7 жовтня

Пенсіонером бути!

Варшава на початку осені. Я буваю там щороку, зрештою, це моє майже рідне місто, де я прожив 13 років, до речі, стільки ж років і в Києві.
Матеріал друкованого видання
№ 40 (620)
від 3 жовтня

Я жив довше тільки в Любліні (20 років), місті, де народився, і в Торонто (16 років), місті, куди емігрував. Цього разу, крім потреби відвідати близьких людей — і живих, і тих, хто вже спочиває на гарному історичному православному цвинтарі у варшавській дільниці Воля, — я приїхав залагодити адміністративні формальності. Адже я вже два місяці, як хоч-не-хоч виступаю в ролі пенсіонера.


У нашому житті є сформовані цивілізацією моменти ініціації, переходу. У різних культурах вони різні, проте існували та існують далі, хоч у сучасному світі стали, позбавлені магії, формалізованими бюрократичними ритуалами. Узяти бодай мить, коли дитину, яка пішла до школи, залучають до системи функціонування народу, держави, цивілізації. Так починається шлях нашої суспільної, а потім і професійної діяльності, що сягає свого апогею в мить виходу на пенсію. Нині визначення цієї миті підпорядковане економіці та демографії і майже всюди більш-менш однакове. Це може бути 55, 60, 65, 67 і навіть 70 років залежно від статі й держави, у якій ти живеш. Отже, я, власне, дійшов до цієї символічної «миті переходу», коли ми суто формально припиняємо бути професійно активними членами суспільства й стаємо бенефіціарами пенсійної системи, обов’язкової в країні, у якій набуваємо права на пенсію. Я не зосереджуватимуся тут на проблематиці пенсійних систем і загальної згоди поміж експертів, що ці системи щоразу менш правильні, а до того ж і менш щедрі, та й загалом їх вважають за не дуже справедливі. Ця мить мене цікавить тільки з погляду психологічних категорій, і то у вимірі моєї суб’єктності.

 

Читайте також: Визначення


Отже, я пенсіонер уже два місяці. У моєму професійному житті мало що змінилося, бо відколи п’ять років тому покинув дипломатичну службу, я не працюю, як класичний «урядовець», у режимі від 9:00 до 17:00. Я незалежний консультант, куратор мистецтва, регулярний автор статей у відомому тижневику, ще й митець, чия потенційна творча діяльність не має часової межі, тож обмежується не пенсійним віком, а тільки особистою дієздатністю та потребою творення. Але попри все я не можу позбутися чуття небуденності цього нового стану, у якому опинився тільки тому, що отримав пенсію внаслідок досягнення довільно визначеного віку. Відправка громадян на пенсію має багато переконливих причин і становить елемент мозаїки, що творить систему, яку ми характеризуємо як сучасну державу. Це все більш-менш зрозуміле, але для мене, як індивіда, має тотальний вимір. Тож у символічному розумінні я переходжу на другий бік, буду тепер частиною соціальної групи, якій визначено роль, з одного боку, бенефіціарів суспільного договору, а з другого — символічно відлучених від активного професійного життя. Інакше кажучи, я перебуваю тепер у новому й ще не визначеному моїм розумом періоді, який характеризує стан буття пенсіонером.

Тепер переді мною нове, ще не досліджене життя пенсіонера. І, як зазвичай трапляється в житті, для одних це сподівана зміна на краще, вільніше життя, а для інших — соціальна та фінансова деградація


Я щодня дізнаюся, що то за звір той пенсіонер. Я вже маю пенсійне посвідчення, а з ним і певні пільги: знижки на ліки, на громадський транспорт, відвідини кінотеатрів, театрів і музеїв. Водночас наша пенсія становить тільки скромну частину наших допенсійних заробітків, яку відповідно до усталеного алгоритму вираховують статистики. Без цих корисних нам знижок багато нас, пенсіонерів, найзвичайніше у світі не мали б змоги купити собі ліки, користуватися громадським транспортом, ходити в кіно, театри та музеї. Ось у яку пастку ми потрапляємо, але чимало нас каже про неї з неприхованим задоволенням: «Я вже вийшов на пенсію». Я вже нічого не мушу. Не мушу щодня бігти вранці на роботу, терпіти несимпатичних керівників і брати участь у «щурячих перегонах». Тепер переді мною нове, ще не досліджене життя пенсіонера. І, як зазвичай трапляється в житті, для одних це сподівана зміна на краще, вільніше життя, а для інших — соціальна та фінансова деградація.

 

Читайте також: Донос

 

Поки що я перебуваю на етапі щоденного усвідомлення, що для мене означає процес переходу в пенсіонерський стан. Ходжу вулицями Варшави, їжджу без обмежень і мало не безплатно міським транспортом, ходжу в кіно й театри з пільговими квитками, насолоджуюсь ранньою, але й досі теплою осінню, хоча знаю, що невдовзі вона стане сльотавою і неприємною. З екрана телевізора до мене долинають останні новини зі світу політики: про Зеленського, Трампа, Волкера, Данилюка, вибори до польського Сейму, про Ширака, атож, Ширак уже перестав бути пенсіонером і дограв свою роль на сцені цього світу. Стежу за всіма повідомленнями без відчуття причетності до них, навіть без надмірної цікавості. Мине ще трохи часу, поки я повною мірою ввійду в нову для мене роль пенсіонера. А тим часом вибираюся до Львова взяти участь у Конгресі культури, ще раз поглянути в трамвайному депо на відвідувачів виставки «Обабіч», куратором якої я є, і, що сьогодні найголовніше для мене, написати чергову статтю для Тижня.
Ось таке банальне життя пенсіонера.