29 березня

Малоросійський приказ

Кілька разів у новій історії Україна, здавалося, дістала змогу дихати на повні груди.
Матеріал друкованого видання
№ 13 (593)
від 28 березня

Вперше років 300 тому, коли цар Пьотр І замінив колишній Малоросійський приказ, щось середньовічне й тупе, на Малоросійську колегію — повноцінне міністерство українських справ. Залишилися в минулому чвари між лівобережними та правобережними гетьманами й полковниками, братовбивчі війни Руїни, безперервні хитання між польським, московським, турецьким та шведським вектором, та й уся ця дискомфортна непевність, пов’язана зі свободою та необхідністю самим вирішувати власні проблеми. Щоправда, відтоді з кожним роком права й вольності танули, натомість козацька старшина зрівнялася в статусі з великоросійським дворянством, її доходи зростали, культура та освіта розвивалися, та й у столиці всім заправляв свій брат-козак гетьман Розумовський, коханець самої матінки-цариці. Закінчилося все невдовзі покріпаченням і перетворенням донедавна могутньої сили, самобутньої та перспективної держави, на яку зважало пів-Європи, на глуху провінцію непроглядної імперії.


Або візьмімо інший період: початок 1920-х. Визвольні змагання програно, натомість у Харкові — не в Києві, там забагато буржуазних пережитків — при владі здебільшого свої хлопці, українці, які роблять правильну справу, українізують освіту, державні установи, просувають культуру й навіть наважуються на гасло «Геть від Москви». Ну й узагалі розквіт куди не кинь: Довженко, Курбас, бойчукісти, Хвильовий… І злидні ось-ось скінчаться, хай там як, нова економічна політика, невдовзі приватну власність дозволять, знову-таки індустріалізація, трактори на селі… До великого голоду, а потім великих репресій, а потім великої війни лічені роки, але ж хто про це здогадується?

 

Читайте також: Що залишиться після виборів


Ще один відрізок часу, який дехто з нас пам’ятає: Петро Шелест, перший секретар ЦК Компартії України від 1963 року. Здібний господарник, хитається разом із лінією партії, але ж має й власні сентименти: цікавиться історією, створив музей архітектури просто неба. І у «Всесвіті» деякі переклади романів з’являються раніше, ніж в «Иностранной литературе». І престиж мови потроху зростає, навіть кілька стрічок «Мосфильма» дублюють українською! Починають говорити про «другу» або «малу українізацію». Свято триває недовго: за дев’ять років Шелеста з дивовижним цинізмом у два кроки виженуть на пенсію, Українською РСР прокотиться хвиля репресій проти дисидентів, а офіційну промову на з’їзді місцевого підрозділу Компартії новий перший секретар виголошуватиме вже російською, щоб уникнути підозр у «націоналізмі».

ми самі не віримо в договірні відносини з владою, голосуємо серцем або «по приколу». А це і є Малоросія. Спочатку перестаєш себе поважати, вважати себе суб’єктом. «Гради» з’являються потім


Ну й оце зараз: хтось задоволений владою, хтось ні, але ж ми вільні, «свобода — наша релігія», а один неправильний рух, не той квадратик у бюлетені — і ми знову в обіймах! 


Скільки разів переконувалися: ніякої України під одним дахом зі «старшим братом» бути не може. Виключено. Навіть у найдемократичнішому її варіанті, що можна припустити хіба що теоретично, імперія робитиме все можливе й неможливе, щоб Петро став Пєтєй, а потім Пєтю, який з’явився в результаті цієї маніпуляції, відправити з метою профілактики до Магадана. Бо, як висловилася свого часу інша матінка, Єкатєріна, усі ті хохли — вовки, які дивляться в бік лісу. У нашому нинішньому випадку в бік Європи, НАТО, світу здорової людини.
Ось ми досі дивуємося: той московський актор колись у таких ролях знімався, а нині фашистів кляне, та поетка перекладала наших, а тепер пише таке, що свої соромляться. Той у нас працював, той із нами товаришував, той просто демократ, ліберал, пристойна людина… Кожен із нас пам’ятає прислів’я про російського ліберала за Хутором-Михайлівським, але чомусь кожен новий вияв імперської пихи з боку ніби шанованих росіян сприймає як сюрприз. Це в нас сидить комплекс: ми досі дивимося на себе очима когось «дорослого». «Дорослі» раніше перебували в Москві. Тепер навіть не цікаво, що там у них робиться. Ну хіба що зайвий раз знизати плечима.

 

Читайте також: Геополітика. Втримати штурвал


Але рефлекси не проп’єш. Звичка комусь підкорятися, на когось орієнтуватися ніби сидить у хромосомах. І не останній із цих проявів — віра в царя, який за все відповідає й усе нам винен. Це звідти, з імперії. Ми його або її оберемо, він або вона нам підніме мінімалку, опустить тарифи, а ми його або її по можливості дуритимемо й водночас тихо ненавидіти­мемо. Або не тихо, бо ж демократія.
Колись у Переяславі посланці Алєксєя Міхайловіча дивувалися, що козаки прагнуть буквально укласти з ним контракт із обопільними зобов’язаннями. Тепер ми самі не віримо в договірні відносини з владою, голосуємо серцем або «по приколу». А це і є Малоросія. Спочатку перестаєш себе поважати, вважати себе суб’єктом. «Гради» з’являються потім.