10 вересня

Україна понад усе?

Саме так часто скандують на демонстраціях. “Україна понад усе”.

Я не люблю цю кричалку. Попри поширене уявлення, це не гасло УПА, а лише пізній додаток другої половини 1990-х, і від нього попахує вусами Корчинського.

Тим не менш, люди кричать. От нещодавно на марші на День Незалежності кричали.

І було досить дивно спостерігати, як ці ж самі люди за кілька тижнів вже пишуть в соцмережах, що немає нічого ціннішого за людське життя.

Обидві точки зору заслуговують на повагу. Тільки коли вони не в одній голові, перепрошую. Бо вони взаємовиключні, а непослідовність - не поважна риса.

Втім, добре, що після звільнення Цемаха в рамках обміну полоненими, розпочалася жвава дискусія про баланс між національним інтересом та людським життям. Бо це дуже важлива суперечка. Навіть без озирання на конкретні приклади, це одне з ключових питань, з яким треба визначитися усьому українському суспільству. Бо інакше ми ще довго будемо ламати списи проміж собою замість того, щоб ламати їх о голови ворогів.

Наша держава веде війну. Це означає, що кожного дня десятки, сотні тисяч осіб - наші військовослужбовці - добровільно ризикують життям та свободою задля - саме так, держави, її суверенітету, непорушності її кордонів. Вони знають, що їх можуть вбити. Вони знають, що їх можуть полонити. Так саме знають про це ті, хто віддає накази.

Це - їхній ризик заради держави Україна.

 

Читайте також: Патріотизм як деструкція

 

Можливо, він зайвий? Можливо, краще “просто перестать стрелять”, що у нашому випадку означає “просто перестати відстрілюватися” із продовженням “...і дати окупанту усе, чого він прагне”? Адже тоді точно ніхто не буде стріляти в солдат та полонити моряків. Окупація пройде, як в Криму, із мінімумом жертв.

Щоправда, потому бувають ексцеси. Наприклад, Голодомори, репресії, розстріли духовенства та інтелігенції.

Саме так виглядала відкладена плата за небажання українського народу воювати за власну державу у 1917-1918 роках. Вона коштувала мільйони людських життів - в рази більше, ніж коштував би будь-який збройний опір за часів Перших визвольних змагань. Така арифметика.

Тож, певно, ключовий національний інтерес - існування суверенної держави із чіткими кордонами та готовністю за них вбивати, помирати та потрапляти в полон - все ж більший за окреме людське життя. Бо на практиці за ним стоять такі самі життя, тільки в значно більших масштабах.

Так, у цьому випадку заручників слід було міняти. Так, навіть за умов, що серед звільнених росіян - ті, на руках кого наші вбиті. Але окреме питання - чи слід було включати до списків на обмін Цемаха? Те, що він “не такий і важливий свідок” по справі МН17, елементарно спростовується самою увагою росіян саме до нього, самою їхньою готовністю зірвати увесь процес, якщо до списків не буде включено його одного.

Так, збереження Цемаха і залучення його до свідчень в міжнародному суді було справді національним інтересом. Ні, від цього не залежав суверенітет країни, але його передача європейському правосуддю могла б стати вагомим внеском як у юридичну, так і в інформаційну боротьбу українців в Європі. Якщо хтось вважає, що ця боротьба не важлива, згадайте, що саме наш програш у битві за уми та серця італійців став причиною абсолютно навіженого вироку Віталію Марківу в Павії. За результатами якого ми маємо не тільки кремлівських, а й італійського в’язня, якого вже навряд чи на когось виміняєш.

Тільки благаю, не треба мені заперечувати “голландські слідчі з Цемахом поспілкувалися” (вислухавши його мовчанку, бо він вже знав, що буде звільнений), та “його триста разів допитали” (допит, записаний на плівку, виїденого яйця не вартий - опинившись поза досяжністю, звинувачуваний завжди може послатися на тортури).

Так, цим національним інтересом поступилися.

 

Читайте також: Львів. Поміркований патріотизм

 

Будемо чесні, в нас поки що немає відповіді, чи був цей хід виправданим. Сумніви тут можливі.

Але що окремо турбує - Росії дали можливість переконатися, що захоплення заручників - ефективний метод роботи з Україною. Що українці підуть на будь-які поступки, включно із видачею ключового свідка, за захоплення якого спецпризначенці платили життям.

Це просто означає, що вони захоплюватимуть і далі.

“А якби серед захоплених був ваш родич?” - казали автору цих рядків люди, збурені моїми сумнівами.

Це чудова емоційна маніпуляція. Давайте її продовжимо. Якщо російський найманець приставить ножа до горла вашої дитини, матері, коханої людини - чи готові ви здати переміщення українських військ, підставивши їх під ворожу арту?

А застрелити свого?

А віддати Маріуполь?

Можливо, й готові. Усі ми люди.

Але це не значить, що це правильна державна політика.

Слід дуже чітко розрізняти обмін заручниками із обміном військовополоненими - поширену практику збройних конфліктів. Вояка обмінюють на вояка - це нормально з часів Хаммурапі. Не нормально - коли вояка, а, тим паче, цивільного, захоплюють для того, щоб виторгувати в держави політичну поступку. Це вже не війна, це тероризм, і не полонений, а заручник.

І так, Російська Федерація - держава-терорист.

Стратегія “не піддаватися вимогам терористів” виникла не через непоступливість. Вона виникає тоді, коли суспільство розуміє, що поступки заохочують терориста до нових терактів, і, що виторгувавши життя однієї особи, ти заохочуєш його захопити двох.

Чи може Росія захопити нових заручників?

Власне, вона навіть зараз не звільнила усіх. Деякі хлопці досі перебувають у полоні на окупованих територіях з 2014 та 2015 років. Чи знайомі вам прізвища Сергія Глондара та Олександра Корінькова? А Валентина Вигівського, заарештовано в Криму ще в вересні 2014 року? В тому ж Криму й досі російське МВС хапає кримських татар мало не щомісяця. Є дурники, які досі їздять до РФ, є можливості захоплювати на території формально нейтральних держав (привіт, справа Гриба). Нарешті, є можливість відправити ДРГ на захоплення полонених у сірій зоні. Щоправда, в останньому випадку така можливість є й в України.

Я б хотів, щоб ми заздалегідь визначилися, що ми будемо робити, якщо для звільнення наступних заручників будуть висунуті політичні вимоги? Наприклад, відновлення водопостачання у Крим? А якщо передача “сірої зони” під контроль окупантів? А якщо імплементація Мінських угод за російським форматом - політична частина без передачі Україні контролю над кордоном?

Якщо ми вирішили, що так, ми готові йти на поступки терористам, давайте хоча б відразу домовимося проміж собою, де в цих поступок межа. Де закінчується “визволення наших важливіше” і починається “цим ми не гендлюємо”.

І давайте визначимося з цим до нового етапу перемовин.