29 червня

Дякую!.. «Спасибо!»

Російська пропаганда дуже вміло й цинічно попрацювала над жителями Донецької та Луганської областей.
Матеріал друкованого видання
№ 26 (606)
від 26 червня

На початку війни вони вірили, що бійці Добровольчого українського корпусу «Правий сектор» ловлять жінок і ґвалтують їх. А чоловіків змушують копати окопи. Що бійці ЗСУ та інших добробатів розпинають дітей і продають їх на органи. Це так в’їлося в підсвідомість людей на тимчасово окупованих територіях, що вони щиро вірили в цю жахливу брехню.   


На Донбасі всюди транслюють російські й «республіканські» телеканали та радіостанції. Наші бійці у вільний час теж дивляться їхні канали, слухають радіохвилі. Тому що українське на лінії розме­жування майже «не тягне». Проте навіть вони визнають, що зомбування страшне. Деякі воїни після кілька тижневого перегляду починають сумніватися, що росіяни справді окупанти. І це дуже погано. Що ж тоді казати про місцеве населення, яке й до війни не надто любило Україну. Я особисто зіткнувся з цією проблемою у вересні 2016 року в містечку Мар’їнка. Більша його частина перебувала під контролем українських військових. Окупанти обстрілювали нас із важких кулеметів, гранатометів. За териконом розташовувалися їхні танки, важка артилерія, звідки вони час від часу гатили по Мар’їнці.   


В одну із вересневих ночей точився запеклий бій між нами й окупантами. Вони застосували важкі міномети і БМП. Був поранений боєць батальйону «Донбас». Стрілянина тривала аж до ранку. Близько 9-ї все затихло.  

 

Читайте також: ОРДіЛО змінює риторику


На вулиці вийшли місцеві бабусі. Це означало, що стрілянини не буде. Вони зазвичай знали, коли окупанти гатитимуть. Адже в лавах кремлівських найманців воювало і воює дуже багато місцевого населення. Переважно це чоловіки. Вони люто ненавидять усе українське. Багато з них пішло у ворожу армію, щоб мати якісь гроші. Хоча українську армію вони ігнорують і вважають, що всі проблеми в них через наших військових та київську владу. 


Ми з моїм побратимом Віктором (позивний Клей) вирішили сходити в центральний магазин і на сусідню позицію, що була метрів за 500 від нашої хати. Вийшли на вулицю. Тільки-но повернули праворуч, як я побачив на дорозі маленьке сіре кошенятко. Воно грілося на осінньому сонці. Я не надто люблю котів, але в той момент воно мені здавалося таким хорошим, що я взяв його на руки. Ми зупинилися. Я поглянув в інший бік. Метрів за 10 від нас стояло двоє дітей. Дівчинка і хлопчик віком приблизно десять і шість років. Вони дивилися на нас і на котика й мовчали.  


— Це їхня тваринка, але вони бояться говорити, — сказав Віктор. Моєму здивуванню не було меж.
— Чому? — запитав я в Клея. І той розповів мені історію, що деякі місцеві мешканці забороняють дітям спілкуватися з людьми у військові формі. «Ето же укропи». Я кілька секунд помовчав, потім підійшов до дітей на три метри й поклав котеня на землю. Після чого ми розвернулися й пішли в бік магазину. Через кілька секунд почули, як дівчачий голос сказав нам услід: 
— Дякую. 
— Спасибо, — тихо додав хлопчик.

 

Озирнувшись, ми побачили, що котеня було в дитячих руках. А самі вони дивилися на нас без страху. На душі стало легко. Ми з Віктором пішли далі. Порівнявшись із бабцями, які сиділи на вулиці, я привітався до них українською мовою. Дві з них відповіли: «Добрий день». Одна сказала: «Здраствуйте». Ще дві промовчали.

 

Тих, хто виріс у Радянському Союзі, хто ненавидить Україну, хоч і живе на її території, уже не врятувати. Але за дітей нам потрібно боротися, і ми робитимемо це. У них є потенціал, і вони ще не повністю отруєні Росією


Минуло кілька місяців. Ми вже були на іншій позиції. Стояла глуха ніч. Подекуди лунали кулеметні черги. У якийсь момент земля задрижала й почулися важкі вибухи. Російські терористи обстрілювали наші позиції з артилерії 152-го калібру. Кілька снарядів поцілило в мирні будинки. Дивом ніхто не постраждав. Когось не було вдома, хтось устиг сховатися в підвалі. Один будинок почав горіти. Частина хлопців залишилася на позиціях, щоб зустріти ворога, який міг піти в атаку. Решта побігла гасити вогонь.


Ми виносили з гаража газові балони, щоб вони не вибухнули. Своїми силами намагалися локалізувати вогонь у місцях, де він був слабший. У той момент туди прийшли місцеві. Кілька чоловіків і жінок. Двоє з них стояло посеред дороги. Один повернувся до нас і промовив: «Это из-за вас, уродов, они обстрелюют наши дома. Когда вы уже уберетесь отсюда?». Це було сказано з такою ненавистю. У проблиску вогню я бачив, як зле трусилися його привідкриті губи. Навіть кілька зубів, які виднілися звідти, теж тремтіли.  

 

Читайте також: ОРДіЛО: Росія не допомогла


Поруч зі мною був доброволець з Італії Джузеппе. Він запитав, про що говорив цей чоловік. Адже його злоба була помітна неозброєним оком. Я не знав, що відповісти італійцю. «Very crazy man», — сказав я.  


Відтоді минуло три роки. Я часто проходжу цими місцями, де вперше зустрівся з ненавистю сепаратистів і розумінням маленьких українців. Тоді й тепер у мене однакові думки. Тих, хто виріс у Радянському Союзі, хто ненавидить Україну, хоч і живе на її території, уже не врятувати. Але за дітей нам потрібно боротися, і ми робитимемо це. У них є потенціал, і вони ще не повністю отруєні Росією. Ми повинні показати дітям, що вони українці. І ця країна — то їхнє щасливе майбутнє.