2 серпня

Про «навантаження» мовою

Процес українізації Донеччини кілька років відбувається саме в освітніх закладах: відсоток україномовних шкіл і класів значно зріс порівняно з довоєнним часом

Якщо, наприклад, у 2010-му ЗМІ транслювали здебільшого інформацію про скорочення україномовних класів та переведення навіть старшокласників на російську мову навчання (при міністрі освіти Дмитрові Табачнику це набуло фантастичних масштабів), то останні п’ять років йшлося виключно про українізацію закладів освіти. Уже в 2016-му українські класи були в 445 школах Донецької області, що становило 82,8% їх загальної кількості. У 325 школах навчання велося цілком українською. Торік 98,9% першокласників Донеччини пішли вчитися державною мовою. При цьому майже не фіксувалося жодних конфліктів чи непорозумінь ні серед батьків, ні серед педагогів. Спрацьовували позитивні приклади вступу випускників до найкращих українських вишів, де дітям уже не треба було перелаштовуватися після 11-річного російськомовного викладання. А також безумовні вигоди, коли йшлося про відкриті після капітальних ремонтів опорні школи: стати ними, закріпивши в статуті українську мову навчання, виявили бажання найкращі навчальні заклади Донбасу.

 

Читайте також: Мовний закон. Перший крок

 

Майже половина всіх шкіл, які визначили опорними в різних населених пунктах області, вже працюють у відремонтованих приміщеннях із новим наповненням, якого доти не було навіть у приватних закладах. Особливо різниця помітна в сільських громадах і на прифронтових територіях, де сучасні школи одразу стали центром культурного та освітнього простору. На жаль, ця програма з перших днів супроводжується грандіозними скандалами, що пов’язані з корупцією: більшість будівельних проектів здали з порушеннями і в пізніші терміни, ніж передбачалося спочатку. Десь уже після ремонту знадобилася додаткова реконструкція. Ще півтора десятка будівель перебувають у процесі, постійно збурюючи суспільство інформацією про махінації та розкрадання. І така ганебна традиція переходить «у спадок» уже третьому голові Донецької ВЦА. Але дивним чином це починає переміщатися в зовсім іншу площину, коли недбалість чи корупція стає приводом для спекуляції щодо відмови від навчання державною мовою.

 

Читайте також: Ментальна прірва

 

Школа № 2 прифронтової Авдіївки, яку почали ремонтувати ще в 2016-му, опиняється в центрі скандалу, що, здавалося б, мало чим відрізнявся від тих, які спалахнули довкола інших будівельних майданчиків області. Виконавець робіт скаржиться на несвоєчасне фінансування, перевірки встановлюють численні порушення, залагоджувати конфлікт на об’єкт приїздить очільник області, щоб надати, зокрема, іноземним інвесторам особисті гарантії продовження робіт. Але під цим «соусом» несподівано з’являється інший аспект проблеми: батьки школярів, які на час ремонту змушені вже котрий рік поспіль навчатися в іншому приміщенні, протестують проти переведення класів на навчання державною мовою, як це затверджено статутом опорної школи. Мовляв, ви нам ще нічого не дали, а вже мову насаджуютьєте... Окрім цього суто споживацького аспекту наголошують, звісно, і на складності переходу дітей на навчання іншою мовою. Із такими заявами батьки потрапили не тільки в український інформпростір, а й на російське телебачення, де були дуже раді почути про утискання бідних дітей, школу яких вони, власне, й розбили, намагаючись захистити.

 

Читайте також: Закон про мову. Що він передбачає?

 

Чи були такі настрої в будь-якому населеному пункті Донецької (насправді, думаю, не тільки) області? Навіть не сумніваюся: серед батьків, які волають про навантаження бідних дітей, можна почути не лише про «важку мову», а й про зайву математику чи зменшення кількості уроків фізкультури. На жаль, це в традиціях нашого батьківства — жаліти бідних діток, але за будь-яку ціну намагатися їх потім «запхати» в інститут для здобуття вищої освіти. Проте чому ця риторика стала можливою тепер, хоча процес українізації, як я зазначила вище, вже пройшов точку неповернення? Бо народ у нас дуже чутливий до всіх дрібниць та маніпуляцій і завжди готовий їх використовувати, якщо розуміє, що можна. Якщо наголошується на загальних правилах, які треба виконувати в конкретному суспільстві, їх сприймають значно легше, ніж коли ті правила постійно піддають сумнівам. Це працює і в процесі виховання дітей, і навіть, вибачте за порівняння, у дресурі тварин. Якщо вчора заборонено було пхати пальці в розетку, а сьогодні можемо про це ще подискутувати, обов’язково знайдеться той, хто просто заради принципу їх туди запхне. За ці роки більшість педагогів пройшли навчальні курси, набули потрібних навичок та отримали сертифікати, усі діти починаючи з дитячого садка перебувають в україномовному навчальному середовищі, дивляться мультфільми, читають яскраві дитячі книжки, які зараз можна купити в будь-якому супермаркеті, беруть участь у святах та урочистостях. І для них точно не проблема перехід на українську мову навчання, навіть якщо це відбудеться не з першого класу. Але чому це несподівано стає «додатковим навантаженням» для їхніх батьків? Можливо, вони й самі не усвідомлюють, що пояснюють журналістам на камеру дуже просто: «Ми не знаємо, що буде завтра. У нас президент двомовний — не думаю, що буде проблема». Правила знову змінилися, чому б не вдати, що це знову проблема? І почекати, а чи не дасть це ще якихось дивідендів...