15 вересня

Така собі еліта

Приїзд до Києва майже завжди рясніє несподіванками, тож не підвів і цього разу. А як несподіванки, то й матеріал для нової статті.
Матеріал друкованого видання
№ 37 (617)
від 12 вересня

Про перебування в Одесі я писав минулого тижня (див. «Пора амброзії», № 36/2019), але виявилося, що Одеса не хоче відпустити нас так швидко. Уже кілька днів соціальні мережі аж гудуть від чергового скандалу в музейній сфері. Отже, Одеська обласна рада дочасно звільнила директора Одеського художнього музею Олександра Ройтбурда. Постанова Ради спровокувала хвилю поки що віртуальних протестів тих, для кого Ройтбурд став символом боротьби з традиційним одеським застоєм. До голосів протесту долучився навіть тільки-но призначений віце-прем’єр Дмитро Кулеба, відповідальний за європейську та євроатлантичну інтеграцію. У Facebook він написав: «Битва за євроінтеграцію відбувається скрізь — від урядових кабінетів до музеїв. Українські совок, постсовок і рагульство нікуди не поділися. Вони завжди готові віджати втрачені позиції в тих, хто намагається запровадити в Україні нормальні європейські стандарти. У цьому разі зробити крутий європейський музей в Одесі».

 

Читайте також: Визначення

 

Отже, віце-прем’єр уряду «ЗЕ!» став на оборону директора Ройтбурда, хоча той не приховував, що був відвертим симпатиком колишнього президента Порошенка. Щоб було веселіше, на сесії Ради, яка звільнила директора Одеського художнього музею, пропозицію Опозиційного блоку підтримали мало не в повному складі депутати «Європейської солідарності» — партії, на чолі якої стоїть колишній президент Порошенко. Як бачимо, Україна — країна парадоксів, а Одеса — один великий парадокс. Зрештою, ситуація з художнім музеєм і Ройтбурдом була сповнена драматичних поворотів від миті, коли цей усюди відомий син Одеси вирішив узяти участь у конкурсі на посаду його директора (див. «Випадок Ройтбурда», № 12/2018 та «Магія конкурсу», 2018).

 

Результати обох виборів стали для рідних інтелектуальних еліт якщо не шоком, то, напевне, тяжкою травмою, з якою доведеться не тільки жити, а й створити нові, тривкі сенси, які будуть здатні заразити, немов вірусом, інших співгромадян

 

Важко здогадатись, як відбуватиметься черговий епізод серіалу «Обласна рада — Музей — Ройтбурд», бо політична ситуація особлива, але після короткого візиту до Одеси я зрозумів, що нелегко бути надмірним оптимістом щодо цього колись, а може, і в майбутньому чарівного міста на північному березі теплого Чорного моря. Тієї пори, коли культурна громадськість України єднається в жесті підтримки Олександра Ройтбурда, у сусідній Польщі міністр культури заявив, що не продовжить контракту з директоркою найбільшого національного осередку сучасного мистецтва в Польщі — Центру сучасного мистецтва «Замок Уяздовський» у Варшаві. Контракт директорки Малґожати Людвисяк закінчується в грудні, але поки що невідомо, чи міністр оголосить конкурс, чи просто призначить нового директора ЦСМ. Тим часом директорка Людвисяк відреагувала на постанову міністра, а працівники центру, як і численні представники світу сучасного мистецтва, опублікували або ж опублікують у найближчі дні листи на її підтримку. У цьому випадку міністр і водночас віце-прем’єр Пйотр Ґлінський радше наполяже на своєму й запровадить зміни відповідно до преференцій керівної тепер у Польщі ПіС. Ось такі справи відбуваються в царині мистецтва, зокрема й сучасного, а посади директорів мистецьких закладів хиткі й навколишня дійсність плинна.


А втім, я планував писати сьогодні не про це, а про щось цілком інше, але чи аж так, що дуже-дуже, не впевнений. Сьогодні я мав намір написати кілька слів про українські еліти, але не про так звані еліти, а про еліти з великої літери Е, тобто про Еліти інтелектуальні, що в принципі мали б створювати й модифікувати сенси, які давали б змогу співгромадянам зрозуміти себе й зрозуміти своє місце в тому історичному «падолі сліз», відомому нам тепер як Україна.

 

Читайте також: Ars longa


Події останніх кількох місяців від президентських перегонів, зокрема й позачергові парламентські вибори та останні дії нової законодавчої та виконавчої влади, не дають мені змоги просто відмахнутися від них, хоча я стараюсь якомога менше коментувати політичну ситуацію в Україні, бо, зрештою, як кажуть, моя хата скраю. Але я не був би собою, якби не спробував розворушити мурашник, який для свого внутрішнього вжитку ми називаємо українськими інтелектуальними елітами. Я свідомо пишу «для нашого внутрішнього вжитку», хоча, можливо, наші інтелектуальні еліти більше впливають на думку про Україну серед наших сусідів, ніж на своїх співгромадян.


Як можна спостерегти, результати обох виборів стали для рідних інтелектуальних еліт якщо не шоком, то, напевне, тяжкою травмою, з якою доведеться не тільки жити, а й створити нові, тривкі сенси, які будуть здатні заразити, немов вірусом, інших співгромадян.
Поки що маємо те, що маємо, а як написав у Facebook Володимир Семків, «ніяке «просвітництво» в Україні не діє, а «просвітників» потім гонять мокрими ганчірками, обзиваючи в лапках «елітою».


Сподіваємося, що до такого не дійде, хоча поміркувати на тему «Еліти» варто передусім самій еліті. Без акту каяття, яке закінчується словами «Mea Culpa, Mea Maxima Culpa» («Моя провина, моя найтяжча провина»), немає шансів знайти досить велике спільне поле, на якому можна буде розмовляти з тими вже знаменитими 73%, а ще важливіше — збудувати спільне бачення Нас у конкретному географічному місці, яке називають Україною. Поки що, подібно до історії з директором Ройтбурдом, ми опинилися в ситуації, відомій із фільмів suspense (тривожного чекання), але хоч-не-хоч до цього питання доведеться повернутися.