів і радників, розбудували, я вже не пам’ятаю коли, мабуть, ближче до пізнього Кучми. Результатом не скажу, що цілком розчарований, хоча можна було б і гармонійніше, як в анекдоті про кулемет, який знову припер із роботи працівник заводу дитячих візків. Але тепер, схоже, настає критичний момент, коли я сумуватиму за попередньою модифікацією, вона хоча б допомог­ла зупинити ворога й наростити м’язи. Що буде з наступним апгрейдом, не розуміють до пуття не лише аналітики, а й представники самої влади.

 

Читайте також:  Чого навчать попередники

 

Якщо вже згадали побіжно президента-2, доведеться торкнутися кількох епізодів. Перший — невдала спроба зміцнити контроль над парламентом, яка дістала була схвалення на референдумі, а потім загальмувала, через що Леонід Данилович увесь час повторював мантру «імплементація». Другий — значно фундаментальніший за своїми наслідками, хоча й менш публічний — створення так само Кучмою в ручному режимі стану вітчизняних олігархів, щоб уникнути появи на українському ринку іноземних капіталів, насамперед російських. Це, можливо, убезпечило країну від негайної здачі Кремлю, натомість законсервувало систему розподілу неформальної влади, перенесло відносини з економічної та правової площин у простір особистих стосунків. Так чи так, а «український рецепт» побудови нового суспільства полягав у відсутності безмежної монополії, принаймні на рівні керівних органів. Ті, хто хотів виживати, мали домовлятися. Ті, хто сподівався мультиплікувати специфічний «донецький» тип ієрархії в масштабах цілої країни, пролетіли, мов фанера над Ростовом. Кожна спроба вибудувати вертикаль закінчувалася гучним фіаско. Україна відторгає практики, невластиві нашій політичній культурі. 

Щойно ейфорія перемоги й доступу до солодкої влади трохи вщухне, а апетит, навпаки, збудиться, у команді почнуться хитання. І поч­нуться вони передусім із парламенту


Те, що постає перед нами нині як наслідок усенародного волевиявлення, важко назвати системою. Попри позірну монополію, попри оприлюднення окремих декларацій, що претендують на статус стратегій, розроблених на короткострокових курсах тімбілдінгу, все ще важко описати, як ця машинка працює. Нам хотілося б, щоб спершу пріоритети, потім їх оформлення в ідеологію та політичну програму, а вже потім їх реалізація або саботаж реалізації після перемоги на виборах. Нині все навпаки: ідеологія формується на марші, якщо не рахувати обіцянки лібертаріанства. Реальні взаємодії натомість свідчать як мінімум про наявність давно знайомої логіки опанування ресурсів і перерозподілу власності.

 

Відтак усі активні громадяни, які зайняті справами, корисними й не дуже, масштабними й не вельми, змушені шукати новий modus operandi при взаємодії з владою. Подекуди відсутність правил гірша за найгірші правила. Хто на кого впливає, хто кому підпорядкований, хто від кого залежить? Як вирішувати питання? Шукати однодумців, переконувати чи відразу нести хабар? 

 

Читайте також: Приборкання недоторканного

 

Це якщо взяти прагматичний аспект. А якщо вищі інтереси? Звертатися в прокуратуру чи відразу палити сільраду (це не заклик до повалення існуючого ладу, а цитата з іншого радянського анекдоту)? Пробувати вжити м’яку силу, повісити пост у соцмережі, опублікувати колонку у впливовому часопису чи виходити таки на Майдан? Зараз є безліч нових рішень, відповідальність за які для простого спостерігача концентрується на одній особі, й ця особа наразі є недоторканною. Але в реальній державі так не буває. Кожна помилка має ім’я та прізвище, стверджував один наш земляк із репутацією наркома шляхів сполучення.

 

Щойно ейфорія перемоги й доступу до солодкої влади трохи вщухне, а апетит, навпаки, збудиться, у команді почнуться хитання. І поч­нуться вони передусім із парламенту. У президента та його штабу немає інструментів впливу на народних обранців, надто тих, які пройшли за мажоритаркою. Що таке партійна дисципліна, ми добре вивчили на прикладі попередніх скликань, і навряд чи депутати всупереч інстинкту самозбереження приймуть якісь інші правила гри. Чим фактично закінчилося голосування про зняття недоторканності? Так отож!

 

За браком інституцій і чітко вербалізованих правил уся піраміда запрацює в режимі, який кримінально-бюрократичною мовою сусідньої держави звучить як «договорняк». Система влади в Україні приречена на складні багатошарові «договорняки», як це спостерігалося впродовж цілої попередньої епохи бідності. От тільки апаратних геніїв тієї доби, які стежили б за лояльністю й карали б відступників, у Зеленського практично немає. І це безсилля може його підштовхнути до «договорняка» самі знаєте з ким.