24 червня

Тож пишу!

Минулого понеділка в київській Книгарні «Є» на вулиці Лисенка відбувся мій авторський вечір. Так-так, я дочекався книжки, а в ній умістилися написані за кілька останніх років мої щотижневі звіти, які становлять авторську хроніку минулого часу та які з’являлися в чергових номерах Тижня. Вони короткі, не довші за 800 слів. А зібрані разом ― це вже цілком солідна лектура.
Матеріал друкованого видання
№ 25 (605)
від 20 червня

Думка писати статті для Тижня з’явилася більш ніж 10 років тому, коли я займався поважною культурною та публічною дипломатією. Керував тоді Польським інститутом у Києві, що часто співпрацював із Книгарнею «Є» і, власне, з Тижнем. Я із зацікавленням пристав на пропозицію видавця Тижня писати регулярно статті. Але невдовзі з’ясувалося, що для публікацій в «іноземній» пресі потрібна була згода мого шефа ― міністра закордонних справ. Я, мабуть, отримав би її, але усвідомив, що був би змушений удаватися до певної самоцензури. Інакше кажучи, не порушувати тем, які могли б бути надто суперечливими для котроїсь сторони польсько-українського діалогу. Тож перша спроба регулярно писати статті для Тижня виявилася невдалою.

 

Читайте також: Обабіч


Потім виїхав до Нью-Йорка, і під час якогось візиту до Києва повернулася тема статей, які я писав би, поглядаючи на світ із 46-го поверху Емпайр-Стейт-Білдінґ, де містився мій кабінет. І я мало не взявся за це, але нью-йоркське життя надто поглинуло мене, тому боявся, що не матиму змоги регулярно сідати за статті. П’ять років тому попрощався з Нью-Йорком і дипломатичною службою. Повернувся додому в Торонто, і тоді вже не було жодної причини, щоб не писати. Отак і почалося. Формат, на який я погодився, ― класична стаття в пресі приблизно на 800 слів. Я завжди любив короткі, сконденсовані тексти. Коротка форма дисциплінувала мене, не давала змоги впадати в надмірну балакучість і пустослів’я.


Річ очевидна, з’явився інший виклик. Як написати розповідь, полемічну статтю чи рецензію, що втиснена у 800 слів, а до того ж має непоганий початок, незгірший розвиток і цікавий кінець? Невдовзі я дійшов до техніки рондо, що подібно до музичного рондо повертається як рефрен до вихідного пункту. Якщо наприкінці статті ви побачите повторення слова або думки, згаданих на початку, то відкриєте мою улюблену письменницьку техніку. А втім, як на мене, найкраща техніка ― брак будь-якої техніки, інакше кажучи, її непомітність для недосвідченого ока. Треба писати, скажімо, так, як дихаєш, або так, як співає птах. Отакі-то інколи маю мрії. 

Регулярне написання статей — це ще й форма щоденника, а в моєму випадку тижневика, бо саме в такому ритмі я реагую на імпульси, які плинуть до мене звідусіль, хоча дедалі частіше зі світу ЗМІ й здебільшого із соціальних мереж


Але є ще одна таємниця, яку хочу розповісти вам: мені дозволено писати все, що тільки спаде на думку. Звісно, я не напишу якогось радикального політичного маніфесту і не ображу півсвіту, завдаючи при цьому редакторам і видавцеві незаслуженого клопоту. Навіть якщо десь між рядками я висловлюю свої політичні симпатії, то з огляду на мій вік і досвід вони не дуже радикальні, зате дедалі консервативніші. Інколи дозволяю собі комплімент на власну адресу, кажучи, мовляв, я освічений консерватор. Що ж, мабуть, хотів би бути таким. Або щоб інші вважали мене за такого. Хоча моя донька іронізує, мовляв, ніякий я не консерватор, а трохи озлоблений соціаліст, і свідчать про це мої реальні дії, а не декларації. Можливо, принаймні я дедалі частіше дивлюся на світ крізь ледь червоні за своєю суттю, але консервативні за формою окуляри. 

 

Регулярне написання статей ― це ще й форма щоденника, а в моєму випадку тижневика, бо саме в такому ритмі я реагую на імпульси, які плинуть до мене звідусіль, хоча дедалі частіше зі світу ЗМІ й здебільшого із соціальних мереж. Але той, хто читає мої статті регулярно, помітить, що вони нерідко мають автобіографічний характер, можливо, навіть надто особистий. Зокрема, тоді, коли до героїв розповідей долучаю свою дружину й доньку. Але чиню це свідомо, вважаючи, що, по суті, можу поділитися з читачами лише переважно своїми справами, навіть найособистішими. Певним дороговказом для мене були слова Івана Буніна, який на запитання «Про що писати?» відповів: «Про що-небудь. Якщо немає жодного задуму, жодної ідеї, можна описати просто те, що бачиш.

 

Читайте також: Шрам на шкірі

 

Біжить пес, висолопивши язика, тож опишіть пса, але повно, правдиво, щоб то був, власне, цей пес, а не жоден інший. Знайдіть єдині підхожі для цього слова…» Отже, описую те, що бачу очима й думками. Навколишній світ, близьких мені людей, мій дім, мою вулицю, моє місто, улюблений парк. Мандрівки цілком реальні й мандрівки крізь час, історію, прочитані книжки, переглянуті фільми й театральні вистави, мистецькі виставки, прослухані концерти або улюблені платівки. Інакше кажучи, мій малий всесвіт, що все-таки становить невіддільну частку більшої цілості, так само як мої думки ― частка великого й спільного для нас усіх знання, що дає нам змогу брати участь у якійсь формі втаємничення. Припускаючи, що ми не тільки усвідомлюємо це, а й хочемо брати участь у тому втаємниченні, інколи активно (і тут, власне, є місце для тих, хто любить писати), а інколи стримано (для тих, хто любить читати), але ніколи байдуже. Власне, минулого тижня я мав змогу зустрітися в Книгарні «Є» зі своїми читачами й провести разом із ними трохи часу. Ті, з ким я не познайомився особисто, мають нагоду зустрітися зі мною на сторінках книжки під назвою «Мої малі одіссеї», а для декого, можливо, це буде ще й зустріч із самим собою. 


Теги