30 травня

Welcome on board!

Це, звісно, не п’ять років і навіть не сто днів, але все одно матеріалу для висновків не бракує. Головний наочний результат першого тижня при владі чинного президента один: дива не сталося.
Матеріал друкованого видання
№ 22 (602)
від 30 травня

Велосипедист на ходу пробує опанувати керування Aerobus, запрошуючи на місця другого пілота, бортінженера й решти екіпажу включно з диспетчерами найкращих друзів. А це означає, що на нас чекає бовтанка тривалістю п’ять років, а можливо, і фатальне піке.


Я припускаю, що Володимир Зеленський непогана людина. Недалека, але непогана. Крім того, він змушений діяти в чітко окресленому суспільними очікуваннями коридорі можливостей: про «червоні прапорці» йому швиденько нагадали представники громадськості у відповідь на туманні натяки на референдум щодо поступок агресору. Заступити їх — автоматично спричинити новий Майдан. Тож негайний наглий реванш, якого небезпідставно боялися «25%», найближчим часом нам нібито не загрожує.

 

Небезпечнішою є саме перспектива безладу, у якому представники «еліт» та «еліток» гратимуть без обмежень свою гру, як на національному, так і на місцевому рівні (згадаймо заявку на зворушливий союз харківської та одеської «вати»). Молодий президент забув або не знав, що значна частина реальної влади його попередника базувалася на складній системі неформальних домовленостей із ситуативними партнерами та опонентами, на буквально звірячій упертості Петра Олексійовича. Якщо продовжувати метафору, більшості важелів та джойстиків у кабіні літака немає, замість них є радіозв’язок. «Владу не дають, владу беруть» — цей афоризм стосується не так виборів, як подальшого практичного опанування владного інструментарію.

 

Читайте також: Початок епохи невизначеності


Узайве нагадаємо, що, за Конституцією, зона впливу глави держави обмежується не таким уже широким колом кадрових призначень (на додачу до функцій верховного головнокомандувача та головного дипломата). Усе решта — деривативи, які треба вміти продавати. 

Небезпечнішою є саме перспектива безладу, у якому представники «еліт» та «еліток» гратимуть без обмежень свою гру, як на національному, так і на місцевому рівні (згадаймо заявку на зворушливий союз харківської та одеської «вати»)


В Україні немає інституції, тобто сталої форми регулювання взаємодій між людьми, системи прозорих правил, процедур і не останньою чергою звичок. Натомість досі працюють тимчасові союзи, дійсні доти, доки не з’являється можливість їх порушити. При цьому паралельно існує сила-силенна обмежень у формі законів та відомчих інструкцій, які часто-густо беззмістовні, але теоретично дають змогу притягнути їхнього порушника до відповідальності. Знан­ня матчастини, уміння оперувати стосунками на ґрунті інтересів (а не цінностей) формують професійні навички сучасного українського політика, які часами цим і обмежуються. А от їхнє ігнорування прирікає будь-якого державного діяча з власним порядком денним на саботаж, і ніяка ситуаційна кімната не допоможе. 


У наявній диспозиції кожен новий вхідний фактор — чи то гучна заява, чи то певне призначення, чи то поява якогось гравця (Коломойський?! Портнов?! Саакашвілі?!) — збільшує ступінь безладу замість стабілізувати систему, оскільки системи як такої, перепрошую, не існує. Замість неї сума суб’єктивних факторів.

 

Читайте також: Інстинкт виживання

 
І найнепередбачуваніший із них — особистість нового гаранта. Перші дні показали, що людина, яка зробила кар’єру на гуморі, сама майже позбавлена цього почуття. Люди, які мали честь уперше наблизитися до тіла, переповідають, що Володимир Олександрович не розуміє жартів, хворобливо ставиться до іронії, сприймаючи її відразу на власну адресу, скрізь бачить підступи й готовий приймати на віру тільки ту інформацію, яка надходить від найближчого кола.


Серйозне питання постає перед небайдужими патріотами, які переймаються не власною вигодою, а розвитком країни. Іти на співпрацю з новою владою, сподіваючись запобігти демонтажу вже досягнутого позитиву? Кидатися їй в обійми, сподіваючись стати союзником у боротьбі «за все хороше проти всього поганого»? Чекати парламентських виборів, сподіваючись уже тоді вбудуватися в майбутню конфігурацію? Усунутися від будь-якої колаборації, водночас тавруючи «переродженців» і «перефарбуванців»? Будь-яка загальна відповідь означатиме лише легковажність. Кожен конкретний випадок заслуговує щонайменше на уважний розгляд. Адже держава важливіша й цінніша за особу формального лідера.


Єдине обмеження — збереження особистої незалежності, бо ймовірність неоковирних кроків юної команди вимагає від громадськості й кожного окремого громадянина готовності «показати зуби». Ну й ще одне: ми вже пережили травму від наочної маніфестації інфантильності трьох чвертей співвітчизників. Їхнє розчарування не за горами, надто вже неадекватним було зачарування. Тепер із ними треба дуже обережно. Жодних «Ми ж вам казали, дебіли!». Бо депресія — це теж гібридна кремлівська зброя.