4 жовтня

Мистецтво неможливого

Нічого нового я тут не скажу. На жаль. Тож кому нецікаво, можна гортати далі. Але для очищення сумління спробуймо все ж таки зрозуміти, що робити.
Матеріал друкованого видання
№ 40 (620)
від 3 жовтня

У кожної країни трапляються не найкращі періоди, коли до влади приходять безвідповідальні, обмежені люди. Трамп оголошує торговельну війну Китаю, і це може мати для Сполучених Штатів наслідки, яких не витримає жодна економіка, навіть така потужна. Джонсон хоче розірвати відносини з ЄС в односторонньому порядку, і це загрожує знову перетворити Британію на острів у найгіршому розумінні слова. Макрон збирається товаришувати з Росією, схоже, на зло Німеччині. А це ніби дорослі й успішні країни, що робиться в менш дорослих, ми теж бачили: суцільне Мадуро.


Те, як незграбно грає наш президент на чужому для нього полі за чужими для нього правилами, залишає дивне, проте трохи знайоме відчуття: оце те, що тепер називається київським «Динамо»? Я нічого не переплутав? От тільки червоні картки можуть бути геть не символічними й значно довготривалішими. Гаразд, із Трампом проколовся, не припускав, що воно вийде на поверхню. Я навіть не закидаю йому надмірну підлесливість, можливо, це була така тактика: розчулити старенького. Передбачити, що в «старенького» може бути своя гра, у якій Україні відведено роль лівого напівзахисника, було важко через сукупність факторів: зоряна хвороба, брак компетенції, неофітська віра в те, що все в цьому світі влаштовано просто, як хабар дільничному, а проблеми вирішуються понтами. Рахунок: демократи — вороги, європейські лідери — вороги, республіканці… теж вороги, бо він їх мимоволі виставив у комічному світлі.

 

Читайте також: Гра на мізерах. Зеленський і формула Штайнмайєра

 

З планом Штайнмайєра той самий юніорський стиль. А що тут такого? Порошенко ж підписав Мінськ із аналогічними, абсолютно неприпустимими для України пунктами? Він теж від самого початку не збирався їх виконувати, тож хіба мені не можна? Різниця в тому, що п’ятий президент був і залишається заслуженим майстром цього спорту. Він бачив найближчі й віддалені результати своїх дій, але йому було важливо припинити розгром практично неіснуючої армії, він цього досягнув. А після того ретельно обробляв кожного з партнерів, організовуючи єдиний фронт, принаймні формальний, протидії агресорові — десь успішно, десь ні, але то не була гра в одні ворота. Зеленський теж сподівається відтягнути фінал, тільки нагородою може стати не збереження армії та держави, а лише чергова зустріч із кваліфікованими зубрами. Враховуючи клас гравця, є висока ймовірність того, що втомлені «дорослі» просто не слухатимуть цього вискочку й вирішать усе так, як їм зручніше. Либонь не вперше. 

 

Майдан — це геть не універсальний інструмент. Не лише тому, що він надзвичайний і останній аргумент, ultima ratio, а й тому, що вічова демократія має обмежений діапазон дій. Вона не здатна продукувати складні рішення, але за браком інших це остання противага й останній порятунок


Я навмисно залишаю за дужками припущення, що особисто для Володимира Олександровича суверенітет, незалежність і цілісність України важать менше, ніж для Петра Олексійовича. За вдалою формулою Антуана Буле де ла Мерта, це гірше, ніж злочин, це помилка. Помилка самовпевненого новачка. Система стримувань і противаг як органічна складова кожної без винятку демократичної держави призначена не лише для обмеження авторитарних апетитів того чи іншого політика, її функція — знешкоджувати занадто різкі рухи, які можуть дорого коштувати країні. Ось чому дві палати парламенту, ось навіщо Верховний суд, ось для чого, нарешті, вповноважені представники спецслужб у Білому домі. Бог його знає, кого та демократія винесе нагору. Щоб цей будь-хто не нашкодив, його варто страхувати від дурощів. У Зеленського немає не лише внутрішніх запобіжників, а й зовнішніх. Це не його, це наша провина. Ані дієвої опозиції, ані судової гілки, ані вільної преси як ланцюгового пса…

 

Читайте також: За чужим сценарієм

 

Порошенко мав і фракцію, і коаліцію, але не мав абсолютної влади. Він твердо знав, що політика — мистецтво можливого, і домовлявся з усіма, зокрема й із тими, з ким домовлятися не варто, поступаючись другорядним для себе й досягаючи пріоритетного. То була хитка конструкція, але вона якось працювала. Президент-6 має наразі тотальну повноту влади, яку народ безтурботно йому вручив. Теоретично його можуть зупинити два фактори, практично — один. На другий, себто на іноземні посольства та гастролюючих фахівців із гасіння пожеж, на нинішньому проміжку часу надії немає. Тож залишається… громадянське суспільство.

 

Майдан — це геть не універсальний інструмент. Не лише тому, що він надзвичайний і останній аргумент, ultima ratio, а й тому, що вічова демократія має обмежений діапазон дій. Вона не здатна продукувати складні рішення, але за браком інших це остання противага й останній порятунок. Доведеться відновити Майдан як постійну загрозу, як усім зрозумілий меч на волосині, тобто Майдан як інституцію. А іншого інструменту, як і іншого президента, у мене для вас немає.