19 квітня

Осмислювати спротив

Люди протестують по-різному. Той вихлюпує злостивість на оточення, інший у соціальних мережах, а хтось заповзято маніфестує її на вулицях.
Матеріал друкованого видання
№ 16 (596)
від 18 квітня

 Але хочеться знати, чи не набридне колись невдоволеним щоразу виходити на майдани й чи не вдовольнятимуться вони просто тим, що почнуть запобігливо віддавати свій голос на виборах проти обридливих можновладців? Звісно, вигороджувати конформізм не випадає ніяк. Але наскільки є виправданою позиція, коли роздратування зводиться тільки до того, щоб завжди бути проти всіх і вся?


«Що означає бути незгодним?» — саме таку альтернативну назву могла б мати книжка Мішеля Онфре «Сила життя. Гедоністичний маніфест» (2006). Її автор прямо проголошує свою життєву незгідність передовсім із інтелектуальним мейнстримом, тобто з постійно нав’язуваними ідея­ми. Зокрема, він визнає, що бодай у сфері історіографії нас запевняють в істинності певних ідеологем. Наприклад, вважається, що сформувати філософію було під силу лише європейцям, а тому цілком виправдано вони усували від цієї справи жінок і представників інших народів. Ба більше, стає вельми важливим, яку саме філософію визнавати за справжню.

 

Читайте також: Вибори: удар з тилу

 

Не дивно, продовжує злостувати Онфре, що нас здавна й неухильно привчають до ідеалізму, а решту вчень, як-от матеріалізм, гедонізм, релятивізм та багато інших, норовлять визнати небилицями, які нібито не пасують до цієї вічної рефлексії. Чим це закінчується? Переважно тим, що домінуюча історіографія змушує соромитися нашого земного існування, а найбільше мислення, на підставі якого ми прагнемо зробити життя радісним, бажаним і щасливим.


Гаразд, а що тоді доводиться протиставляти настирливо-нав’язаній думці? Відповідь Онфре може комусь видатися несподіванкою: не боятися спиратися на власну персональність, а отже, говорити від свого імені. Лише особистісний досвід ще якось годен розбурхати оригінальність. Адже в нашому «я» десь глибоко жевріє дещо небувале, але цілком придатне вивести з наїждженої колії. 

щоб не стати посіпакою, махінатором або функціонером від влади, варто починати із себе й витворювати філософію, виходячи з власного життя. Натомість офіційна істина тільки зніматиме потребу в критиці й дискусії. Тому часом доречно вдаватися до того, що широкий загал зазвичай визнає за примхливість


Недарма ж у біографіях багатьох мислителів вряди-годи помічається момент схожого потрясіння: Авґустин приймає католицизм, почувши манливий голос у міланському саду; звалившись із коня, Монтень формулює для себе епікурейську етику смерті; три Декартові сновидіння в одну ніч наштовхують його на розробку доктрини раціоналізму; Ніцше в мандрівках швейцарськими Альпами відкривається невимовна ідея вічного повернення.

 

Отже, щоб не стати посіпакою, махінатором або функціонером від влади, варто починати із себе й витворювати філософію, виходячи з власного життя. Натомість офіційна істина тільки зніматиме потребу в критиці й дискусії. Тому часом доречно вдаватися до того, що широкий загал зазвичай визнає за примхливість. І суттєва роль, наполягає Онфре, не в останню чергу належить прагматичному й утилітарному підходу, влучно закарбованому в максимі Шамфора: відчуй сам насолоду, яка не містить шкоди, і донеси її до інших. Погодьмося, смілива теза! Бо насолоду частенько схоплюють поверхово, зводячи до паразитування. 


Усе ж таки Онфре впевнений: необхідно показувати, що наше життя є наскрізним процесом творення самих себе. Або, за словами Плотіна, треба вчитися ліпити власну статую. Тоді задоволення можна буде збагнути радше як доповнення до своєї недовершеності та недосконалості.


Вочевидь, іще замало обмежитися приватним задоволенням, перебуваючи ніби в затишній мушлі й не наважуватися вийти з неї. Проте що таке сьогоднішній світ? Онфре поспішає визнати його ліберальним пеклом, у якому злидні, корупція, мафія, олігархи, споживацтво квітнуть пишним цвітом. А ринково-ліберальну ідеологію він узагалі ладен охарактеризувати як утопію, де з обачністю лиса царюють своєрідні мікрофашизми. 

 

Читайте також: Пряма мова виборців із різних полюсів. Що мотивує голосувати за Зеленського чи Порошенка?


Якщо правлячі структури жваво й уміло перелаштовуються та діють локально, звідси має виростати переконання, що революції більше не приводитимуть до ґрунтовних змін. Хоч би скільки ми брали участь у масових протестах, усе знову повертається до тих самих початків. Якими ж мають тоді бути конкретні зміни й де їх шукати?


Доцільно пристати до помислу Етьєна де ля Боесі, який твердив: влада поширюється лише на тих, хто з нею погоджується. Тому, порівнюючи нинішню владу з Ґуллівером, Онфре закликає до гедоністичної політики — вчитися гуртом закріплятися на тих клаптиках простору, де панівним моделям не вдалося встановитися остаточно, і чинити мікро­спротиви невеличкими спільнотами.


Така програма дій, може, і бачиться привабливою. Та саме з дієвим аспектом найчастіше й виникають проблеми. Допоки вважатимемо, що хтось прийде й наведе лад, доти доведеться погоджуватись і з тим, що якась політична сила ліпитиме з нас абищо на свій смак. Натомість має настати той час, коли для створення порядку прийти мусимо саме ми.