12 квітня

Червоний код

Психіка українця — річ пластична. Ще тиждень тому навколо мене волали «всьо пропало», а вже сьогодні дедалі частіше чую: «Якось воно буде, адже ніколи не було такого, щоб ніяк не було. Ну а раптом у нього щось вийде?»… Це я про вибори, точніше, про сюрприз першого туру.
Матеріал друкованого видання
№ 15 (595)
від 10 квітня

Голобородько виник, немов чортик із табакерки. Усі знали про його рейтинги, всі казали вголос про чорного лебедя української політики, але в глибині душі в це не вірили. Людина без властивостей (коли що, це не лайка, а цитата), але зі своєрідною харизмою. Її, звісно, не вистачить на те, щоб спілкуватися з Меркель (тим більше з Путіним), але в нашого виборця не такі завищені критерії. Виборець лише сподівається, що сама харизма знищить усіх демонів: жадібність, кумівство, подвійні стандарти, глибоку недовіру до ближнього. І що справедливість настане сама собою як побічний продукт від братання Коломойського з Абрамавічюсом.


Казус Зеленського — це типовий ефект «жовтих жилетів», коли люди вийшли разом на протест, але кожен має на увазі щось зовсім своє. Тому воно й називається «протестне голосування»: на зло кондуктору. Тільки цього разу під загрозою не вітрини на Шанз-Елізе, а конструкція української держави. До того ж невідомо, яка частина ненависті до нинішньої влади й президента природна, тобто виходить із загальної неповаги українців до влади або обурення її конкретними діями, а яка навіяна російською пропагандою. Адже не таємниця, що Москва ну ду-уже не хоче Порошенка, а припустити, що її небажання не знайшло своєї реалізації в пропагандистській війні, у яку вкинуто без перебільшення мільярди, було б надто наївно. Але досліджень впливу кремлівських солов’їв на рейтинг гаранта не видно, а дарма.

 

Читайте також: Втрати та здобутки першого туру


Шкода, що нема й серйозного культурологічного аналізу серіалу «Слуга народу». Можливо, фахівці гребують, а тим часом ми дізналися б, що саме приймають за чисту монету люди з вищою освітою віком від 30 до 39 років (якщо вірити екзит-полам, ядерний електорат нашого Рейґана). У чому прикол? У тому, що Голобородько їздить велосипедом? У тому, що саджає олігархів? У тому, що розстрілює парламент? Або ми чогось не помітили, або це якраз тест на якість диплома нашого вишу й зайвий доказ необхідності освітньої реформи. 

 

Нинішній шок — розплата за те, що ми не відчували як слід і досі не відчуваємо війни. Якби в країні був воєнний стан, тотальна мобілізація, якби з кожного брали воєнний податок, ми, напевно, не сприймали б комедійний серіал як настанову до дії


Гадаю, йдеться про змішування реальностей. Коли ти звик грати в «танчики», реальну бойову машину вагою 45 тонн сприйматимеш як іграшку. Певний час. Недовго. Мій товариш Євген Степаненко розповів історію зі своєї бойової практики. Осінь, передова. До позиції під’їздить нізвідки позашляховик із добре вдягненими та екіпірованими хлопцями. Усе новеньке, тільки замість зброї «Сайга» (хто не знає, це мисливський варіант АК-74, який не може стріляти чергами). «Пацани, ви хто?» «Ми волонтери». Вивантажують для проформи щось зовсім не потрібне саме тут, на передку, потім губляться з виду. І раптом на лівому фланзі починається якийсь незрозумілий рух. Дивляться: «волонтери» групами, дуже якісно й відпрацьовано, але якось зовсім по-іграшковому пересуваються, стріляючи по позиціях сєпарів. Так триває секунд тридцять, потім із того боку починають «насипати» у відповідь. Причому так, що герої негайно закопуються в багнюку й втрачають здатність комунікувати. На їх порятунок відправляють досвідчених бійців. Витягають. З’ясувалося, спортсмени-страйкболісти. Переплутали життя з ігровим майданчиком…


Нинішній шок — розплата за те, що ми не відчували як слід і досі не відчуваємо війни. Якби в країні був воєнний стан, тотальна мобілізація, якби з кожного брали воєнний податок, ми, напевно, не сприймали б комедійний серіал як настанову до дії. Зеленський продає, за браком змістовної політики, уявлення кожного окремого громадянина про здоровий глузд у варіанті лайт. Він дозволяє виборцеві бути легковажним — який кайф! Це можливо, бо суворий світ реальностей мало про себе нагадує. 

 


Хороша новина. Влітку 1945 року, одразу після переможного закінчення Другої світової, Вінстон Черчилль на чолі консерваторів програв парламентські вибори. Жодні заслуги воєнного періоду не було взято до уваги. Британці вирішили, що тепер на часі вирішення економічних проблем, добробут, мирний розвиток. Можливо, ми так само вирішили, що війна позаду? Час насолоджуватися безвізом та іншими принадами «зубожіння». Погана новина. Війну не закінчено. Вона по-справжньому й не починалася. Але кожен, хто чесно скаже: «Мені нема чого вам запропонувати, крім крові, важкої роботи, сліз і поту» (з першої промови Черчилля як прем’єр-міністра в Палаті громад парламенту Сполученого Королівства 13 травня 1940 року), ризикує програти життєрадісному кретину, який виступає «за все хороше». Це я, звісно, не про кандидата в президенти персонально, а про його вигаданого героя.