7 жовтня

Степан Бандера та Пол Роубсон

Припускаю, що більшість читачів не знає, хто такий Пол Роубсон (Paul Robeson, 1898–1976). Він видатний афроамериканський борець за громадянські та людські права.
Матеріал друкованого видання
№ 40 (620)
від 3 жовтня

Також був знаменитим актором, співаком і випускником Ратґерського університету в 1919-му, точніше мого кампуса, що розташований у місті Ньюарк, у штаті Нью-Джерсі. Одне слово, він героїчна постать для афроамериканців і мого кампуса, де будинок, у якому міститься студентський центр, названий Роубсон Голл, а в професорській їдальні стоїть бюст Роубсона.


Цього року, на який припадає 100-річчя закінчення Роубсоном навчання в Ратґерсі, університет вшановує свого славного сина, тим більше що велика частина наших студентів афроамериканці, а місто Ньюарк на 49% афроамериканське.
Начебто все гаразд, якби не один маленький нюанс. Роубсон до кінця життя був гордим сталіністом. Ось його слова з 1935 року: «Із того, що я бачив про радянський уряд, можу сказати тільки те, що кожен, хто підніме проти нього руку, має бути застрілений. Це обов’язок уряду — придушити твердою рукою опозицію до цього справді свобідного суспільства». Не дивно, що 1952-го Роубсон отримав Премію миру імені Сталіна. Після смерті диктатора Роубсон схвалив його «глибоку гуманність». 


Довгий час університет не визнавав цієї аномалії. Цьогоріч подальше мовчання стало неможливим. Наприкінці 2018-го до кампуса приїхав професор Любомир Луцюк із Канади. Побачивши Роубсон Голл та бюст, він написав листа канцлерові університету доктору Ненсі Кентор, у якому звернув увагу на дивовижність вихваляння університетом людини, яка пишалася своїм сталінізмом. Канцлерка відписала загальними фразами про відданість університету високим ідеалам тощо. 

 

Читайте також: Вплив діаспори


А тоді вибухнула бомба. У лютому 2019 року з’явилася стаття видатного американського публіциста Джеймса Кірчика в газеті The Washington Post, у якій він закликав Ратґерс нарешті визнати гріхи Роубсона. Університет не міг зігнорувати таку поважну газету й зрештою мусив змінити своє фанфарне представлення Роубсона на власній веб-сторінці. Кілька місяців по тому університетський журнал Rutgers надрукував довгу похвальну статтю про Роубсона, називаючи його «силою природи» (force of nature) і досить об’єктивно говорячи про чорні сторінки його життя. Попри те загальний образ залишився незмінним: людина-герой, сила природи, неймовірний діяч тощо. 


Що найбільше вражає в цій прикрій історії. Університет — як студенти, так і професори — не сприймав і не сприймає сталінізм Роубсона як особливий гріх. А коли погоджується, що це чорна пляма в його біографії, то не вважає, що вона затьмарює його внесок у боротьбу за рівні права.

Бандера, Шухевич, Петлюра та інші українські герої багато чого доброго зробили, але й поганого теж. Та Сталіном, Гітлером або Пол Потом не були. І їх не вихваляли, принаймні не так, як Роубсон возвеличував Сталіна


Отже, те, що для українців та східноєвропейців немислиме, для ліберального кампуса та афроамериканців цілком можливе. Радянський Союз, як і Сталін та терор, далекі для Ратґерса та Ньюарка. Те, що в СРСР загинули мільйони, що Роубсон несе моральну відповідальність за цей злочин, нікого там не хвилює. Їх радше непокоять пам’ятники расистам-конфедератам, які захищали рабовласницький Південь проти Півночі в Громадянській війні, чи то пак Війні між штатами, як її називають південноштатники. 


До речі, вони, певне, мають рацію, принаймні частково. Врешті-решт, як університет, так і місто заявляють своїм ставленням до Роубсона, що немає якогось єдиного об’єктивного мірила для оцінювання героїв. Як кажуть, мій борець за свободу є твоїм терористом. 

 

Читайте також: Правозахисники про Крим: дискримінація, ізоляція і страх


Водночас це не зовсім так, бо людство звикло сприймати особливо кривавих злочинців — хоч би тих, що скоїли геноцид, — поза будь-яким геройством. Вихваляти Сталіна, Гітлера, Пол Пота — це якось занадто. Хоча, як видно з прикладу мого кампуса (і демократичної Грузії, яка й досі має музей Сталіна), не для всіх.


Нарешті, Бандера, Шухевич, Петлюра та інші українські герої багато чого доброго зробили, але й поганого теж. Та Сталіном, Гітлером або Пол Потом не були. І їх не вихваляли, принаймні не так, як Роубсон возвеличував Сталіна. 
Україна могла б узяти приклад із мого досі скандально лицемірного кампуса. Як і Ратґерс, вона має право визнавати своїх героїв героями, але за однієї умови. Непогано було б визнати не тільки світлі сторони постатей, а й темні також. А тоді хай герої спочивають.